Андрій Курков дав Фандоріну, герою романів Акуніна, цікаву характеристику: це молодий Путін, тільки цивілізований, - письменник Кокотюха

"У лютому 2024 року російського письменника грузинського походження Григорія Чхартішвілі, відомого за псевдонімом Борис Акунін, у Росії оголосили терористом та заочно заарештували. Заочно, бо від 2014 року Акунін не живе в Росії - емігрував через незгоду з політикою Путіна щодо України. До речі, коли 2008 року Путін наказав напасти на Грузію, історичну батьківщину Акуніна, публічної незгоди етнічний грузин чомусь не висловив, але то таке. Днями заочний арешт та заочне ж слідство наблизилися до фіналу. Російська прокуратура передала справу до Західного окружного військового суду і просить заочно засудити Акуніна до 18 років позбавлення волі за виправдання тероризму", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Здавалося б, цього досить, аби українці записали даного російського письменника до друзів чи/та публічних адвокатів України. Тим більше, що Борис Акунін був в Україні чи не найпопулярнішим російським автором. Читати — цитую буквально! — всього Акуніна у середовищі передусім публічних українців тривалий час було модою. З появою соцмереж, тут мова про Facebook, його мешканці, котрих називали лідерами думок, навипередки хизувалися, хто що з нового Акуніна прочитав раніше за колег. Не всі книжки оцінювалися однаково, котрась подобалася більше, котрась діставала вердикт «Акунін списався». Але все одно виходу кожної наступної прогресивне українське середовище чекало нетерпляче.

Окремої уваги вартує той факт, що Борис Акунін репрезентував не надто популярний у згаданому середовищі сегмент — чтиво, масову літературу, детектив. Причому масовою ця література була не номінально, бо перший тираж, скажімо, Нефритових чоток заявлений у 500 000 копій. Півмільйона на старті. Якщо хто й може похвалитися подібним, то хіба Стівен Кінг. Пікантність ситуації в тому, що в Україні лідери думок читали і досі читають Кінга менше. Натомість Акуніна, повторюся, всього. Причин тому кілька.

По-перше, автор — поліглот. Він за радянських часів мав прямий доступ до європейської, американської та японської - він японіст, — літератур у оригіналі. Акунін легко читав те, що переважна більшість радянських книголюбів ніколи б за життя не прочитала. І жанрової літератури не цурався, розуміючи її важливість. Задумавши свій перший цикл про пригоди сищика Ераста Фандоріна, автор просто адаптував кожен сюжет під іноземний оригінал. Чого, до речі, не приховував і не соромився. Тож на виході свій детектив нарешті отримала інтелігенція. Спершу російська, а незабаром — українська. Завдяки російській мові, яку в нас — ну так склалося! — можна знати, не вивчаючи, вона отримала так званий інтелігентний детектив. Альтернативу брутальним, поганенько написаним та щедро приправленим матюками й грубим сексом історії про бандитський Петербург, бєшених, слєпих, мєнтов та інших піраній з кулаками. Ну і плюс Акунін вміє оповідати, ніде правди діти.

По-друге, і це не менш важливо, росіяни та українці в особі Акуніна отримали давно бажане — правильну Росію. Незабаром після розпаду СРСР режисер Станіслав Говоріхун, який двадцять років пропрацював на Одеській студії, а в останні роки життя прямо підтримував Путіна, зняв документальний фільм Россия, которую мы потеряли. Стрічка вийшла 1992 року. А вже 2000-го цю втрачену Росію знайшов Борис Акунін, відтворивши її в дев`яти перших романах «фандорініани». Ніде правди діти, чимало цілком притомних, критично мислячих українців, котрі щиро підтримали Революцію Гідності, все ж хотіли бачити Росію саме такою, а росіян — такими, які вийшли й досі виходять з-під акунінского пера. Тож є величезна спокуса назвати заочно засудженого російським судом російського письменника хорошим росіянином без лапок. У нас таких досі чомусь уперто шукають.

Проте саме він, улюблений автор освічених українців, котрі не соромляться читати детективи, впевнено стає один із маркерів ворожого нам і - маю надію, — цивілізованим суспільствам русского міра. Наприклад, зовсім недавно частина італійських культурних діячів та політиків, включно з віцепрезиденткою Європейського парламенту Піною Пічіерно, вважає неприйнятним запрошення на фестиваль Un’Estate da RE, що в місті Казерта, італійський регіон Кампанія, російського диригента Валерія Георгієва. Причина — підтримка агресивної політики Путіна. Скажете: аналогія недоречна. Де Акунін — а де Георгієв. Той проти війни, цей — не проти. Той не згоден із Путіним, а той — навпаки. Проте Акунін просуває питомо російські пропагандистські ідеї засобами масової літератури навіть успішніше, ніж Георгієв — у очолюваних ним Маріїнському та Большому театрах.

На початку липня просторам Facebook гуляв багато разів перепоширений допис Бориса Акуніна. У ньому письменник, ніби щойно прокинувся від летаргійного сну, щиро просить когось із підписників, хто зараз у Одесі, подивитися, під яким градусом іде відкіс Приморського бульвару. Він пише новий роман, дія якого відбувається в Одесі, а там Акунін не був ніколи. Є один нюанс: незадовго до цього допису-прохання росіяни знищили декорації на Одеській студії, в яких вже зняли історичну драму про Олександра Довженка і планували знімати авантюрний ретро-серіал за моїм сценарієм. Ще раніше внаслідок російського обстрілу постраждала історична забудова — знаменитий готель «Брістоль», до речі - на Приморському бульварі, який так цікавить романіста.

Акунін хоче відтворити в своїй уяві та на сторінках свого роману той історичний центр Одеси, який системно руйнується російськими агресорами вже четвертий рік. Проте автора інтелігентних детективів, заочно арештованого і засудженого в Росії, яку він знайшов у своїх романах, ці факти не переймають. І навряд помилюсь із прогнозом: пишучи про Одесу, Борис Акунін розглядає українське місто як «русский город», глибоко й насильницьким способом інтегрований у питомо російський контекст.

Свого часу Андрій Курков дав Фандоріну, герою акунінських романів, цікаву характеристику: це молодий Путін, тільки цивілізований. Почув я це від нього, без перебільшення, двадцять років тому. Потім сам зрозумів: трилогія Акуніна про монашку Пелагію — це ненав`язлива популяризація російського православ`я передусім у просвітницькому контексті. Церква наводить порядок, саме так. Згодом у Акуніна з`явилися позитивні агенти НКВС. Мовляв, не чіпляйтеся до людей, вони просто служать там. А потім він робить головним героєм чергового циклу офіцера царської воєнної розвідки з характерним для царської Росії династіним прізвищем Романов. Цікаво, Фандорін чи Романов збиралися зринути в Одесі за задумом Акуніна?

Висновок мов у Капітана Очевидність, та іншого не буде. Борис Акунін, судячи з заочних вироків, ворог чинної російської влади. Проте цей факт зовсім не означає, що автоматично він стає другом чи бодай товаришем України. Прощатися з ним для якоїсь частини нас не менш болісно, ніж для інших прощатися з Пушкіним, Чеховим, фільмами Рязанова, Гайдая чи Говорухіна. Але здоровий спосіб життя, виведення з організму токсинів не завжди проходить безболісно. Краще шукати не так загублену, як вкрадену в нас Україну, ніж разом із Борисом Акуніним знову і знову намагатися знайти хорошу Росію".