"Демонстративне ігнорування Європою очевидних "дірок" у санкціях під самим носом виглядає... негарно", - Голобуцький

"А так дуже схоже, що більшості хочеться пропетляти «межи краплі, межи дощ» - так, щоби «і вовки ситі, і вівці цілі, і вівчарю вічна пам’ять». В сенсі, і продемонструвати рішучість і стратегічне мислення з санкціями, і не зачепити інтересів транснаціональних корпорацій, і викрутити максимум профіту з російських проблем, і не роздратувати надміру власний електорат, і не допустити перемоги Росії, а в ідеалі з мінімальними втратами і втручанням просто в один прекрасний момент отримати готову фігурно розпатрану на стейки і гуляш смачну й жирну тушу Росії, що стане безпечною вже назавжди. Але ж так не буває.

Том у демонстративне ігнорування Європою очевидних «дірок» в санкціях під самим носом виглядає... негарно – при тому, що насправді ніхто навіть і не думає якось маскуватись чи будувати складні непрямі схеми. В сенсі, для викриття цих схем абсолютно без потреби дорогі розслідування, збір компромату, битви за банківські таємниці... Все й так на поверхні. Ймовірно, бо «адміністратори дірок в санкціях», як і російські винаймачі, абсолютно впевнені, що ніхто не полізе руйнувати такі хороши обопільно вигідні схеми.

Схеми, прозорі до цілковитого нахабства: російські олігархи за свої гроші винаймають «зіцголів», котрі нібито власним коштом купують і перекуповують підприємства. Зокрема і виробництва транснаціональних корпорацій, котрі зараз під тиском санкцій змушені якщо не продавати свою власність в Росії, то шукати партнерів і додаткові ланки в ланцюгу власників, щоб бодай позірно дистанціюватись від майна і бізнесу на території РФ.

Ті ж зіцголови є зручними посередниками в домовленостях з європейськими чиновниками з одного боку, корпораціями – з іншого, «нейтральними сторонами» - з третього боку, і власне російськими олігархами – з четвертого. Бо якщо імпорт до Росії зараз неможливий – то імпорт до котрогось умовного Казахстану цілком реальний. Чи до Вірменії. Чи до Туреччини (тут взагалі зараз буде все дуже просто, лише доволі дорого: Ердогану потрібен максимум грошей для початку відбудови наслідків землетрусу до травневих виборів, тож чесність і моральність отримання грошей і ресурсів його взагалі не цікавитиме, тільки обсяги доходу).

При тому, ще раз зауважу, ніяких шпигунських таємниць – всі прізвища давно відомі всім зацікавленим сторонам. Наприклад, той же Зіґфрід Вольф. Громадянин Австрії. «Молодший партнер» (як політкоректно помінялась термінологія з банального «зіцголова» початку 20 ст!) російського олігарха Олєґа Дєріпаскі. Після Євромайдану виконував функції номінального представника Дєріпаскі на Харківському тракторному заводі. Після викриття СБУ схеми «продав» частку Дєріпаскі Олександру Ярославському. І сильно образився на СБУ: як забирався з України, заявив, що більше «не хоче мати з цією країною нічого спільного».

Звісно, роботу на Дєріпаску Вольф не припиняв. За деякою інформацією, Вольфу належить 10% групи компаній «ГАЗ» Дєріпаскі, і він залишається членом ради директорів. Також деякі дані свідчать, що Вольфа залучено до скупки активів, які західні компанії розпродують у Росії. Зокрема, йдеться про завод Volkswagen Group у Калуґє. Зрозуміло, що німці не захочуть продавати підприємство Дєріпаскє - той перебуває під санкціями США, ЄС та Великобританії. Нащо їм ризик і самим потрапити під вторинні санкції за неперебірливість? А от австрієць Вольф в жодних санкційних списках не значиться і ніколи не значився. І йому продавати підприємства можна. А вже де Вольф (не бідний – але далеко не багатий тип) бере на такі покупки гроші – то вже його проблеми. «Не питай, якщо не хочеш знати відповіді» (і представники корпорацій точно не хочуть цього знати – коли що, так чесно і казатимуть при розслідуванні «Не знали!»).

А гроші будуть, звісно, Дєріпаскові. І саме Дєріпаска забезпечить узгодження цих оборудок в Кремлі. Як і узгодження з цього боку ускладненого маршруту для непрямого імпорту обладнання і розходників, котрі, звісно, в Росії взяти нема де і доведеться забезпечувати постійні поставки з-за кордону. З боку ЄС узгодження в чиновницьких кабінетах – на Вольфі. В підсумку комплектуючі, вузли, електроніка з Німеччини, Австрії, інших країн поїдуть до цілком легальних покупців з Казахстану, Вірменії, Туреччини тощо. Щоб в результаті опинитись на заводі в Калуґє.

Тобто, тільки один такий корисний пан Вольф вже забезпечить роботу мінімум одного заводу в Росії – тобто, наповнення російського бюджету і певний обсяг нівелювання антиросійських санкцій. А на Росію ж працює прямо зараз далеко не один Вольф. І всі ці «люди-прокладки» відомі всім з того і з цього боку.

Україна вплинути на ситуацію не може ніяк: той же Вольф не має тут ані майна, ані рахунків, Застосовувати санкції в Україні просто нема до чого. Це суто в компетенції ЄС. Ну і США.

Звісно, голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн пообіцяла прикрити всі лазівки обходу санкцій. Але реальних кроків поки не видно – навіть щодо прикриття всім відомих «санкційних дірок». Натомість МВФ малює прогнози економічного зростання Росії вже у 2023 році.

Лишається сподіватись, що знайдеться хтось достатньо авторитетний, щоб переконати єврочиновників: небажання обрізати собі невеличкий ґешефт з обходом санкцій зараз означатиме значні фінансові втрати вже завтра. Бо це продовжить війну. І віддалить момент поділу трофеїв від демонтованої Росії. Виборцям таке не сподобається".