Імперія. Шлях до краху

Це мало статися. Манія величі російського президента Путіна рано чи пізно мала проявитися. І це сталося через 100 днів після його вторгнення в Україну. Путін порівняв себе з царем Петром I. На зустрічі з молодими підприємцями в Санкт-Петербурзі він заявив, що в Північній війні 1700–1721 років Петро I не відторгав шведські території, а «повертав» їх. «Зважаючи на все, на нашу долю теж випало повертати й зміцнювати», — підсумував російський президент.

За логікою Путіна, будь-яке захоплення території чужої держави — це повернення свого. Його не цікавлять ані люди, ані традиції, ані мова. Все, до чого може дотягнутися його рука, він уважає своїм. Хвора логіка хворої людини, від дій якої страждають ті, на кого він вирішив звернути увагу. Але завжди постає питання: що робити з такими хуліганами?

Захід виявляє гуманність до буйних хворих, намагаючись увійти в їхнє становище, зрозуміти їхні мотиви й навіть стати на їхній бік. Нині за проявами такої політики стосовно Путіна з нерозумінням, електрошокером у правій руці й гамівною сорочкою в лівій сердито спостерігає Україна. Київ чекає, доки Захід награється у психотерапію диктатора й дасть змогу остаточно вирішити питання з ним.

Та чи маємо ми час?

Утома як тло для «миру»

Шанси на те, що політику розмови змінить політика дії, щодня меншають. Війна в Україні перейшла на новий рівень. Після постійних атак росіян і контратак українців на широкій лінії фронту ми перейшли в оборону, й тепер бойові зіткнення мають локальний характер. Окупант починає обживатися на захоплених територіях: красти й вивозити в Росію майно, привласнювати підприємства, видавати паспорти, вводити рубль, підмінювати собою закони. Україна намагається відвойовувати населені пункти, й часто їй це вдається: вона повільно перемелює техніку й особовий склад противника. Проте звільняються невеликі населені пункти. Херсон, Маріуполь і Бердянськ, як і раніше, — під контролем росіян.

Активний наступ противника сприймається емоційніше, ніж наша оборона й непомітна в’яла окупація. Фотографії вбитих солдатів, дітей, які тікають від війни, викликають більше співчуття, ніж фотографії простих людей, котрі сидять біля входу до свого дому, нехай він і постраждав від обстрілів. Із боку може здатися, що війна відступила, й тепер вона не така вже й страшна. Особливо на тлі нової інформаційної політики, коли медіа намагаються не публікувати ні даних, ні фото з найгарячіших точок війни.

Відсутність постійних кровопролитних боїв — просто в тебе перед очима — створює ілюзію того, що майже настав мир. Тоді як на сході під Сєвєродонецьком, де артилерійські сили противника переважають наші в десять (!) разів, — пекло. Але Захід так само, як і ми, досить швидко піддався цій ілюзії. Держави захотіли повірити в цей обман. Захід, сидячи на дивані й спостерігаючи по телевізору за тим, як убивають мою країну, стомився воювати на українському фронті.

«Утома (у світі. — В.К.) наростає, — заявив на початку червня Володимир Зеленський. — Люди хочуть якогось результату для себе. А нам із вами потрібен результат для нас... Структуру вирішення питання цієї війни з позитивним результатом для нас я з ними (партнерами України. — В.К.) не обговорював». Із цієї плутаної заяви українського президента (йому справді погано вдаються експромти, що дивно як для колишнього коміка) можна дійти висновку, що з ним обговорювали лише невигідні для України параметри мирної угоди. Підтвердив це припущення прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Після невдалого висловлення йому недовіри Джонсон зібрав засідання. Про те, що він там розповів, стало відомо від спікера уряду: «Він (Борис Джонсон. — В.К.) сказав, що важливо, аби на президента Зеленського не тиснули, вимагаючи погодитися на поганий мир, зазначивши, що погані мирні угоди не тривають довго».

Параметри невигідної для України мирної угоди вгадати неважко. Київ має припинити бойові дії й не відвойовувати Донбас. Визнати незалежність Донецька, Луганська й те, що Крим віднині й назавжди є російським. Він має змиритися з втратою нових територій — частини Запорізької та Херсонської областей — і мовчки спостерігати за тим, як вони інтегруються до Росії. Не намагатися повернути їх назад нині й пообіцяти не претендувати на них у майбутньому. Погодитися з втратою Азовського моря. Зменшити свою армію. Повернути все отримане західне озброєння. Стати нейтральною державою, відмовившись від ідеї вступити до НАТО та Європейського Союзу. Зробити російську мову другою державною.

Однак переконати Україну в потребі такого миру практично неможливо. Інакше нам треба буде погодитися з втратою 20% своєї території і визнати, що тисячі загиблих, зруйновані будинки, більш як п'ять мільйонів мігрантів — усе це марно, за це ніхто не відповість, і ті, хто ґвалтував і вбивав у Бучі й Ірпені, перетворяться на російських національних героїв, воїнів-визволителів, переможців у ще одній війні. Що Україна програла цю війну, а Росія — антипод усіх демократичних, людських цінностей, про які так любить розумувати Захід, — перемогла лише тому, що інші держави просто не хочуть із нею сваритися й готові заспокоїти її коштом моєї держави й майбутнього моїх співгромадян.

Можливо, Україна вимагає занадто багато. Ми хочемо, щоб громадяни Євросоюзу, які практично не знали нас до війни й ледве знаходили Київ на карті, поступилися заради нас своїм комфортом, розміреним і спокійним життям. Щоб відмовилися від чогось заради незнайомих, далеких від них людей. Погодилися на високий рівень інфляції, зростання цін на бензин і продукти харчування, на невизначеність із опаленням цієї зими. А ще нам потрібна їхня зброя. Багато. Це, звісно, нахабство з нашого боку — просити, а іноді навіть вимагати все це від них. Але нам просто більше нема в кого просити допомоги. Українців убивають. І ми впевнені, що Росія здійснює проти нас геноцид.

Зброя як ключ до перемоги

Путін завжди збочено тлумачить історію. Він не бачить фактів. Йому важлива вигідна для нього інтерпретація. Він намагається надати історичним подіям сенсу, якого немає й не було. Це дає йому змогу використовувати минуле, щоб пояснити сьогодення і запрограмувати майбутнє. Путін невипадково заговорив про Петра I. Саме в роки його правління між Україною і Росією відбувся один із найсерйозніших конфліктів.

Шведський король Карл XII, вирушивши 1707 року громити російського царя, зміг залучити на свій бік українців, які формально входили до складу Російської імперії. Українські козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою відмовилися від московського підданства. Завершальна битва між шведами й московитами відбулася саме в Україні, під Полтавою. І шведи програли: Карл утік, Мазепу визнали зрадником, а Україна стала ще більш залежною від Москви. Путін упевнений, що історія повторюється. Нинішня Швеція — це НАТО. Україна — ті ж «зрадники», що й за часів Мазепи. Завершальний бій має відбутися в Україні й закінчитися втечею Заходу з «російських земель».

Може здатися дивним, що політичний діяч великої держави в XXI столітті ухвалює рішення, керуючись фантомними болями подій 300-річної давнини. Це суперечить здоровому глузду, інтернету, штучному інтелекту й Ілону Маску. Але такою є логіка існування імперської країни, заручником якої стає кожен із її правителів: вони мають постійно доводити свою силу силою. Для Росії успіх полягає не в добробуті її громадян, а в тому, наскільки їм вдається налякати решту світу.

Тому коли Україна каже: якщо впаде вона, то Путін піде далі й наважиться захопити країни Балтії та Молдову, розпочне велику війну з Польщею, — це не просто слова. Це розуміння нашого ворога, з яким ми впродовж тривалого часу були частиною однієї держави й з яким говорили однією мовою. Ні, ми не один народ, але ми розуміємо, як і чим дихають росіяни. І одне з цих «таємних» знань полягає в тому, що Путіна треба розуміти буквально. Не намагатися побачити в його заявах натяки чи підтексти. Він думає, як говорить, і робить, як думає. Якщо прийняти це нескладне правило, багато що стане на свої місця.

Шольц, Макрон, Байден вивчають й інші варіанти закінчення війни, а не лише надання військової підтримки Україні. Нікому не потрібні нові страждання, розповзання війни по континенту, світовий голод, спричинений заблокованим в українських портах зерном, і як наслідок — нестабільність у країнах Африки й Азії, що призведе до нової хвилі неконтрольованої міграції до країн ЄС. Тому, якщо не вдається переконати Путіна припинити війну, чому б не спробувати переконати Україну прийняти поразку?

Росія звикла жити в лайні. Позбавлення росіян комфорту, чізбургера й айфона, на жаль, не спрацювало тією мірою, на яку був розрахунок. Санкції та вихід із країни світових брендів призвели до того, що росіяни почали більше злитися не на себе й своє керівництво, а на тих, хто забрав у них іграшки. Пропаганда, яку роками вбивали в їхні голови, сформувала покоління озлоблених, агресивних людей, які не вміють критично мислити. В Україні їх називають «рашистами». Путін виростив собі армію за допомогою телебачення. Тепер він навіть не намагається прикриватися демократією. Йому це не потрібно. Росіяни підтримують війну. Рейтинг Путіна знову зріс. Опозиція розвіялася як дим. Він може робити з країною все, що хоче, і ліпшого часу для того, щоб створити країну, про яку мріяв, не буде. І це не демократія. Це тиранія.

Тому так наївно виглядають нескінченні телефонні дзвінки німецького канцлера й французького президента російському диктаторові. Це однаково що тигрові, який пожирає оленя, переказувати «Бембі» в надії розчулити його. Але цього не буде. Путін розуміє силу й тільки силу.

Час воювати. Про мораль поговоримо потім. Нам потрібна зброя. Багато й зараз. Будь ласка.

Джерело