Наземні дрони як невід’єма частина сучасної війни. Яких успіхів досягла Сили оборони України. Перспективи та проблеми - розповідає лідер галузі (відео)

З розвитком «дронової війни» за останній рік наземні роботизовані комплекси стали невід’ємною частиною поля бою, перебравши на себе роботу, де ризик втрати особового складу українських збройних підрозділів вкрай високий, зазначають Патріоти України. У подальшому роботизованих систем у війську ставатиме тільки більше та вони мають усі шанси стати ще одним символом поряд з «Мавіком».

У новому випуску проєкту «Зброя» ми поговорили з Олександром Ябчанкою, керівником служби роботизованих систем батальйону «Вовки Да Вінчі», та Максимом Васильченко, CEO компанії Tencorе і головою «Української асоціації роботизованих сил» про головні успіхи та проблеми у сфері роботизованих комплексів, а також їх вплив на хід війни.

Опишіть попит на роботизовані комплекси у війську. Наскільки він задоволений та як швидко зростає?

Олександр Ябчанка: Це залежить від того, як рахувати. Попит на те, щоб роботи виконували роботу людей, очевидний і надзвичайно високий. Проте реальні можливості задовольнити цей попит — як з боку підрозділів, так і виробників — суттєво відстають. У підрозділах існує велика нестача людей, які могли б працювати з такими засобами.

Раніше отримати дрони було складно, тепер стало простіше — держава активно долучилась і закуповує їх. Можна отримати дрони на складі Командування сил логістики, але для цього існує процедура: потрібно знати, куди подавати запит, хто має на нього відповідати і хто несе відповідальність. Окрім того, жоден засіб «із коробки» не готовий до лінії бойового зіткнення. Це не претензія до виробника — просто ми перебуваємо на такому історичному етапі, коли технічне завдання формується в одних умовах, а коли виріб сходить з конвеєра — на фронті ситуація вже змінюється. Швидкість розвитку подій не дозволяє зробити засіб «повністю готовим» на момент його появи.

Який часовий проміжок між замовленням, виробництвом дрона і його передачею на фронт?

Максим Васильченко: Мінімальний термін доставки компонентів становить у середньому три місяці. Тобто якщо ми сьогодні узгодили замовлення і отримали мінімальну передоплату, мені потрібно просто чекати три місяці поставки. Після надходження комплектуючих ми проводимо вхідний контроль і випробування матеріалів, які обовʼязково перевіряємо. Це ще до тижня часу. Таким чином, три місяці й один тиждень — це плановий мінімум.

Цього року ми зіткнулись із закриттям кордонів, затримками вантажівок, затримками з боку Китаю, адже запити туди надходять з усього світу одночасно. Через ці чинники час постачання може становити і чотири місяці. Після цього ми запускаємо виробництво, і кожного місяця вже виходить партія продукції. На п’ятий-шостий місяць ми можемо передавати виріб на склад КСЛ. Далі вступає військова процедура отримання — це також займає час. У підсумку, приблизно через шість місяців засіб потрапляє до військових.

І варто згадати, де ми були пів року тому — за цей час ситуація на лінії бойового зіткнення кардинально змінюється.

Олександр Ябчанка: Я наголошую на цьому, бо коли кажеш «засоби не готові до використання», з’являється хибна думка, що це вина виробника. Ні — просто так влаштована реальність.

Що змінюється для оператора НРК за 5–6 місяців на фронті?

Олександр Ябчанка: Наприклад, частоти зв’язку. Крім того, зараз осінь — змінюється прохідність. Влітку одна ситуація, восени — ґрунт перетворюється на багнюку, а ранній сніг ускладнює все ще більше. Є сезонність, залежно від якої колісні чи гусеничні дрони можуть бути кращими.

Але загалом ми як країна переходимо до нового типу війни — безпілотної. Це можна порівняти з моментом появи пороху на полі бою. Один з її підвидів — це наземні роботизовані комплекси. Усе це ще дуже молоде й сире. Перші танки теж не одразу працювали ідеально. Потрібно трохи терпіння: у операторів виникають питання до виробників, у виробників — до техніків, у техніків — до операторів. Головне, що це відбувається у форматі діалогу, а не конфлікту.

У яких сценаріях нині застосовуються НРК?

Олександр Ябчанка: Основні функції: логістика, евакуація, мінування, розмінування, вогневе ураження, розвідка, додаткові засоби зв’язку (наприклад, ретранслятори). Найпоширеніші й критично важливі зараз — логістика, евакуація, інколи застосування як дронів-камікадзе або платформ для вогневого ураження (здебільшого з кулеметом). За півтора року — це значний прогрес.

Нині логістика на НРК — фактично безальтернативна.

Максим Васильченко: Я навіть сказав би ширше — логістика на безпілотних системах загалом стає безальтернативною, але повітряні дрони мають обмеження щодо ваги. Наприклад, дрон-бомбардувальник Vampire може нести 10–20 кг, а наземний — у десять разів більше. Це економія місій, ресурсів екіпажів і потенційних втрат. Однак зростає загроза з боку ворожих FPV-дронів. Але втрата НРК все одно менш критична, ніж втрата бронетехніки та екіпажу.

Уявімо позиції на нулі: людина, яка йде туди з боєкомплектом, ризикує так само, як людина, що повертається звідти з пораненим. Це завжди небезпека. Якщо можна відправити туди машину без екіпажу — це потрібно робити. Це економить життя й ресурси, дає більше стійкості підрозділу. Є ще одна важлива деталь: наземні роботизовані комплекси можуть працювати у складних умовах — уночі, у диму, після артилерійських обстрілів, на ділянках, де вже немає укриттів. Людина там стає дуже вразливою.

Наземні комплекси дозволяють зробити логістику передбачуванішою й водночас безпечнішою. Дрон не втомлюється, не нервує, не боїться і не робить паузи, коли «потрібно зібратися». Він або працює, або виходить з ладу. А втратити машину — не те саме, що втратити бійця.

І ще важливий момент — стабільність. Підрозділ, який може щодня отримувати боєприпаси та евакуйовувати поранених, працює значно ефективніше за той, який кожного разу мусить думати: «А чи дійдемо ми сьогодні?» Наземні дрони знижують залежність від людського фактора та бойового навантаження. Це критично важливо для тривалих оборонних дій.

Великі сподівання покладались на наземні ударні дрони. Куди вони зникли?

Олександр Ябчанка: Насправді, тепер уже ретроспективно видно, чому напрям бойових дронів тоді не розвинувся. Я переконаний, що вони ще відіграють свою роль. Але технічно простіше налагодити логістику, особливо після появи ворожих FPV-дронів на оптоволокні — це стало питанням виживання.

Зараз важливіше доставити на позицію все необхідне, ніж запустити безпілотний кулемет, щоб він стріляв. Це значно складніше технологічно. Якщо екіпаж перевозить логістику — це один формат роботи. Якщо екіпаж керує кулеметом — це зовсім інший формат. Те саме стосується зв’язку. Одне діло — виконувати логістичні завдання через Starlink, який має дуже велику затримку. А зовсім інше — спробувати стріляти через такий канал зв’язку.

На яку глибину у наш тил простягається ворожа «кілл-зона»?

Олександр Ябчанка: Дуже залежить від того, хто по інший бік. Якщо це оператори «Рубікону» — небезпека велика і глибока. Якщо середній рівень — приблизно п’ять кілометрів. Це вже зона, де краще використовувати дрони.

Головний принцип: якщо можна не залучати людину — не слід цього робити. Це і є наша перевага над ворогом.

Які підходи ми застосовуємо для зменшення втрат наземних дронів від ворожих FPV-коптерів?

Максим Васильченко: Є кілька напрямів. Перше — це зменшення вартості апарата. Дешевший дрон, втрату якого можна компенсувати швидко й безболісно, — це вже частина відповіді. Друге — програмні та апаратні системи захисту: радіоелектронна боротьба, пасивне екранування, зміна частот. Третє — тактика застосування. Правильні маршрути, використання складного рельєфу, робота вночі — усе це значно зменшує ризики.

І четверте — підготовка операторів. НРК, як і будь-який інший інструмент, ефективний настільки, наскільки ефективна людина, яка ним керує.

Скільки наземних дронів сьогодні виробляє Україна?

Максим Васильченко: Цьогоріч планувалось законтрактувати 15 тисяч одиниць, але з різних причин вдалось лише 10 тисяч. По-перше, більшість компаній ніколи раніше не працювали у виробництві і їм складно масштабуватись. По-друге, те, що було потрібне на початку року, зараз уже неактуальне. Частину виробів переобладнали для інших задач. Цей рік дав виробникам досвід і дозволив підготуватися до наступного. Тепер потрібно тісніша взаємодія з військовими, щоб робити саме те, що їм потрібно.

В нашій моделі бізнесу ми вже розуміємо, що потрібно для масштабування. Ми зіткнулись з неякісними матеріалами — це нас сильно гальмувало. Тепер возимо комплектуючі з Європи, де вони стабільно якісні. У нас уже є лабораторії і виробничі дільниці. Масштабування можливе до необхідних державі обсягів. Проблема інша — фінансова: держава веде ще й «ресурсну війну», грошей недостатньо. Потреба — близько 11 000 виробів без урахування втрат, а з урахуванням — близько 40 000 на рік. Але для таких кількостей у нас неготові люди, інфраструктура і процедури. Ми як асоціація маємо працювати над залученням інвестицій і нових фінансових моделей, наприклад данської.

Випуск 40 000 наземних дронів за рік це реалістичний план?

Максим Васильченко: Так, якщо буде правильне фінансування. Виробничі потужності в Україні можна розгорнути. Є інженери, є розробники. Є компанії, які вже роблять сотні одиниць на місяць. Але якщо ми хочемо тисячі — потрібні довгі та прогнозовані гроші, а не фінансування «ривками».

Україна воює не лише на полі бою, а й у конкуренції технологій, логістики та інвестицій. Нам потрібні інструменти, які дадуть змогу залучати кошти не тільки державні, а й приватні. Потрібні моделі фінансування, які працюють у Європі. Потрібні замовлення на роки вперед, а не «місяць на місяць».

Техніка для саперів Сил підтримки ЗСУ від фонду “Повернись живим”, березень 2025. Фото: “Мілітарний”.

Яку частку частку виготовлених дронів оплачують приватні особи та фонди, а яку — держава?

Максим Васильченко: Минулий рік ми повністю існували виключно за рахунок фондів, різних донорів і людей, які робили внески. Це стосується всього минулого року. 2025-й рік — перший, коли держава профінансувала цю галузь. Її загальний внесок складає приблизно 90% від усього фінансування. На 2026 рік цифр поки що немає.

Олександр Ябчанка: Абсолютна правда: весь 2024-й рік ми воювали на тому, що змогли “наколядувати”. Нам вдалося зібрати на перші наземні роботизовані комплекси власними силами за допомогою небайдужих людей, фондів тощо. Так у нас з’явилися перші НРК у 2024 році.

У 2025-му, коли долучилася держава, стало значно простіше. Збори продовжуються, але за кошт одного дрона зараз ти можеш модернізувати п’ять тих, що надійдуть від держави. Встановити якісний зв’язок, щось доробити, підсилити.

Ми отримуємо вироби від держави, а далі працюємо з ними у себе в лабораторії. Я називаю це лабораторією, тому що це більше, ніж майстерня — там працюють люди, які придумують технічні рішення, не просто ремонтують, а готують техніку до бойового застосування. На це потрібні кошти, але вони значно менші, ніж на купівлю нових виробів.

Чи є розуміння того, якою має бути оптимальна ціна для НРК?

Олександр Ябчанка: Не хотілося б говорити банальності, але — якомога надійніший і якомога дешевший. Якщо говорити про логістичну платформу, то все, що дорожче за двадцять тисяч доларів, — це занадто дорого.

Максим Васильченко: Я можу трохи доповнити. Повертаючись на рік назад: виробники створювали вироби досить недорогими, тому що використовували переважно доступні на ринку компоненти, включно з електронікою FPV-коптерів. Однак швидко прийшло розуміння, що вони не підходять, тому більшість виробників перейшли до розробки власних рішень.

Потім з’явилась інша проблема: на початку війни виріб мав їхати 2–5 кілометрів, а зараз — мінімум 30–40 кілометрів. Це неможливо здешевшити, бо треба додавати більше батарей, ставити потужніші мотори, збільшувати швидкість тощо.

Нам дійсно потрібен баланс вартості, але для цього життєво важливо розвивати внутрішній ринок локалізованих українських компонентів, щоб ми не завозили їх з-за кордону. Ми віддаємо дуже багато грошей Китаю, який нас регулярно підставляє, і при цьому для нього немає наслідків. Частину купуємо в Європі. Наприклад, один із якісних каналів зв’язку, який ми завозимо, коштує 50 тисяч доларів. Це чудовий зв’язок, але ми не можемо побудувати всю інфраструктуру на ньому — це надто дорого.

Наскільки виробництво наших дронів локалізоване, скільки там українських компонентів?

Максим Васильченко: На самому початку майже вся електроніка була китайською. З металом також складно: після втрати Маріуполя якісного українського металу майже немає. Ми з цим стикнулися, коли нам завезли велику партію металу з Індії — у них специфічні розміри листів, і це практично “картонний” метал, який мав невідповідні якості.

Наразі багато електронних компонентів уже розробляємо самі — наші плати керування, але друкуються вони все одно в Китаї. Компоненти намагаємося закуповувати європейські й розпаювати в Україні. Електромотори — на сто відсотків китайські. Ми розглядаємо європейські аналоги, але більшість компаній або не відповідають, або не можуть відправити через обмеження dual-use.

Зв’язок ми розвиваємо, і я сподіваюся, що у 2026-му будуть зразки нашого зв’язку як альтернатива терміналам супутникового зв’язку Starlink.

Чому деякі підрозділи досі не використовують наземні роботизовані комплекси?

Олександр Ябчанка: Причин кілька. Брак підготовлених операторів, відсутність інфраструктури, консервативні підходи командирів, які звикли працювати по-старому. Друга причина — страх відповідальності: якщо ти як командир береш нову техніку, ти маєш відповідати за її збереження і правильне застосування. Не всі готові це робити, особливо коли техніка дорога.

Третя причина — психологічна. Людина завжди більше довіряє тому, що робила сама. Якщо вона все життя ходила ногами у бліндаж із боєкомплектом, їй складно уявити, що це може зробити робот.

Але це змінюється. Через пів року-рік ситуація буде зовсім іншою.

Що саме сьогодні гальмує розвиток сфери НРК найбільше?

Олександр Ябчанка: Я б назвав три речі.

Перше — це кадри. Ми можемо зробити 1000 дронів, але якщо немає 1000 підготовлених операторів — частина з них просто стоятиме в боксах.

Друге — інфраструктура. Потрібні ремонтні майстерні, потрібні склади, потрібні сервісні центри, потрібні інженери на місцях.

Третє — процедури. На жаль, багато чого все ще робиться так, ніби війна — це коротка «операція». А це — довга й дуже технологічна війна, у якій без формалізованих процесів не вижити.

Максим Васильченко: Я додам четверте — координацію. Є дуже багато виробників, але не всі розуміють реальні потреби військових. Є багато підрозділів, але не всі розуміють реальні можливості виробників. Тому ми працюємо над тим, щоб звести це докупи: потреби, можливості, ресурси й реальні сценарії застосування.

Як буде виглядати поле бою через кілька років, якщо розвиток наземних роботизованих комплексів піде нинішніми темпами?

Олександр Ябчанка: Це буде поле бою без людей на передовій. Людина буде там, де її компетентність незамінна — у командних пунктах, у місцях прийняття рішень, у створенні нових технологій. А ось на позиціях, у першій лінії, у сірій зоні — працюватимуть роботи. Логістика, розвідка, оборона, штурмові дії — усе буде роботизовано.

Це не фантастика. Ми вже там, просто поки що на ранньому етапі.

Максим Васильченко: І ще важливо — саме Україна зараз є світовим лідером у такому розвитку. Ми не наздоганяємо, ми прокладаємо шлях. Якщо ми збережемо цей темп, то через два-три роки українські НРК стануть таким самим символом сучасної війни, як «мавіки» стали символом повітряного компонента.

Повна розмова на нашому youtube-каналі:

П