"Параду нашої перемоги в Москві не буде. Не треба дурити себе у важкі часи", - Андрій Кокотюха

"Що таке українська перемога в цій восьмирічній, а за великим рахунком — сторічній війні з ленінською, сталінською, брежнєвською та путінською Росією за незалежність? Готуватися до цьогорічного відпочинку в українському Криму ще в березні закликали кілька людей із моєї стрічки в Facebook", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Навряд це була добра іронія. Крим звільняють уже дев`ятий рік, і відтоді, варто визнати, далі красивих гасел справа не зрушилася. Для чого переконувати самих себе в тому, що не може бути реалізованим у якійсь перспективі - не знаю. Самообман не визнаний як ефективна терапія жодним практикуючим психологом. Принаймні, я не читав жодних рекомендацій дурити себе в важкі часи.

З парадом нашої перемоги на Красній площі в Москві — те саме. Красивими мотивуючими картинками з палаючим Кремлем соцмережі переповнені. Є категорія українських громадян, які не перший рік поширюють старі карти, де в складі України є Кубань та інші території, котрі вже більше ста років входять до складу Росії й ніким не оскаржуються. Тим не менше, заклики відвоювати собі Кубань як складову нашої перемоги звучать не жартом, а серйозною територіальною претензією. Добре, що не на рівні ЗСУ чи Офісу президента.

Нарешті, втомлюють і дратують ледь не щоденні переконливі прогнози щодо скорого розпаду самої Росії на окремі суб`єкти нової державності. Можна багато сперечатися про мотивацію чи відсутність такої в бурятів, башкірів чи татарів мати врешті решт власну державність. Унеможливлює цей процес економіка. Без виплат із федерального бюджету РФ та сама Бурятія попроситься назад, навіть якщо дивом удасться таки вийти зі складу Росії. Виплати жебрацькі. Більше нагадують подачки. Але суб`єкти федерації саме так і прив`язані до центру ухвалення рішень.

Звідси починається небезпечна для нас футурологія. Що таке українська перемога в цій восьмирічній, а за великим рахунком — сторічній війні з ленінською, сталінською, брежнєвською та путінською Росією за незалежність? Відновлення статус-кво станом на 23 лютого 2022 року? Повернення до офіційно визнаних кордонів 1991-го року, включно з Кримом? Чи ЗСУ переходять російський кордон? Як колись Червона Армія та війська союзників — кордони нацистської Німеччини з метою визволення поневолених Гітлером народів. Отак, визволяючи всіх, ЗСУ доходить до Москви. Залужний особисто знаходить десь у бункері Путіна. І конвоює його в Гаагу. Ну, а наші переможці крокують Красною площею, як колись Червона армія — зруйнованим Берліном.

Скажіть, смачний сценарій? Але правда в тому, що він ніколи не буде втілений. За жодних обставин. Це нехай Путін та його глибинний народ кричать про якесь визволення від якихось нацистів. Жахливі реалії такого визволення ми бачимо й читаємо в сумних новинах щодня. І ЗСУ навряд готове визволяти Росію від Путіна на території Російської Федерації. У цьому контексті мені близька відповідь одного з військових на питання, чому наші не бомблять Ростов чи Бєлгород: нашим є, кого бомбити на нашій же території.

Об`єктивно Москву востаннє захоплював Наполеон у 1812 році й довго там не просидів. Всі наступні спроби захопити хоч Москву, хоч Петербург ні до чого не призводили. Це майже зробили гітлерівці восени 1941-го, і врятувало російську столицю диво. Тут маю на увазі не те, що вона якась особливо неприступна. А те, що після 1945 року захопленням чужих столиць марить лише сама Росія. Що вона робила в Угорщині 1956-го, Чехословаччині 1968-го, Афганістані 1979-го, Чечні 1999-того. Натомість захопити або хоча б бомбити саму Москву цивілізовані країни не думають.

Тим більше, що в українській історії ви не знайдете прикладів загарбницьких війн, які Україна вела як держава. У часи Гетьманщини Військо Запорізьке або оборонялося, або як союзник брало участь у війнах інших держав. Не обростаючи завойованими територіями, а найперше прагнучі зберегти своє, скільки б його не було. Українська Народна Республіка була в ще гіршому стані - армії доводилося воювати відразу на кілька фронтів, практично без ресурсів та з допомогою ситуативного союзу з відновленою Польською Республікою. Результат — розчленування й втрата територій разом із державністю. Українське військо історично не має окупаційного досвіду. А звільняємо ми лише свою землю — від окупантів.

Тому навіть напівсерйозні розмови про те, що ЗСУ не зупиниться на історичному кордоні з Росією, а піде переможним кроком аж до Москви — або самообман, або інфантилізм, або неадекватне сприйняття сучасного світу. Зрештою, навіть якби командування і влада мали таке бажання, західні союзники втілити їх не дозволять. І НАТО не буде бомбити Москву, як колись — Белград, аби зупинити нарешті диктатора Мілошевича й припинити війну на Балканах.

Єдиний дієвий спосіб перемогти Росію в цій війні - після перемоги відгородитися потужним укріпленнями на всій лінії кордону. Нехай за всі гроші світу, але облаштувати системи ППО. Відмежуватися від русского мира, і що важливо — в особі так званих хороших русских. Почати розвиток освіти й всіх сегментів культури. Нарешті стати частиною ЄС і що дуже бажано — НАТО.

І аж тоді провести свій парад перемоги. В своїй столиці. На своєму Хрещатику. На заздрість всім суб`єктам Російської Федерації. До речі, тоді й в Криму відпочинемо, не раніше".