Повзучий відкат до російського вже помітний. І свідчення тому - не лише збільшення російської в публічному просторі, - письменник

"Восени 2022 року обидві мої Facebook-сторінки, френд-стрічки яких нетотожні, пістрявіли дописами прощання з Росією та російським політичним та культурним впливом раз і назавжди. Вороття нема, впевнено писали однодумці. Хотілося вірити, але час показав — більше самовпевнено, переконуючи себе й свої ближні кола. Бо восени 2024 року ті самі люди спершу обережно, потім — обурено й розгублено почали писати: війна, щоденні обстріли, руйнування та жертви нічого не навчили", - пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Повзучий відкат до російського вже помітний. І свідчення тому — не лише збільшення російської в публічному просторі, а й більш сміливими стають принишклі було проросійські політичні діячі, найодіозніші з яких — Юрій Бойко та Олексій Арестович. На сервіс Spotify не поширюється заборона транслювати російську музику, і за останніми даними близько 20% українських користувачів обирають там для себе саме її. На початку січня вже цього року вибухнув скандал: компанія неповнолітніх мажорів перекрила рух у центрі Києва та співала: «Я русский», програмний рашистських хіт тамтешнього пропагандиста Шамана. Причому поліція встановила: один із них уже фігурував у аналогічних історіях.

Чи можна було уявити таке в перші місяці масштабного вторгнення? Навряд. Звісно, мова тут як про так званих «ждунів», котрі залягли на дно зовсім не в європейському Брюгге, а в воюючому Києві, так і про ідіотів, котрі прагнуть зловити хайп на всьому й не надто перебірливі в методах. Але факт залишається фактом: згадане й незгадане має всі ознаки культурної й гуманітарної агресії, яку Росія здійснює проти України в комплекті з військовою.

Захід поки що зазнає лише культурної і вже не надто опирається. Яскравий приклад — так званий «кейс Анори», американського фільму з російським актором Юрієм Борисовим, публічним прихильником російської агресії в Україні. Режисер Шон Бейкер доводить, що російського хлопця можна полюбити і він — хороший русский. Фільм добре прийняли в Каннах, і тепер Анора має реальний шанс отримати Оскара в одній із шести номінацій, бо це ж не іноземне, а питомо американське кіно. І хоча український фільм, цього разу — знову документальний та копродукційний, — Порцелянова війна так само в списку номінантів, змагатися з художньою стрічкою він фізично не може. Та й попри мою величезну повагу та любов до документалістики вона все ж не в центр уваги цільової аудиторії, котра щороку чекає на оголошення лауреатів. Утім, позаминулорічна статуетка для документальної стрічки з російським контекстом Навальний усе ж спрацювала на російську користь.

Зважаючи на це, можна зрозуміти біль, бідкання та оптику українських кіноробів. Днями кінопродюсерка Анна Паленчук вкотре озвучила проблему: українські фільми останнім часом отримують відмови на західних майданчиках через, цитата, надто проукраїнську позицію. Підтримка нашого кіно зменшується, а отже, голос воюючої країни чути дедалі менше. Проте вихід, пропонований пані Паленчук, як на мене, далекий від позитивної реалізації. Хоча пропонує вона очевидну та правильну річ: держава Україна повинна працювати над формуванням позитивного українського іміджу за кордоном.

Перш ніж пояснити, де тут помилка, наведу схожі приклади. Як казав вище, українське документальне кіно, особливо той сегмент, який називають документальною публіцистикою, зараз на підйомі. Й пропонує десятки якісного контенту, котрий дозволю собі визначити як інформаційно-просвітницький. Переважно це фільми, в яких задіяні компетентні фахівці як з України, так і з Європи та Америки. Мова про контент, що препарує Росію, в деталях розповідає про суть рашизму, на прикладах доводить фейковість «великой русской культуры» та пояснює, як російські агенти впливу чинять гуманітарну та культурну агресію на Заході по обидва боки земної кулі, починаючи ще з часів Катерини Другої.

Зазвичай такий правильний, зовсім не ура-пропагандиський контент легко знайти на YouTube. І завжди автори або самі мають намір озвучити свої фільми найперше англійською, або дати англійські субтитри. Вважається, що в такий спосіб велика, багатомільйонна англомовна аудиторія матиме змогу безкоштовно, з мінімальними зусиллями з боку відповідних інституцій, дізнатися всю правду про Росію. Прозріти й стати на наш бік, зробившись переконаними русофобами.

Подібна ставка робиться й на переклади українських книжок. Просування українських поетів, прозаїків та публіцистів для західної аудиторії теоретично ведеться. Навіть є результати у вигляді виданих книжок та публікацій, хоча ніхто ніде не досліджує позитивного ефекту в плані просування українського та витіснення російського завдяки цьому. А ось свіжа новина: в Україні засноване видавництво Адаптація, котре буде спеціалізуватися на творах воєнної тематики. Я вважаю цю новину гарною, хоча сегменти прози, поезії, досліджень та нон-фікшену з даної тематики є практично в усіх українських видавництвах. Непозбувно бентежить уточнення: команда націлена відразу на підкорення західного ринку та декларує амбітну мету — аби їхні книжки українських авторів про українську війну стали найпродаванішими в Європі та Америці.

Давайте ще раз. Українські культурні діячі, не завжди знайомі між собою особисто, єдині в одному: треба працювати для Заходу. Хай це будуть хоча б субтитри. Хай видання тиражами 1−3 тисячі. Хай участь у фестивалях різного масштабу, впливу та ваги, де в наших співгромадян часу до години на якійсь окремо взятій дискусійній панелі. Все це вітається — але не як основна діяльність та головна мета, заради якої починається робота й витрачаються зусилля. Перечитайте написане вище: поки наші співвітчизники намагаються зацікавити собою й, відповідно, Україною та українським бодай якусь західну аудиторію, всередині воюючої країни їхні спини лишаються незахищеними від ударів проросійських сил, котрі підняли голову і впевнені в безкарності.

Без завоювання української аудиторії, без збільшення кількості тих, хто досі потребує перепрошивки, без популяризації українського кіно, українських книжок, української музики, всього проукраїнського контенту всередині України завоювати примхливу, розбалувану, в тому числі, російськими грошима західну аудиторію не вийде. Ставка на те, що ми не маємо належної суб`єктності й наших голосів не чутно, бо дотепер демократичний світ не прочитав англійських субтитрів до українських фільмів, не спрацює. Так, західна аудиторія і західна адвокація нам потрібні не менше, ніж зброя. Проте якщо забити, не зважати на катастрофічні провали з просуванням українського контенту в середині країни, для нашої аудиторії, котра має швидше все зрозуміти про війну та Росію — зусилля в підкоренні Європи та Америки підуть в гудок. Об`єднання довкола цінностей всередині України зробить сильнішими нас. Та стане дієвим запобіжником проти проросійського реваншу, котрий уже очевидний".