Протистояння США і Китаю: Хто збере більше союзників та партнерів?

Чи не аксіомою сучасної системи міжнародних відносин є те, що жодна держава не може досягти цілей національної безпеки та розвитку самотужки. Всі потребують союзів і альянсів, — про це свідчить багатий історичний досвід із недавнього, та й давнього минулого. Тим часом цей-таки досвід каже і про те, що такі альянси найчастіше ситуативні й тимчасові. Залізна завіса, що опустилася над Європою зразу після перемоги над фашизмом, розділила недавніх союзників надовго, коли не назавжди. А ще не забута й цілком реальна колишня ворожнеча між СРСР і КНР в наші дні трансформувалась у всеосяжне стратегічне партнерство Росії та Китаю. Ну як не згадати лорда Пальмерстона з його історичною максимою — «У нас немає вічних союзників або постійних друзів, тільки наші інтереси вічні й постійні». Сказав він це ще 1848 року, між іншим.

На сучасній «шаховій» дошці для гри в ґо головні геополітичні гравці — США і КНР — уже почали розставляти камінчики. Головна цінність на такій дошці — пункти перетину ліній, тобто національних інтересів. Напередодні прямих контактів Джо Байдена і Сі Цзіньпіна, які неминуче відбудуться, кожна зі сторін прагне продемонструвати свою несамотність. Ставки високі, й одна річ — коли за столом присутній лідер самотньої, хай і потужної, держави, і зовсім інша — коли за ним незримо стоять союзники та партнери. Один камінчик на дошці вразливий, його неважко оточити й вивести з гри, захопивши відразу чималу територію. Поруч мають бути друзі, й ось за них теж розгортається справжня боротьба.

Союзи й альянси бувають різні, як за кількістю учасників, так і за змістом відносин. У Китаю довга й доволі цвітаста ієрархія партнерств (за підрахунками окремих дослідників, близько 25 градацій), серед яких, наприклад «стратегічне партнерство» перебуває аж на 10-му місці. Йому передують такі шедеври, як уже згадане «всеосяжне стратегічне партнерство координації» з РФ, «всепогодне стратегічне партнерство співробітництва» з Пакистаном, «всебічне стратегічне партнерство» з Німеччиною, «глобальне всеосяжне стратегічне партнерство у ХХІ столітті» з Великою Британією тощо. Відтак, Китай має особливі партнерства з 78 країнами і п'ятьма регіональними організаціями. Це вже потужний потенціал для боротьби з самотністю. Однак не все настільки однозначно. Важливі не так назви, як суть, про що трохи згодом.

У США все простіше й складніше водночас. Стратегічність, в американському розумінні, має на увазі передусім компонент безпеки, що характеризується змістом, а не словами, й може означати різне — від політичної підтримки до обов'язку захищати. Американці вибудовують союзи досить прагматично й конкретно: розвідувальний альянс «П'ять очей», NATO, NORAD (із Канадою) і ANZUS з Австралією та Новою Зеландією — ось лише окремі приклади. США мають не менш розлогий, ніж Китай, список стратегічних союзників, і серед них ті, кого США зобов'язалися захищати військовими засобами, — Японія, Південна Корея, Філіппіни, Таїланд. Украй цікавим феноменом є відносини стратегічного партнерства одночасно зі США та Китаєм, що їх мають багато країн не тільки Південно-Східної Азії, а й Європи. Така ситуація — чи не найяскравіше свідчення відносності словесних визначень і гучних назв. Realpolitik у виконанні основних гравців лише підтверджує такий висновок.

Буквально днями США, Австралія і Велика Британія оголосили про нове партнерство в галузі безпеки, мета якого — «сильна позиція стримування» в Індо-Тихоокеанському регіоні. Нове партнерство називається ANKUS. Представники адміністрації США підкреслюють, що цей формат співпраці не націлений проти якихось конкретних країн, однак важко не побачити очевидного. Сам тільки факт, що Австралія отримає в результаті цього партнерства вісім атомних підводних човнів, свідчить сам за себе. В офіційних заявах висловлюється впевненість, що цей крок має зміцнити мир та безпеку в регіоні. Задля нього Австралія вийшла з раніше підписаної угоди з Францією, в рамках якої саме й мали бути побудовані підводні човни, тільки іншого класу. Одночасно Велика Британія заборонила послу КНР у Лондоні відвідувати парламент, що, цілком передбачувано, викликало вкрай різку реакцію Пекіна. Очікується, що заходи у відповідь будуть вжиті стосовно посла Великої Британії в КНР, можливо припинять роботу деякі двосторонні механізми. А йдеться ж про Велику Британію, яка в китайській градації перебуває на високому четвертому рівні партнерств (Білорусь, до речі, на п'ятому). І все це відбувається напередодні першого офлайн-саміту «квартету» США, Японії, Індії та Австралії, мета якого — стримування амбіцій КНР у Південно-Східній Азії загалом і в Південно-Китайському морі, зокрема. У цьому контексті слід також згадати погоджене в лютому поточного року «особливе стратегічне партнерство» між Австралією і Японією, яке охоплює не тільки режим вільної торгівлі, а й дуже важливі домовленості у сфері оборони та безпеки. У період після Брекзіту надзвичайно міцні зв'язки стали формуватися також між Великою Британією і Японією. Все це тільки окремі приклади активної дипломатії США та їхніх союзників із формування коаліції стримування КНР. На відміну від Трампа, якому було байдуже, що думають партнери, Джо Байден хоче зміцнити чинні й навіть створювати нові альянси. Стримування Китаю потребує об'єднання зусиль.

А що ж Пекін? Було б дивно думати, що Китай спокійно споглядатиме виникнення нових альянсів, підґрунтя яких вочевидь спрямоване проти інтересів КНР. Китай діє послідовно й досить відверто. Безперервне демонстративне зближення на всіх напрямах із Росією, активна дипломатія в регіоні Південно-Східної, Південної та Східної Азії, в Європі, нові регіональні блоки і спроби запобігти погіршенню відносин із декотрими сусідами — всі ці страви є в розмаїтому китайському меню. Наприклад, ще влітку Сі Цзіньпін запропонував лідерам Німеччини і Франції приєднатися до Ініціативи у сфері партнерства для розвитку Африки, яку Пекін сформував у травні у співпраці з країнами континенту, де позиції Китаю дуже сильні. Оскільки торгівля КНР із Німеччиною за п'ять місяців нинішнього року зросла на 36%, а з Францією — на 44%, лідери цих країн із готовністю сприйняли пропозицію президента КНР. Німеччина, до речі, перебуває на третьому місці в китайській ієрархії партнерств (після РФ і Пакистану). Близько половини інвестицій Китаю в ЄС припадає на Німеччину та Францію, ну й ніхто не забув, що саме Ангела Меркель була лідеркою, котра активно сприяла підписанню наприкінці минулого року відомої інвестиційної угоди ЄС—КНР. Нічого особистого, просто бізнес.

Цілком передбачувано значні зусилля Пекіна сконцентровані безпосередньо в Південно-Східній та Південній Азії. Китай вирішив трохи потіснити Індію в Південній Азії і вдихнути життя відразу у дві регіональні ініціативи з участю Афганістану, Бангладеш, Непалу, Пакистану та Шрі-Ланки. У Непалі з прямою участю Китаю буде створено Китайсько-Південноазійський центр боротьби з бідністю та спільного розвитку. Крім того, Китай спонсорує створення регіонального резерву на випадок надзвичайних ситуацій. Учасниками цих ініціатив стануть п'ять із восьми держав Південноазійської асоціації регіонального співробітництва. Не беруть участі, що цілком очікувано, Індія, Бутан і Мальдіви. На думку експертів, зусилля Китаю спрямовані не тільки на допомогу найбіднішим країнам регіону в умовах пандемії, а й на ослаблення позицій Індії. Після виходу США з Афганістану роль зазначених ініціатив тільки зростає.

Але це далеко не все. У середині вересня завершився тур із чотирьох візитів міністра закордонних справ КНР Ван Ї до В'єтнаму, Камбоджі, Сінґапуру та Південної Кореї. Ніби випадково приблизно тими ж днями Кім Чен Ин провів ракетні стрільби, і одна з ракет упала у виключній економічній зоні Японії. Не дивно, що під час зустрічі президента Південної Кореї Чже Муна з Ван Ї пролунала надія, що Китай і надалі відіграватиме конструктивну роль у вирішенні проблем Корейського півострова. Чи треба нагадувати, що сьогодні діалог між Сеулом і Токіо практично заморожений, а візит Ван Ї має принести, на думку рупора КПК «Глобал Таймс», стабільність і економічний розвиток у регіон «посеред хаосу, привнесеного США»? Газета наводить оцінку одного з провідних китайських експертів, на думку якого, «хоча Південна Корея є союзницею США, її національні інтереси не завжди збігаються з американськими. Це видно із зусиль Південної Кореї підтримувати збалансовані відносини зі США та своїм стратегічним партнером КНР для досягнення найкращих результатів». Спостерігачі також відзначають, що візит Ван Ї до країн регіону відбувся через два тижні після візиту віцепрезидентки США Камали Гарріс. Цікаво, чи спрацює в цьому випадку відомий принцип особистих взаємин «запам'ятовується останній»?

Тим часом відбулася довгоочікувана докладна півторагодинна телефонна розмова Джо Байдена і Сі Цзіньпіна. Її зміст сторони оцінюють трохи по-різному, а агентство Bloomberg навіть повідомило, що лідер КНР відмовив президентові США в особистій зустрічі. Пізніше Джо Байден спростував цю інформацію. Насправді зустріч, найімовірніше, взаємно цікава, і було б найпростіше зустрітися в Римі в жовтні, під час саміту «двадцятки». Про те, що це можливо, побічно свідчить дата проведення важливого Шостого пленуму ЦК КПК, який визначить дорожню карту до наступного з'їзду партії восени 2022 року. Саме на цьому з'їзді Сі Цзіньпін сподівається втретє очолити країну. Зазвичай пленуми після традиційного серпневого ретриту китайського керівництва проводяться в жовтні. Однак не цього разу.

Є підстави вважати, що найближчі місяці будуть дуже важливими для Сі Цзіньпіна, з погляду консолідації прибічників, і найважливіше питання — відносини зі США. Експерти відзначають, що останнім часом спостерігається різке зниження негативної тональності як урядових засобів масової інформації, так і «дипломатів-вовків» стосовно США. Дзвінок Джо Байдена було сприйнято й подано як позитивну подію, з погляду майбутніх відносин США та КНР. Це не означає, що суперечності знято, але тепер кожній зі сторін важливо показати, що саме вона наполягла на дотриманні національних інтересів. Коли йдеться про дві такі потужні країни, досягти такого результату вкрай складно.

Джо Байдену потрібен конструктивний успіх, бо він уже неодноразово чув від союзників США про їхнє небажання однозначно вибирати сторону у протистоянні США—КНР. Такий вибір можуть дозволити собі лише одиниці. Сі Цзіньпіну важливо довести свою здатність розв'язувати найсерйозніші виклики, що стоять перед країною. Китай опинився в кільці конфліктів, які можна пояснити народові всередині «великої китайської інформаційної стіни», але які ослаблюють можливості Пекіна здійснювати регіональне лідерство. Незвичайно високий рівень діалогу з Джоном Керрі, який на початку вересня відвідав Пекін, свідчить про намір керівництва КНР трохи знизити градус напруженості. Кожній зі сторін альянси і підтримка потрібні не тільки на зовнішній арені, а й на внутрішній.

День у день очевиднішою стає архітектура нового світового порядку, де яскраві назви партнерств і альянсів відіграватимуть дедалі меншу роль, а країни спиратимуться на відносно вузьке коло справжніх друзів, готових іти до кінця. Багатовекторність буде розглядатися як прагматичний нейтралітет і відповідно оцінюватись.

Як уже неодноразово сказано, світ ввійшов у період серйозних трансформацій, коли готовність діяти цінуватиметься незрівнянно вище за будь-які декларації та запевняння. Ну й, звісно ж, якість союзницьких відносин переможе кількість. У ґо ж важливо не тільки те, скільки камінчиків вашого кольору на дошці, а й як вони розставлені. І кожен наступний хід може виявитися вирішальним.

Джерело