"Росіяни їздили по тілах наших військових на танках": Військкор розповіла про пошуки зниклих українських героїв

Журналіст команди "ТСН" (1+1) Алла Хоцянівська зізнається, що проект "Останній бійстав для неї найемоційнішим випробуванням. Документальний фільм, який зняла військкор, розповідає про бій за повернення додому наших героїв, що віддали життя за Батьківщину. Разом з оператором Алла приєдналася до пошукової місії, яка проходила місцями боїв на Харківщині та Донеччині. передають Патріоти України.

«Ми знаходили останки на дереві»

- Документальний проєкт «Останній бій», який вийде 17 червня, я робила паралельно з підготовкою іншого проєкту про вулицю Яблунську у Бучі, — розповідає Алла. — Працювали над ним кілька місяців. Оскільки зйомки відбувались і на деокупованих територіях — Харківщині та Донеччині — та недалеко від місць бойових дій, то нам потрібні були дозволи там працювати від Генштабу. Я хотіла долучитись до гуманітарних місій, які шукають тіла загиблих військових. І це вдалося.

— Як проходить цей процес?

- Ми були у декількох таких місіях. Групи отримують геолокації або інформацію про місце, де військові зникли безвісти і щойно з’являється можливість, туди вирушають. Прийшла інформація від однієї з бригад, що на одній із позицій під час бойових зіткнень на Харківщині загинули троє десантників. Ми з оператором поїхали туди разом з пошуковцями Андрієм Чернявським та Ларисою Борисенко — кінологинею. Це складна та ризикована робота. Спочатку іде сапер, тому що територія, звичайно, замінована. Потім вся група крок у крок один за одним рухається за ним, адже поруч можуть бути розтяжки і міни. На жаль, через кілька місяців після наших зйомок Андрій та Лариса підірвалися на розтяжці. Лариса отримала серйозні поранення, була у комі. Зараз у процесі реабілітації. Але попри те, що вона ледь вижила, все одно хоче повернутися і далі продовжувати шукати військових. Андрій тоді отримав легкі поранення.

— Наскільки важлива допомога собак у пошуках загиблих?

- Це найкращі пошуковці! Зазвичай, у складі групи на локацію виходить одна спеціально навчена собака. Її тримають на повідку, бо собака теж може натрапити на розтяжку. І відпускають, коли сапер дає дозвіл на це, і територія поруч оглянута. Для собак-пошуковців неважливо, коли саме загинула людина, скільки минуло часу. Вона почує запах у будь-якому випадку. Саме собаки часто допомагають пошуковцям знайти останки загиблих воїнів на складних локаціях, коли минуло півроку або рік після зникнення людини. Були випадки, коли росіяни їздили по тілам наших військових на танках. Собаки можуть знайти те, що людина не в змозі. Навіть під землею або під завалами.

— Ви були присутні під час того, як знаходили тіла?

- Так, у лісосмузі знайшли останки. Ми крутилися на одному місці годину, а потім собака дала позначку, де саме. В землі важко було щось розгледіти. Це були рештки одягу. Тіла не було, лише кістки. Останки були в різних точках цієї локації. Знаходили останки на дереві, частину в землі. Насправді, я не була готова все це побачити. Не знаю, де пошуковці знаходять сили робити і бачити це щодня. Емоційно це дуже складно. Я бачила різне на війні, але коли ти розумієш, що від людини майже нічого не залишилось…

«Мама, ми з 2014 року мертві»

— Де пошуковці беруть на це сили?

- Вони казали, що коли працюють — без емоцій. Емоції приходять вже ввечері, коли робота завершена, загиблих знайдено, тіла доправлено в морг і далі на ідентифікацію. Тоді наступає усвідомлення того, що відбулось. Як сказала мені кінологиня Лариса — іноді їх «накриває», але вони щоразу знаходять в собі сили робити це знову і знову. Як вони самі кажуть, якщо не вони, то хто тоді буде це робити?

— Ви спілкувалися з родичами загиблих?

- Звісно. Слова мами Романа Косенко врізались мені в пам’ять. Роман загинув в Ізюмі від авіаудару. Півроку вона чекала і не знала, живий він чи ні. В перші дні деокупації Харківщині, його побратим поїхав туди, де він міг загинути і відкопав тіло буквально руками. Це історія про те, що ми не залишаємо своїх. Роман був на фронті з 2014 року. Його мама згадала, що він постійно повторював одну фразу: «Мама, ми з 2014 року мертві». Це тоді мене просто приголомшило.

— Що у цьому проекті для вас було найскладніше?

- Момент, коли ми знайшли останки військового. В думках у мене було тільки, що це чийсь син, батько, можливо, чоловік… Ще один біль — спілкування з близькими. Мама Романа Карпова поїхала шукати свого сина на Харківщину, туди, де він загинув. Вона доєдналася до пошукової місії і це була вже третя спроба знайти її сина. І вона таки знайшла тіло. Опізнала його, хоча там вже не було що опізнавати, але вона знала, що це він, і як підтвердження її слів у нього знайшли жетон. Ви уявіть лише — матері шукати останки свого загиблого сина у лісосмузі… Важче, ніж рідним загиблих військових, здається, вже нікому не може бути. Єдине, що ми можемо — розділити цей біль із ними, розказати як відбуваються пошуки, що вони не покинуті напризволяще зі своїм горем, наскільки це складна робота — повертати тіла загиблих воїнів додому. Ми не повинні закривати очі на те, що відбувається. І наш обов’язок зараз — не лише віддати шану кожному Герою, а й зберегти пам’ять про наших захисників для майбутніх поколінь.

— Велика війна йде вже майже півтора роки. Який у вас зараз настрій?

- Війна, звичайно, виснажує всіх. Але впадати у відчай у нас немає права. Особливо в тилу, хоча і Київ зараз постійно обстрілюють. Я не сплю майже місяць і дуже виснажена. Але росіянам не вийде нас зламати. Чим більше вони нас тероризують, тим більший супротив і наше розуміння, що у них нічого не вийде.

Звичайно, ми знаходимось у постійній напрузі, але кожен на своєму місті повинен докластися, щоб війна завершилася перемогою. Кожен повинен бути залученим у цей процес. Чим більше нас буде, тим швидше ми здолаємо ворога.