"Росіяни підвозять і кажуть: "Может, запустим его по ступенькам? Все равно ему недолго осталось", - важкопоранений герой оборони Маріуполя про бої та полон

Гліб Стрижко – морський піхотинець, який на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну захищав Маріуполь, де був важко поранений та потрапив у російський полон. Військовослужбовцем став рік тому.

- Пішов служити, тому що для мене це – дуже серйозно і відповідально, - пояснює свої мотиви. – У моїй шкалі цінностей Україна – на найвищому щаблі. Вона – понад родину, друзів, освіту, гроші тощо. Для мене було важливо захищати те, що є найдорожчим.

- Чому вибір припав саме на морську піхоту?

- Я три роки працював у Миколаєві в Українській академії лідерства. Власне, мав можливість перетинатися із багатьма морпіхами. Один із співзасновників академії Андрій Зелінський як ідеолог корпусу морської піхоти розробив посібник морського піхотинця. Ми про це багато говорили. Зрештою я прийняв для себе таке рішення.

- Рік тому, коли ти підписував контракт, в Україні вже йшла російсько-українська війна. Чи було у тебе тоді відчуття, що можливий повномасштабний наступ по всій країні?

- Я собі не усвідомлював, що будуть аж такі масштаби, як сьогодні. Однак був упевнений: точно почнеться новий виток цієї російсько-української війни. Сподівався, це припаде на час моєї служби. Можливо, це прозвучить дивно, але у мене було таке відчуття втрачених можливостей за 2014 рік. Тоді мені було тільки 17 років. Більшість родичів та друзів, з якими ми брали активну участь у Революції гідності, долучились до лав Збройних Сил України – пішов мій вітчим, а брат у мене взагалі – фаховий військовий, то це його робота. Я тоді подумав: "Добре, поки поволонтерю". Але мені хотілося, щоб в моєму власному сприйнятті світу я був долучений до процесу, хоч і не зі зброєю в руках. Але навіть в той час було розуміння: усе, що відбувається, має ще у щось перерости або вибухнути, бо ми не могли весь час отак сидіти в окопній війні.

- Яким було твоє 24 лютого?

- До того я зі своїм батальйоном брав участь в ООС, тому з грудня 2021 року ми розташовувалися на позиціях трошки північніше Маріуполя. Коли ми їхали в потязі, я сказав: "У мене відчуття, що на нас чекає дивовижна пригода". Потім у Маріуполі мені часто згадувати цю фразу і казали: "Ну, що, як тобі ця дивовижна пригода?!" (посміхається. – О.М.).

Як почалося 24 лютого? Напередодні ввечері ми отримали наказ вимкнути телефони, тому що є ймовірність того, що росіяни можуть визначати, де є скупчення мобільних, щоб засікти нас. Потім о 2.30 ночі почалася дуже масована атака. Нам сказали, щоб ми бігли на бойові позиції. Ми вибігаємо з бліндажа, періщить страшний дощ, під ногами – багнюка, горизонт палає – працювали "Гради", "Смерчі" тощо. Я ніколи не бачив нічого подібного! Якщо ще кілька днів до того над нами могли літати ворожі безпілотники та йшли обстріли зі стрілецької зброї, то тут вже було все серйозніше. Від того всього дзвеніло у вухах. Адреналін бив через край. Але, водночас, спочатку був страх – мозок до кінця не розумів, що відбувається. Потім звик (посміхається. – О.М.). Ці обстріли продовжувалися до ранку. Потім була невелика пауза і все поновилося знову.

- Потім ваш підрозділ вирушив на Маріуполь?

- Ні, ми спочатку маневрували по населених пунктах – зигзагоподібно спускалися до Маріуполя. У місто ми заїхали 28 лютого.

- Що побачили? Яким тоді було місто?

- Ми заїжджали під покровом ночі – десь о третій-четвертій ранку. Через сам Маріуполь не їхали – по краю добралися до металургійного комбінату Ілліча. Коли у нас були якісь маневри по місту, то я не бачив, що відбувалося, тому що був усередині БТР.

- Ти був поранений 10 квітня, перебуваючи на комбінаті. Як це сталося?

- Мені запам’яталося, що це була прекрасна сонячна неділя. В такі дні ходять до церкви (посміхається. – О.М.). Я був в очікуванні, тому що тієї ночі ми мали прориватися. Був у чотириповерховій будівлі, яка на час мого поранення перетворилася на триповерхову. Ми спостерігали за ворогом, який був перед нами, та контролювали такі дірки в паркані, які пробивала ворожа техніка, щоб заходила жива сила противника. Час від часу я підіймався на зруйнований четвертий поверх, де був кращий огляд. В один з таких моментів, коли я вийшов на сходовий майданчик, щоб іти нагору, повернув голову праворуч і, знаєш, далі відбувалося, як у фільмах: пуф – вистрілив танк. Був такий яскравий спалах, і я далі вже нічого не бачив. Будівля почала руйнуватися. Я "посипався" разом із нею. Тоді собі думав, що помираю чи помер. У мене був умовний діалог із Богом, адже мав тверду впевненість, що виберусь із Маріка, тобто що моє місце смерті буде десь не тут. Коли падав, мені здавалося, що я летів години три, хоча, насправді, це тривало секунд п’ять-сім. Як я зрозумів, що вижив? Я – командир відділення, тому у мене була радіостанція – висіла на броні. По ній мене почав викликати мій командир, щоб зрозуміти, чи я живий. Я почув його голос і подумав: "Значить, не помер, але щось трапилось". До кінця не розумів, що саме. Відповісти не міг, тому що нічого не бачив і був під завалами. Не міг поворухнутися. Я декілька разів спробував крикнути: "Допоможіть!". Але це було важко зробити, тому що зверху мене привалила плита. Для того, щоб навіть щось сказати, потрібно наповнити легені повітрям, що в моїй ситуації було проблематично. Потім прибігли наші хлопці, які одразу сказали, що це свої, витягли мене з-під завалів та перенесли у сусідню будівлю, де вже мені почали надавати першу медичну допомогу. Просто дивовижно пощастило, що на той час на наших позиціях був бойовий медик роти, тому що нашого поранили за пару днів до того.

- Які саме поранення були?

- Скажу тобі, мене реально врятувало те, що я був у броні і касці. Мій шолом репнув, як кавунчик. У мене був зламаний і сильно подрібнений таз, сильні забої грудної клітини, зламана нижня щелепа, дуже покришені зуби, які спресувалися від падіння, зламаний ніс, струс мозку, контузія і незрозуміло, що з очима – вони були опухлі й заплющені, адже через високу температуру під час вибуху частина балістичних окулярів прикипіла до нижньої частини очей...

- Куди тебе направили після надання першої медичної допомоги?

- До польового госпіталю, на цьому ж металургійному комбінаті. Доправили пізно увечері десь через вісім-дев’ять годин, тому що вдень була велика небезпека – постійно літали дрони і у процесі транспортування нам могли нашкодити. Коли мене привезли, я намагався щось говорити, адже нас на тактичний медицині вчили: щоб не вирубитись, потрібно розмовляти. Але було дуже боляче та не зовсім зрозуміло через те, що щелепа ж була зламана. Така не найкраща дикція, яку можна було почути (посміхається. – О.М.). Мені відмочили очі. Пам’ятаю, що почав гладити медсестру по руці і пробував говорити: "Яка ви турботлива. Якщо у мене будуть діти, я попрошу, щоб вони стали лікарями і допомагали людям, як ви" (посміхається. – О.М.). Потім мені вкололи велику дозу знеболювального, почепили спеціальний бандаж на таз, який зафіксував кістки, що також зменшило біль. Тобто допомогли, чим могли.

- А за два дні ти потрапив у російський полон...

- Я собі умовно припускаю, що це сталося 12 квітня, тому що засобів для того, щоб слідкувати за днями, у мене не було. Тоді мене передали в полон.

- Як це сталося?

- На жаль, прорив з комбінату не був успішним. Кільце звужувалося. У приміщення, в якому лежали я і ще десь близько 15 поранених, зайшли наші медики і сказали: "Комбінат в оточенні, над госпіталем підняли прапор з цифрою "300". Для збереження вашого життя вас передадуть російській стороні, яка зобов’язалася надавати вам допомогу. Це можливість вижити". Оскільки ми не могли вже чинити опір ворогові і навіть не мали зброї, сприйняли це, як наказ.

- Чи не було тоді такого відчуття, що це все – кінець?

- Я допускав такий варіант. Але був впевнений, що у будь-якому разі повернуся в Україну. Це питання лише, скажімо так, мого агрегатного стану.

- Куди тебе повезли росіяни – до в’язниці чи лікарні?

- Я був важко поранений, і як би парадоксально не звучало, це певною мірою мені допомогло. Мене не відправили до в’язниці. Спочатку я був на такому сортувальному пункті. Там мене роздягнули та обшукували. Забрали акумулятор від радіостанції, блокнот із записами та військовий квиток. Розкажу, яка там трапилася історія. На мені була футболка, на якій в районі серця був намальований логотип морської піхоти і написано Ukrainian marines. Росіянин, який мене обшуковував, це побачив, почав смикати за футболку зі словами: "Ну что, помог тебе твой Запад?! Посмотри, где ты сейчас! Продался просто за футболку!" Це було трохи смішно (всміхається. – О.М.). Я розумів усю безглуздість ситуації, але оця плоскість мене дуже здивувала. Після того нас зі ще одним хлопцем поклали у швидку й кудись повезли. Я чомусь був упевнений, що нас одразу передадуть українській стороні як важкопоранених та відвезуть на лікування. Той хлопець запитав водія: "Ви – наші?" Той відповів: "Сейчас непонятно, кто наши, а кто – ваши. Вы – под защитой мгб днр". Тоді я зрозумів, що ситуація цікава. Ми доїхали у лікарню Новоазовська.

- Якими там були умови утримання? Чи надавали медичну допомогу?

- Ні. Коли мене привезли, я спочатку лежав у лікарняному коридорі. Якось підійшов російський військовий, почав тикати у мене стволом і запитувати, що зі мною. Я почав говорити. Він зняв з мене бандаж, який був на тазу, що призвело до того, що мої кістки знову роз’їхалися. Це було дуже боляче. Мене повезли на рентген. Скажу тобі загалом, що то були миті щастя, коли поруч знаходилося шестеро людей, які могли мене нормально перетягнути, адже я був важко транспортабельний. Але таке бувало дуже рідко. Зазвичай було двоє. Один брав за руки, інший – за ноги, я "складався", що також спричиняло страшні болі. Відвезли мене у рентген-кабінет, зробили рентген, озвучили очевидне, що у мене переламаний таз. Потім ще лежав у коридорі. Далі мене поклали в палату і все. Під час ранкового або вечірнього обходу, коли приходили лікарі, уся допомога полягала в якихось словах розради або постукуванню по плечі: "Держись!" Розказували, що з моїм тазом вони нічого не зроблять: "Просто нужно время, чтобы зажил. Стоматологов у нас нет, окулистов тоже. Ничем не поможем".

- Скільки днів ти був у Новоазовську?

- Сім. Потім нас звідти транспортували до Донецька. Там був ще десь 9-10 днів.

- А у Донецьку вже надавали меддопомогу? Яким там було ставлення?

- Там сталася така випадковість, з одного боку, щаслива, з іншого – не дуже. Коли нас привезли, в палатах також не було місць. Чимало хлопців лежали в коридорах, зокрема і я. Через те, що у мене таз був незафіксований, ноги часто роз’їжджалися. Це так само викликало, скажімо так, больові процеси (всміхається. - О.М.). В один з моментів, коли у мене вкотре падали ноги з лавочки, на якій я лежав, повз проходив якийсь лікар. Я попросив допомогти. Він підняв мені ноги, почув, що я якось не так говорю. Спитав, що трапилося. Я розказав. Він виявився стоматологом. Подивився мою щелепу й сказав таку смішну фразу: "Лежи здесь и никуда не уходи" (посміхається. – О.М.). Я розумію, що це певна фраза по замовчуванню, яку він часто використовує, але в моїй ситуації це було смішно (всміхається. – О.М.). Потім він повернувся з лицьовим хірургом. Вони наклали мені шину на щелепу, яка на той час вже почала неправильно зростатися. Якби й надалі з нею нічого не робили, це б мало дуже негативні наслідки. Отаким був перший елемент допомоги, яку мені надали.

Розказую другий. Через те, що таз у мене був понівечений, відповідно, частина органів не працювали або робили це не повною мірою. Перепрошую за подробиці, я два тижні не міг сходили в туалет по великому. У якийсь ранок через це у мене сильно роздувся живіт. Було дуже боляче. Я кричав. Думав: "Яка ж безглузда смерть – морпіх помер від того, що у нього всередині живота розірвався мішок з лайном" (всміхається. – О.М.). Зрештою, мене відвезли в інше відділення, поклали на кушетку і почали допомагати. Це було боляче, але врятувало мені життя. Потім мене відвезли назад. На цьому допомога закінчилася.

- А ліки? Знеболювальне?

- Знеболювальне було на комбінаті, як я вже згадав, і у швидкій, коли перевозили.

- У донецькій лікарні ні?

- Ні. Нам там взагалі говорили, що ми лежимо типу в санаторії, а не лікарні.

- То ти просто там лежав і все?

- Так. Молитва допомагала, сон, уявлення, що рано чи пізно це все закінчиться. Кожного ранку радів: ще один день полону позаду. Можливо, психологічно мені допомогла моя стійкість та підготовка, яка була раніше. Як і те, що хлопці, які поруч, так само тримаються. Щоб ти розуміла, коли ми були у Донецьку, дехто по десять днів чекав, щоб привезли й наклали гіпси – їм не могли зафіксувати руки й ноги.

- Жах! А як годували?

- Що в Новоазовську, що в Донецьку годували тричі на день. Це були невеликі порції, але хоч щось. Ми вирахували, що в середньому – 6-8 ложок їжі, але вже краще, аніж нічого. Унікальність мого випадку, наприклад, полягала в тому, що я не міг сам харчуватися – погано бачив, і щелепа була зламана, тому треба було усе дуже дрібнити, щоб я просто ковтав. Коли попадалася хороша зміна санітарок, все було о’кей – годували. А було таке, що могли прийти, просто поставити їжу та піти. Ще й з коментарями: "Жри, укроп, это ты виноват, что убили моего мужа (чи сина)".

- Тебе допитували за час полону?

- Я б не назвав це допитами. Просто приходили працівники служб та запитували прізвище, ім’я, по-батькові, військове звання, частину, в який служу чи щось подібне. Російських військових, що нас постійно охороняли, цікавило, де ми заховали сумки з ювелірними прикрасами з магазинів, які ми "обчистили" (всміхається. – О.М.). Таке от у них дивне "хобі". Казали: "Вы же все в городе мародерили. Не верим, что вы этого не делали". Ми відповідали, що у нас були трохи інші завдання та функції.

- Кожен міряє по собі.

- Так. Знаєш, мені дуже пощастило, що зрештою мене повернули із натільним срібним хрестиком, який був на мені. Тому що з хлопців все знімали. Наприклад, в Новоазовську був хлопчина, у якого розпух палець і з нього не могли зняти обручку. То палець відрізали. Тому я був здивований, що мені лишили хрестик.

- Як тебе обміняли? Як ти взагалі дізнався, що тебе планують на обмін?

- Це була така динамічна історія (посміхається. – О.М.). За пару днів до обміну ввечері прийшли російські військові і сказали, що зараз зачитують список тих, кого виписують, і хто їде з ними. Ці люди мають вийти на коридор. Озвучили близько 20 прізвищ, зокрема й моє. Зрозуміло, що я не зміг вийти. Моє прізвище пролунало тричі. Хтось із наших хлопців у палаті почав кричати, що я лежу тут, але не можу голосно звернути на себе увагу. Мене переклали на каталку і повезли. Ми були на третьому чи четвертому поверсі. Росіяни підвозять мене до сходів і кажуть: "Может, запустим его по ступенькам? Все равно ему недолго осталось" (всміхається. – О.М.). Я зрозумів, що це не блеф, і вони реально можуть мене так спустити, а ніхто їм нічого навіть не скаже. Розганяються і за декілька сантиметрів до сходів зупиняють каталку. Я видихнув. Потім мене занесли в автобус. Через те, що я не міг сидіти, поклали в проході. Причому мене весь час транспортували майже в костюмі Адама – на мені була лише футболка, а між ніг бовтався катетер з мішком для сечі. Коли ми рушили, хтось із хлопців запитав, куди ми їдемо. Нам сказали, що в донецьке СІЗО. Думаю: "Ого, життя підкидає цікаві пригоди й надалі". Ми приїхали. Стояли, поки нас оформлювали. В цьому процесі описували наш стан. Мій був визначений, як важкий, але стабільний. Сказали, що мене нікому донести до бараку, тому не можуть взяти. Я запитав військового, який був у цьому автобусі, чи повертаємося ми назад в лікарню? Він відповів: "Нет, мы передаем тебя под особый надзор". У мене це не викликало особливої радості – не дуже вселяло оптимізм (всміхається. – О.М.). Мене завантажили у швидку, затягнули ременями і водій сказав, щоб я якось тримався, бо їхатимемо дуже швидко. Справді, це так і було. Зупинилися на російсько-українському кордоні. Їхні прикордонники щось запитали. Я зрозумів, що мене вивезли в росію – до Таганрогу. Ми приїхали на військовий аеродром, про що мені повідомила медсестра, яка сиділа поруч у швидкій. А потім сказала: "Вот подлетает твой самолет". То я вже подумав, що відправлять десь у бік Сибіру, куди, за моїм уявленням, вивозять українців. Нас завантажили у літак, де вже були українські військовополонені. Нас – тих, хто у важкому стані, поклали посередині. Вздовж бортів сиділи хлопці, які справляли враження якихось захоплених терористів, тому що у них були замотані скотчем руки, ноги і навіть очі. Ми летіли три-чотири години. Хтось сказав, що бачить море. Думаю: "Ми вже Каспійське пролітаємо". Виявилося, що це було наше Чорне море. Ми прибули в Крим. Я про це дізнався, коли відкрився задній трап і хтось сказав: "Приветствуем вас на военном аэродроме в Севастополе". Мене перенесли у вантажівку. Я запитав, куди нас везуть. Відповіли: висока ймовірність, що на обмін. У мене виник певний скепсис, тому що я розумів, що ми маємо справу з росіянами. Їм нічого не заважало, наприклад, виїхати з Криму, повернути праворуч й знову поїхати на Донбас. Я собі думав, що треба просто перетерпіти цю дорогу. Нас було декілька важкопоранених. З нами їхали жінки-медики, які кожного запитали, що з ним. У них завалявся пакетик Німесила, який вони мені дали. Це було таке допоміжне. Ми так їхали: одна людина тримала мої ноги, інша – плечі, тому що вантажівка рухалася дуже швидко, водій не зважав на ями та погану дорогу. Відповідно, нас добре трусило. Мене тримали, щоб не розбовтався таз та не виникло якихось незворотних наслідків. Так ми їхали вісім годин. По дорозі до нас заліз російський військовий і сказав: "Если все будет нормально, и вы будете выполнять приказы, то уже вечером будете дома". Потім відбувся обмін.

- Де саме?

- У Запорізькій області.

- А далі що було?

- Повезли у лікарню в Запоріжжі. Там вже нагодували, почали надавати медичну допомогу. Наступного дня вже робили перші операції. Через день приїхали рідні. Я там був близько двох тижнів. Потім мене транзитом повезли до Полтави. Ще там стільки ж пробув. А тоді вже – до Києва, де я був до початку вересня.

- Як проходить реабілітація?

- Успішно (посміхається. – О.М.). Спочатку "ремонтували" мій таз, тому що потрібно було зробити опорно-руховий апарат. Я весь час ворушив стопами – для мене це був важливий чек-поінт розуміння: якщо виходить, не усе так сумно, як могло бути. Мені встановили спеціальні конструкції ззовні й зсередини. Перше поетапно знімали. А другі – два таких штиря, залишаються на все життя. Також займалися щелепою – вставили титанову пластину, очима – через те, що вчасно не надавали медичну допомогу, є певні незворотні процеси, які вплинули на мій зір. Зуби також роблять.

Я вдень ходжу приблизно 10-15 кілометрів. У мене нарешті ноги стають однаковими. Через те, що був дуже подрібнений правий бік, то права нога була більша, аніж ліва. Відповідно, мені потрібно було на неї більше тренувань. Уже все о’кей.

Десь всередині вересня я відновив свою вагу – 76 кілограмів. Коли мене повернули, важив приблизно 60 кілограмів. Коли зараз дивлюся свої фотографії з травня, то добре бачу ці візуальні зміни. Ну, а мозок приводжу до ладу з психологом.

- В одному з інтерв’ю ти сказав, що плануєш повернутися на фронт. Звідки таке бажання?

- Через усвідомлення важливості й необхідності. Я є прихильником тієї концепції, що, по-перше, армія – не для всіх. По-друге, військовий – це професія. Не може людина, яка вчора навчала дітей чи писала коди, вдягнувши форму, стати умовним "рексом". Ні, так не має бути. Крім того, я розумію, що мені це подобається. Але для мене так само вагомим є те, що якщо я буду в структурі ЗСУ, то повинен бути ефективним. Я свідомий того, що можу стрибати з БТРа чи парашута, але це матиме негативні наслідки. Відповідно, мені важливо бути корисним, щоб у моїй роботі був присутній елемент служіння Україні.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"