Росіяни вбивають далі. А світ причаївся, як миша під віником і спостерігає, - журналістка

"Прочитала в Естер Вратарьової, що у селищі, неподалік Києва, від холоду та голоду помер старенький. Він жив удвох із дружиною. І вони тижнів зо два сиділи просто на воді, без їжі. У холоді, під обстрілом", - пише журналістка з Маріуполя Надія Сухорукова на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Мені неймовірно шкода наших людей. Усіх, хто гине та страждає від довбаної війни. Але сильніша за жалість у мене ненависть. До росії. До виродків та вбивць із цієї країни.

І до всіх, кому начхати на Україну. У тому числі до зрадників та злодіїв усередині країни. Крадіжка під час війни прирівнюється до вбивства. Це моя особиста думка.

Я хочу сказати, що в березні 2022 року я мала більше надії, ніж зараз. Я тоді думала, що Маріуполь взяв удар на себе і більше цього пекла не буде.

Але Маріуполь – це був початок. росіяни вбивають далі. А світ причаївся, як миша під віником і спостерігає.

***

Маріуполь, 2022 рік.

На вулиці, поряд з нашою, у когось не було їжі. Зовсім. Не було довго. І взяти не було де. Ми про це дізналися, коли нічого не зміниш. Людина померла від голоду.

Це було так дивно. Усі гинули під бомбами та через уламки снарядів

Голод був, але шансів померти від нього один до ста. Бо довкола все літало, вибухало, падало, било, знищувало, перевертало небо та землю.

А голод був тихий і якийсь непомітний. Він підкрадався в м'яких капцях і дивився з кута очима з темними колами. Тихо зітхав. Він приходив до зовсім самотніх і майже не ходячих.

Ще вмирали без ліків. Без інсуліну, без серцевих пігулок, без антибіотиків.

Пам'ятаю, коли на початку блокади ще був зв'язок, Наташа Дєдова, редактор місцевого телеканалу та моя подруга, шукала для маленької дівчинки ліки.

Усі аптеки були закриті, а це було питання життя та смерті. Треба було доїхати до когось під обстрілами, взяти ключі від аптеки, дістати ампули, повернутись назад.

Повернутись обов'язково. Інакше все безглуздо. Це було схоже на квест. Тільки у кошмарній реальності.

Мама дівчинки пройшла через усі випробування та ліки взяла. Я не знаю, що було далі. Життя – це не книга. Кінець деяких епізодів залишається відкритим.

А ще були поранення і люди спливали кров'ю. Ніхто з нас не хотів бути пораненим. Лежиш тягарем у холодному підвалі чи крижаній кімнаті. З тебе по краплині йде життя. І тобі нічого не хочеться. Тільки щоб пішов біль. Нехай навіть разом із тобою. А потім ти вмираєш.

Близьким шкода, але вони начебто знаходяться всередині капсули. Справжні почуття у них будуть згодом. Там, у блокаді, лише заморожена субстанція. Організм хоче вижити. Він бореться, навіть, без нашої участі. Запечатує мозок у кокон непритомності.

Деякі з кокона так і не вийшли. Живуть зачиненими. Як у чужому сні. Начебто це не їхнє життя.

А ще були ті, хто помер ментально, хто продав душу. Це страшна смерть. Коли все одно, що буде далі, і ти переходиш на бік ворога. Ти його пробачив і повірив. Тільки тому, що він більше не бомбить. Ти вдячний за те, що він залишив тебе живим. І готовий бути поряд і захоплюватись. Цілувати ворогові дупу.

Ворог вбив твоє місто. Убив близьких та незнайомих. А ти все одно з ним. З російським убивцею та маніяком. Страх проковтнув усі інші почуття. І тоді тебе більше нема. Думаю, ця смерть – найстрашніша".