Російська "божевільна сокира" десятиліттями тупо женеться за тим, хто від неї втік, - Оксана Забужко

"І ще одна смерть сталась сьогодні, над якою не можна не застановитися навіть при мінімумі уяви: в лікарні померла сьома жертва вчорашнього московитського обстрілу, вічна їм усім пам'ять, – пані Наталя Ходемчук", - пише письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Удова Валерія Ходемчука – того самого, який став першою жертвою Чорнобильської катастрофи; назавжди лишився під руїнами реактора. ("А моя могила в небо полетіла" (с) – підписала одну зі своїх "чорнобильських" картин Марія Примаченко – рідна, між іншим, тітка Валерія Ходемчука.)

Це складно міститься в голові, але це правда: минулої ночі московитська хтонь добивала наших чорнобильців і їхні родини – через майже 40 років наздогнавши тих, хто пережив 1986-й. Та багатоповерхівка на Троєщині з учорашніх новин – це був колишній "відомчий будинок", куди їх у 1986-му поселили.

(Цей метасюжет – "божевільну сокиру", яка десятиліттями тупо женеться за тим, хто від неї втік, – я вже колись фіксувала на іншому матеріалі – в оповіданні "Сестро, сестро", – звідтоді він повторювався в реалі десятки разів, а під час війни зачастив уже з шаленою швидкістю, починаючи від убитого Нігояна, чиї батьки чверть віку перед тим утекли були з війни в Карабаху, – по-моєму, такі історії, якщо зібрати їх докупи, мали б послужити за найпрозоріший сигнал усім притомним, що хтонь НЕ МОЖНА ЛИШАТИ В ЖИВИХ, Carthago delenda est (с) – он вони вже знов збираються повертати "вспять" сібірскіє рєкі, хто пам'ятає 1980-ті, – це все з одної чорної діри, та сама "божевільна сокира", що рубатиме куди їй дозволять сягнути, аж доки не розпадеться на друзки...)

На фото – одна з картин Примаченко "чорнобильської серії" 1988 року: таким, розповідала, їй наснився реактор у майбутньому – зарослим і заквітчаним, куди діти приходять із квітами, а душі загиблих прилітають пташками.

Царство Небесне Наталі Ходемчук. (Скільки не думаю про цю пару, стільки мені відлунює в пам'яті з Об'явлення Івана Богослова: "І кликнули вони гучним голосом, кажучи: Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?" (с) – і далі щось про білу одежу й потребу ще трохи зачекати...)

Але це мертві можуть чекати. А живі знають – у Бога немає інших рук, окрім наших".