Страх Путіна заразитися коронавірусом посилив безліч інших страхів, які формують його політику, - політолог

"Різке зростання інфікування COVID-19 в Росії в останні кілька тижнів було передбачуваним, з огляду на відносно високе «плато» нових випадків влітку після різкого піку на початку травня. Проте ескалація пандемії, мабуть, спіткала владу зненацька, оскільки уряд зосередив всю увагу на Москві", - пише норвезький політолог Павло Баєв у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Кількість випадків COVID-19 у російській столиці в травні зросла до максимуму — близько 6000 випадків зараження на день, а в останній тиждень вересня впала до 650; але зараз ці цифри знову підскочили до 3300 випадків щодня. Дані про летальність розрізнені, середній показник за серпень становив близько 100 на день, проте нещодавно оновлена демографічна статистика показала, що загальна кількість смертей, пов’язаних з коронавірусом, цього місяця склала близько 7500. Російські регіони вживають різних заходів для мінімізації економічних наслідків. Мер Москви Сергій Собянін з понеділка, 5 жовтня, ввів два тижні шкільних канікул з дорученням підготуватися до дистанційного навчання до кінця осені.

Офіційний акцент робиться на тому, що обов’язкове носіння маски дозволило б уникнути жахливого другого загальнонаціонального карантину. Російські економісти стверджують, що наслідки другої хвилі призведуть до падіння ВВП лише на кілька процентних пунктів і що девальвацію національної валюти можна зупинити. Але незалежно від того, чи правильні такі «райдужні» прогнози, влада може вважати корисним введення різних обмежень і постанов, щоб населення залишалося знервованим і слухняним.

Невдоволення поступово наростає, а довіра до здатності держави впоратися з ескалацією кризи підривається. Жахливим нагадуванням про громадський гнів, що зростає, стало трагічне самоспалення Ірини Славіної, журналістки з Нижнього Новгорода, що зазнала нещадного переслідування поліцією.

Рецесія, що посилюється, та невдоволення, що зростає, заважають реалізації амбіцій Росії відігравати провідну глобальну роль. Президент Володимир Путін замкнувся в ізоляції, з’являючись лише зрідка на суворо контрольованих публічних акціях, наприклад, щоб поспостерігати за заключним етапом стратегічних військових навчань «Кавказ-2020».

Тривала відірваність від нормального життя вплинула на його підхід до ключових міжнародних питань, зробивши Путіна неуважним, дратівливим і нерішучим. Його виступ на недавній Генеральній асамблеї Організації Об'єднаних Націй був особливо небагатим за змістом, за винятком його реклами російської вакцини Sputnik-V проти COVID-19. Необхідні випробування цієї вакцини на тисячах добровольців лише почалися, але, за розповідями очевидців, організація цього процесу настільки хаотична, що скептицизм росіян щодо ефективності та побічних ефектів цієї вакцини цілком виправданий.

Путін не може до кінця усвідомити, як зірвався його ретельно вивірений діалог з європейськими лідерами, і він особливо засмучений витоком деталей своєї телефонної розмови з президентом Франції Еммануелем Макроном. Кремль очікував, що рішучі спростування відкинуть версію про імовірну роль влади в отруєнні Олексія Навального, лідера російської опозиції.

Тому тверда заява Навального про те, що замовником цього злочину міг бути лише Путін, розлютила російського президента. Тим часом катастрофічна невдача в європейській політиці Росії перетинається з поглибленим конфліктом навколо революції, що триває в Білорусі. Цю тему обговорювали минулого тижня на саміті Європейського Союзу, що призвело до затвердження нових санкцій.

Підтримка Путіним президента Олександра Лукашенка, чию владу більшість європейських держав визнали нелегітимною, недостатньо сильна, щоб забезпечити главі Білорусі безпечне перебування на посаді. Однак демонстративність цієї підтримки відштовхує не лише європейців, але все більше і традиційно дружніх до Росії білорусів.

Нарешті, несподіваний, але цілком передбачуваний виклик геополітичному положенню Москви спалахнув на Південному Кавказі, де Азербайджан продовжує наступ з метою прориву вірменської оборони в Карабасі та навколо нього. Кремль раніше відігравав роль деспотичного посередника в цьому давньому конфлікті, але правитель Азербайджану Ільхам Алієв почувається достатньо впевнено, щоб відхилити заклики Росії до припинення бойових дій. Вірменія є членом Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), в якій домінує Росія, але лідери Єревана, що прийшли до влади й узаконені «Оксамитовою революцією» 2018 року, знають, що не можуть розраховувати на будь-яку матеріальну підтримку з боку Москви.

Що перетворює знайомі умови локальної війни на серйозну проблему для Росії, то це нова роль Туреччини, яка заявила про повну солідарність з Азербайджаном і надає пряму підтримку наступальних операцій.

У Путіна тісні, але непрості відносини з президентом Туреччини Реджепом Тайіпом Ердоганом, що натхненний імовірним успіхом турецьких інтервенцій в Сирії та Лівії і вважає цілком прийнятним ризик кинути виклик Росії в її традиційній сфері домінування на Південному Кавказі. Ердоган також схильний до прорахунків, як і будь-який інший авторитарний популіст, але Москва поки не змогла показати, що можливості, продемонстровані на навчаннях «Кавказ-2020, можуть бути використані для проєктування сили, достатньої для припинення реальних бойових дій у цьому регіоні на російських умовах.

Пасивність Путіна контрастує не лише з показним пожвавленням Ердогана, але і з гучними (нехай і безрезультатними) зусиллями Макрона з врегулювання криз у Білорусі та на Південному Кавказі. Три ключових інструменти зовнішньої політики для російського володаря — це військова міць, спеціальні операції та експорт природного газу. Але наразі перший надмірно перевантажений, другий призвів до серйозних неприємних наслідків, а третій знецінюється через надлишок пропозиції на світових ринках.

Страх Путіна заразитися коронавірусом посилив безліч інших страхів, які формують його політику, від страху проявити слабкість, пішовши на компроміс, до страху перед раптовим масовим повстанням. Тим часом сварливі клани кремлівських придворних, силовиків і олігархів, які борються за доступ до «рішали», стурбовані скороченням своїх вузьких джерел доходу. А сукупність їхніх побоювань зводить політику Росії до інерції, абсурдності та безпредметності".