Сирійський капкан: Як Кремль остаточно програв у Сирії і в Україні

Однак грандіозним планам "вєлічайшего гєополітічєсково стратєга" з Кремля так і не судилося здійснитися. Зрештою, і українська, і почата згодом сирійська авантюра обернулися повним фіаско.

Нещодавно стало відомо, що росіяни, відчуваючи близькість стратегічної й тактичної поразки в Україні, відчайдушно намагаються задіяти всі доступні резерви, зокрема, й сирійські. Так, збройні сили Російської Федерації згорнули одну батарею С-300 в районі Масьяфа. Перекинули її через Босфор для посилення своїх сил, які ведуть безуспішну війну з українськими захисниками. Однак, враховуючи сирійський досвід, росіянам це навряд чи допоможе, передають Патріоти України.

Війни за Аллаха

Близький Схід ніколи не був зручним місцем виходу з геополітичних глухих кутів. Навпаки, складність та специфічність регіону завжди затягувала наївних та неготових вчитися гравців "світової шахівниці" у довгі, виснажливі та наперед програшні для непосвячених військово-політичні партії.

Регіон завжди розривали протиріччя, центральне місце серед яких посідає конфлікт між двома основними течіями Ісламу – сунітами і шиїтами. Кожна з яких змагається за безумовне домінування.

Події в регіоні, починаючи зі стратегічно провальної американської інтервенції до Іраку 2003 року і падіння режиму Хусейна, перевели традиційне протистояння радикальних ісламістів на новий рівень. Якщо раніше світські режими Іраку і Сирії за старшого Асада не давали бойовикам обох фракцій свободи дій на своїй території. З падінням режимів Хусейна й Асада-старшого ці країни фактично перетворилися на поле бою релігійних фанатиків. Це цілком влаштовує як шиїтів, за якими стоїть Іран, так і сунітів, яких підтримує Саудівська Аравія.

Сирійський конфлікт починався як виключно внутріполітичне протистояння між правлячою меншістю і опозиційною більшістю. Але дуже швидко переріс у повноцінну релігійну війну між алавітськими маргіналами, за якими стояли іранські шиїти, та сунітською більшістю країни – війну, масштаби якої виходять далеко за межі національних кордонів сирійської держави.

"Ялта 2.0" і порятунок "рядового" Асада-молодшого

Після початку збройної агресії проти України у 2014 році путінський режим носився з ідеєю "Ялти 2.0" – створення нової міжнародної коаліції з провідною роллю Москви нібито для протистояння "актуальним викликам міжнародній безпеці". Які Кремль вбачав, природньо, зовсім не у власній агресивній політиці стосовно найближчих сусідів і Заходу загалом, а у загрозі "міжнародного тероризму та екстремізму", яку допомагали яскраво ілюструвати, зокрема, трагічні картинки з Сирії.

Презентація кремлівського "Плану Б" була запланована на жовтневу 2015 року, 70-ту ювілейну сесію Генеральної асамблеї ООН як на майданчик, звідки Путіна змогли б принаймні почути, якщо не вислухати. Однак тріумфу з виступу в Нью-Йорку не вийшло.

На фоні закликів демократичних лідерів цивілізованого світу до захисту народів від диктатур, лише російський лідер став на захист диктатур від пригноблених ними ж народів. Ідея створення нової світової коаліції на кшталт колишньої антигітлерівської, натяк на "Ялту-2.0" і перерозподіл сфер впливу ставили логічне питання: кого і що перемогла сучасна РФ, якщо вона претендує на лаври СРСР, одного з переможців Другої світової війни? Спроби Путіна "перевести стрілки" геополітичного порядку денного на Сирію і боротьбу з тероризмом є награними і незграбними.

Швидко стало зрозуміло, що ані географія розташування розгорнутих у Сирії російських військ, ані їх композиція не дозволяють говорити про активну роль Москви у війні саме проти "Ісламської держави". Йдеться радше про надання підтримки правлячому режимові молодшого Асада у боротьбі з опозицією. Повітряна кампанія США та їх союзників завдавали незрівнянно більших втрат ІДІЛу, ніж потуги ВКС РФ та удари "високоточною" ракетною зброєю, яка вражала не тільки задані цілі, а й територію сусідніх держав.

Усі спроби Кремля хоч якось зімітувати свій вплив в регіоні лише вчергове довели політичну неспроможність Москви. Нахабна вимога, озвучена РФ наприкінці вересня 2015 року, щоб американські літаки покинули повітряний простір Сирії була, як і належить, проігнорована Пентагоном. А поширення традиційних російських військово-повітряних провокацій на Близькосхідний регіон наштовхнулися на жорстку реакцію Туреччини і НАТО, та офіційні заяви про готовність збивати порушників і в разі потреби застосувати 5 статтю Вашингтонського договору для захисту турецької території.

У цій ситуації був іще один пікантний момент: участь Москви у близькосхідних релігійних війнах на боці шиїтів потенційно мав ще один вкрай неприємний для кремля аспект. В тій же Чечні росіянам традиційно протистояли саме суніти, які аж ніяк не в захваті від такого посилення позицій їх одвічних ворогів. Однак тут очевидний спокій російського керівництва наштовхував на думку про те, що компенсатором в цій ситуації слугувала неофіційна підтримка і зв'язки російських спецслужб з самим сунітським ІДІЛом.

Зрештою, ІДІЛ впав під власним тягарем – ісламістські рухи, які за своєю структурою та стратегією намагаються імітувати незрозумілий і чужий для них Захід, довго не живуть.

Сирійське фіаско

Сирійську кампанію Кремля важко назвати успішною. РФ намагалася перетворити її на піар акцію з просування російської зброї та зміцнення іміджу російської армії як "другої в світі". Однак практика вперто засвідчувала протилежне.

Активне використання росіянами ракетної зброї приносило більше руйнувань не визначеним цілям ісламістів, а озброєним політичним опонентам Асада-молодшого, їх прихильникам-цивільним та союзним американцям силам.

Використання Росією авіації теж не засвідчило її ефективність. Російські літаки виконували місії в неприродньо тепличних умовах, оперуючи з безпечних територій, підконтрольних дружньому режиму, і діючи проти противника, повністю позбавленого засобів протиповітряної оборони. Однак навіть в таких, майже полігонних умовах російська авіація примудрялася нести втрати і провалювати поставлені завдання.

Гордий і останній похід єдиного російського авіаносного крейсера "Адмірал Кузнєцов" перетворився на посміховисько серед усіх притомних військових експертів та аналітиків Західних країн. Мазутні двигуни "Адмірала" чаділи так, що дим було видно з міжнародної космічної станції. А сам крейсер через технічну неспроможність здійснювати безпечні льотні операції втратив більше літаків, ніж в бойових вильотах – вони то скочувалися з палуби, то рвали посадкові троси і, не даючи можливості приземлятися іншим, самі падали за борт.

Розпіарена російська ПВК "Вагнер" теж "відзначилася" в Сирії. Крім військових злочинів проти цивільного населення, її бійці знатно отримали "на горіхи" від американців у лютому 2018 року під Дейр-ес-Зора. Тоді росіяни та їхні сирійські союзники групою у майже 500 осіб намагалися штурмувати позиції біля нафтового заводу Коноко, які утримували лише 40 американських морпіхів.

Війська США влаштували росіянам показове приниження. Били їх фактично усім, що було доступно контингенту США в регіоні. Під кінець солдатів "другої армії світу" остаточно вкатав в землю американський стратегічний бомбардувальник В-52.

Зрештою, нездатність досягти хоча б мінімальних тактичних чи оперативних не кажучи вже про стратегічні успіхів росіяни намагалися компенсувати використанням заборонених конвенційних озброєнь та навіть використанням хімічної зброї. Навіть такі грубі й примітивні методи не принесли бажаного результату. "Приголомшливі" успіхи росіян в Сирії стали частиною пропагандистського міфу про "непереможність" російської армії. Однак на практиці виявилися ні чим іншим, як стратегічною поразкою – такою ж нищівною, яку через кілька років путінський режим повторив в Україні.