Тінь кардинала, або Чому Трамп обирає логіку XVII століття і чим це загрожує Україні

Сьогодні, спостерігаючи за реалізацією нової стратегії США — від Стратегії нацбезпеки (NSS-2025) до ініціативи Ради миру (Board of Peace) — я бачу, як «Червоний герцог» повертається у світову політику. Щоправда, цього разу його роль може здаватися дещо комічною або екстравагантною, але логіка дій Вашингтона у цьому сенсі залишається безжально класичною.

Адміністрація Трампа фактично виймає з архіву принцип raison d’État — «державного інтересу», який кардинал Рішельє ще кількасот років тому цинічно поставив вище за мораль, релігію та універсальні цінності.

Колись кардинал-католик без вагань підтримав протестантів у Тридцятилітній війні лише тому, що це послаблювало гегемонію Габсбургів і посилювало Францію. Сьогодні ми бачимо дзеркальне відображення цієї стратегії: США відмовляються від ролі «місіонера демократії», щоб стати жорстким гравцем, який захищає власну силу.

Це не просто зміна риторики. Це тектонічний зсув від ліберального світового порядку, де панували правила, до світу, де панують інтереси. Якщо раніше Вашингтон намагався «перевиховати» світ за своїм образом і подобою, то тепер логіка America First — це чистий Рішельє. Це готовність мати справу з будь-яким режимом, якщо це допомагає стримувати головного противника (у нашому випадку це, звісно, Китай).

Паралель стає чіткішою, коли ми дивимося на методи. Рішельє не вірив у громіздкі інституції свого часу — він керував через довірених осіб та персоналізовані канали впливу. Так само і Трамп створює Раду миру як альтернативу ООН, перетворюючи глобальну дипломатію на серію транзакційних угод «у своїй кімнаті».

Для України це означає, що ми опиняємося в системі координат, де наша доля залежить не від параграфів міжнародного права, а від того, наскільки влучно ми впишемося в цей новий «баланс сил», який знову малюється червоними чорнилами кардинала.

Raison d’État плюс Realpolitik: коли допомога Україні стає змінною в рівнянні

Щоб зрозуміти, що відбуватиметься далі, нам важливо розібратися, чому зміна формулювань у Вашингтоні — це більше ніж просто риторика, це зміна правил світової політики.

Для цього ми маємо розрізняти два фундаментальні поняття: «навіщо» та «як». В академічному світі, який ми обговорюємо зі студентами, це різниця між Raison d’État (державним інтересом) та Realpolitik (прагматичною політикою).

Raison d’État — це «навіщо». Це амбіція верхнього рівня, кінцева мета існування держави. Для Рішельє це було виживання та домінування Франції. Для нової адміністрації США це вже не поширення абстрактної демократії, а стратегічна стабільність під гаслом America First.

У цій логіці допомога Україні більше не розглядається як «священна місія захисту цінностей». Це інструментальне питання: чи зміцнює підтримка Києва позиції США у глобальному протистоянні з Китаєм? Чи запобігає вона хаосу, який може вдарити по американській економіці?

Realpolitik — це «як». Це набір інструментів — переговори, тиск, торг, баланс сил. Якщо державний інтерес (Raison d’État) каже, що Америці потрібна стабільність, то Realpolitik визначає ціну цієї стабільності. Саме тут виникає головний виклик для України. У світі «права сили» допомога може надаватися не до «перемоги над злом», а до моменту «досягнення балансу».

Якщо раніше ми чули про «підтримку стільки, скільки буде потрібно» (ідеологічний підхід), то тепер логіка стає транзакційною: «підтримка настільки, щоб ви могли стати суб’єктом переговорів, але не настільки, щоб це призвело до неконтрольованої ескалації з ядерною державою».

У цьому контексті ініціатива Ради миру — це чиста Realpolitik. Це спроба керувати напругою, а не відновлювати справедливість. Для Рішельє не було «хороших» протестантів чи «поганих» католиків — були лише ті, хто допомагав або заважав інтересам Франції.

Для сучасної американської стратегії «ворог мого ворога» (Китаю) стає тимчасовим партнером, а союзник може стати предметом торгу, якщо того вимагає вищий інтерес держави. Для України це означає болючу істину: ми маємо перестати апелювати до моралі там, де панує математика сили.

Ми повинні довести, що наш суверенітет і наша перемога є невід’ємною частиною Raison d’État самих Сполучених Штатів. Тільки так допомога перестане бути благодійністю, яка може вичерпатися, і стане стратегічною інвестицією, від якої не варто відмовлятися.

Баланс сил замість універсального порядку, або Чому Росію більше не «перевиховують»

Кардинал Рішельє мав одну фундаментальну рису, яка робила його генієм і водночас найнебезпечнішим противником свого часу: він не прагнув тотального знищення ворога. Він не ставив собі за мету стерти Габсбургів з лиця землі — він прагнув зробити їх слабшими настільки, щоб вони не могли домінувати в Європі. Сьогодні ця стратегія повертається у велику гру. Баланс сил.

У новій логіці США більше не намагаються «перевиховати» Росію чи Іран. Часи, коли Вашингтон прагнув демократичного транзиту через санкції та дипломатичне вмовляння, залишилися у минулому. На зміну ідеологічному месіанству прийшов холодний розрахунок балансу девелопера.

Основна мета сучасної американської стратегії — не допустити формування альтернативного глобального гегемона в особі Китаю. У цій системі координат Росія сприймається не як зло, яке треба викорінити, а як фактор, який потрібно збалансувати, щоб він не став остаточним ресурсом (зброєю) для Пекіна.

Саме тому ініціатива Ради миру стає не інструментом відновлення міжнародної справедливості, а механізмом «керування напругою». Це перетворення політики на серію спеціальних операцій, де справедливість визначається не в залах суду, а через ефективність силових важелів. У цій моделі:

• ООН остаточно перетворюється на безпорадний пам'ятник, оскільки формальне визнання тепер важить значно менше за реальну суб’єктність на полі бою.
• Конфлікт стає контрольованим процесом. Метою є не «перемога», а такий стан речей, за якого жодна зі сторін не має вирішальної переваги.
• Міжнародне право перетворюється на декорацію, яку використовують лише тоді, коли це вигідно сильному гравцеві.
• Персонально за Трампом застовбичується позиція творця миру, точніше мирних угод, дієвість яких забезпечується (насправді — ні) консолідацією персоналістських важелів.

Для України це несе прямі ризики. Якщо ми дозволимо великим гравцям розглядати Україну лише як інструмент балансування їхніх інтересів, ми ризикуємо стати територією угод у рамках «нової Ялти». За чутками (виходячи з чернеток і супровідних документів NSS-2025), роль організаторів «нової Ялти» (угоди щодо сфер впливу) можуть зіграти великі країни у форматі Core5 — США, Китай, Росія, Індія, Японія. У такому сценарії доля суверенних держав вирішується за зачиненими дверима, виходячи з «цільової доцільності», а не з принципів непорушності кордонів (Про фактичну смерть Вестфальської системи — далі).

Ми бачимо небезпечну нормалізацію силового втручання як стандарту. Тепер не важливо, чи визнають вас сувереном у Нью-Йорку — важливо, чи вважають вас ключові центри сили суб’єктом, з яким варто рахуватися, або просто «кримінальним елементом», якого можна усунути.

Персоналізація влади: смерть інституцій та дипломатія «закритої кімнати»

Кардинал Рішельє мав глибоку відразу до громіздких і неповоротких інституцій свого часу — як церковних, так і шляхетських. Він вважав їх осередками корупції та неефективності, тому вибудував паралельну систему управління. Він керував через особисту мережу агентів та дипломатів, які підпорядковувалися лише йому. Це була гранична централізація влади в руках однієї людини, яка діяла від імені держави.

Сьогодні ми бачимо приголомшливу аналогію. Адміністрація Трампа фактично оголошує війну багатостороннім інституціям — від ООН до НАТО. Створення Ради миру — це не просто нова вивіска, це спроба винести реальну політику за межі прозорих міжнародних протоколів.

Для Трампа, як і для Рішельє, традиційна дипломатія занадто повільна і обтяжена зайвими гравцями. Рада миру — це «клуб», де правила встановлює голова. Те, що ми бачимо у статуті, — довічне головування Трампа та його право одноосібного вето — перетворює цей орган на персональний інструмент президента.

Рішення тут приймаються не в залах Генеральної Асамблеї, а в «закритих кімнатах» (чи то в Білому домі, чи в Мар-о-Лаго) вузьким колом наближених — менеджерами кшталту Джареда Кушнера чи Марко Рубіо.

Це смерть інституційної дипломатії, якою ми її знали. На зміну системі стримувань і противаг приходить «дипломатія спецпосланців» та прямих угод. Для світу це означає повернення до таємних протоколів та кулуарних домовленостей, де долі цілих народів можуть бути предметом торгу між лідерами, які не відчувають себе зв'язаними міжнародним правом.

Епоха «До Вестфаля»: Україна як об'єкт пошуку балансу

Рішельє діяв у світі, де ще не існувало поняття суверенної рівності держав. Вестфальський мир 1648 року закріпив цей принцип, став результатом його політики, але сам кардинал до нього не дожив. Він жив у часи, коли території обмінювали, як фішки в казино, виходячи з «балансу сил».

Сьогодні ми спостерігаємо небезпечний регрес. Якщо Realpolitik XXI століття остаточно скотиться до логіки XVII століття, то Україна ризикує закріпитися в позиції об’єкта і втратити власний суверенітет. У світі Рішельє не було «непорушних кордонів» — були лише зони впливу.

Запрошення автократів (Путіна, Лукашенка, Орбана) до Ради миру — це ніщо інше як спроба вбудувати їх у систему контрольованого балансу, де вони втрачають свободу маневру, але при цьому зберігають свою легітимність як гравці.

Головне питання, на яке нам доведеться знайти відповідь: чим закінчиться ця фаза «нового Рішельє»? Чи буде створено «новий Вестфаль», який юридично зафіксує право сили, і хто його писатиме?

Якщо це буде формат нового Потсдаму, де враховуються інтереси переможців та реальних суб’єктів опору — Україна має шанс на суб’єктність разом із нашими союзниками з Коаліції охочих. Якщо це буде формат Ялти, де великі держави просто ділять мапу олівцем, — ми ризикуємо втратити незалежність, яку відстоюємо 12 років війни.

Навчитись грати у гру кардинала

Ми не можемо змусити світ повернутися до «затишних 90-х», де міжнародне право здавалося непорушним і читачі «Великої шахівниці» Збігнева Бжезінського не помічали, як Китай у стратегіях «го» захоплює смислові, економічні, політичні та фізичні простори у світі.

Гра Рішельє вже почалася, і Трамп — лише один із її головних акторів. А логіка America First — це лише логіка виживання у світі, де старі правила не діють. Прагнення техноолігархів зруйнувати міжнародні й американські інституції ще можна спинити, але світ вже напередодні фазового переходу до кіберократії і принципово нових «правил гри».

Для України питання не в тому, чи подобається нам транзакційна політика. Ні, не подобається. Але ми маємо стати в цій грі суб’єктом. Наша «асиметрична дипломатія» має довести Вашингтону: Україна — не «проблема, яку треба збалансувати», а актив, який робить США сильнішими в їхньому глобальному протистоянні.

Ми маємо вибороти право бути серед тих, хто пише правила «нового Вестфаля». Наш досвід адаптивності — це наш квиток у майбутнє. Бо у світі, де панує «право сили», поважають лише тих, хто сам є силою. Dream, Think, Go Big.

Джерело