З тюркських степів до українських сіл: Яке слово пів тисячоліття тому прописалося в нашій мові солов'їній

Є слова, які звучать так буденно, що ми навіть не замислюємося над їхнім походженням. Вони живуть у діалектах, переходять від бабусь до онуків, тихо зберігаючи в собі цілі пласти історії. Одне з таких слів — «сапетка» або «сапет», передають Патріоти України з посиланням на "Телеграф".

Його можна почути в зовсім різних куточках України: на Запоріжжі й Донеччині, на Київщині, у Чернігівській області, а також у гірських селах Бойківщини — на Львівщині, Івано-Франківщині та Закарпатті. Значення трохи змінюється залежно від місцевості, але корінь у слова — спільний і дуже давній.

«Сапетка» має тюркське походження. Вона прийшла до нас із кримськотатарської säpät та турецької sepet — так у тюркських мовах називали плетені вироби. Імовірно, слово потрапило на українські землі ще у XV–XVI століттях — у часи активних контактів, торгівлі й воєн із Кримським ханством та Османською імперією.

В українській традиції «сапетка» прижилася не в одному значенні. Найдавніше з них — плетений вулик. На Бойківщині сапетками називали нерозбірні вулики з очерету, соломи або вербової лози. Вони були поширені аж до 1930-х років, доки їх не витіснили рамкові конструкції, які дозволяли збирати мед без знищення бджіл.

В інших регіонах слово набуло більш побутового змісту. На Запоріжжі, Чернігівщині, Донеччині та Київщині сапетка — це плетений кошик, зазвичай із ручками з боків. Але й тут не все так просто: форма, розмір і навіть техніка плетіння могли мати локальні особливості.

Наприклад, у селі Трипілля на Київщині — місці, де колись розквітала одна з найдавніших культур Європи, — «сапет» означає не просто кошик, а виріб із характерним напрямком плетива лози. Цікаво, що в сусідніх селах ця назва не збереглася. Ба більше — у Трипіллі навіть проводили фестиваль бардівської пісні, названий на честь цього традиційного кошика.

На півдні України слово мало ще одне життя. Там сапетом називали дерев’яний ящик, який рибалки брали із собою на Дніпро. Такі сапети зафіксовані на архівних світлинах 1930-х років із фондів Національного заповідника «Хортиця».

А ще сапетками називали спеціальні споруди для зберігання кукурудзяних початків. Колись вони також могли бути плетеними, а вже в радянський період їх почали робити з тонких дощок — практично, але менш автентично.

Слово «сапетка» — це приклад того, як мова зберігає пам’ять. У ньому — відлуння кочових шляхів, ремесел, щоденного селянського життя й контактів різних культур. Ми вимовляємо його мимохідь, навіть не підозрюючи, що разом із ним торкаємося історії, якій понад п’ятсот років.