"Я вважаю Україну своїм домом": Американець у Черкасах плете маскувальні сітки та допомагає ЗСУ

Після вторгнення рф 79-річний американець Кеп Хенслі, який нині проживає у Черкасах, щодня приходить у волонтерський центр та плете маскувальні сітки. Окрім того, він відкрив рахунок та допомагає евакуйованим, купує медикаменти, передають Патріоти України.

Цей сивий, але дуже активний та усміхнений чоловік вже став улюбленцем серед місцевих, які називають іноземця містер Кеп. А той у відповідь захоплюється нашим народом і переконливо каже, що Україна вже перемогла! Про те, чому залишився в Україні, та про вклад у нашу перемогу Кеп розповів в інтерв’ю «ФАКТАМ».

— Я виріс у родині армійців; мій батько був призовником і служив майже 25 років. Ми багато переїжджали — я відвідував 6 різних шкіл у 3 різних штатах. Здобувши вищу освіту, поступив в Орегон, щоб отримати ступінь бакалавра, Іллінойс — для магістра та Ліверпуль (Англія) — для отримання докторської. Отже, переїзд в Україну був, по суті, ще одним переїздом, — розповідає Кеп Хенслі. — У мене троє дітей: Карлтон, мій найстарший, живе у Вірджинії; потім Корделл, він живе в Англії, Наймолодша Кетрін живе в Теннессі. На жаль, я розлучений. У мене також є 7 онуків і 3 правнуки. Я виконував різноманітні роботи, після того влаштувався викладачем Біблії Старого Завіту (за американською номенклатурою).

— Як ви опинилися в Україні?

— Я відвідував церкву в Денвері, штат Колорадо, в якій щовесни оголошували про необхідність волонтерів для навчання в літньому англійському таборі в Україні. Його спонсорували Українська Військово-Християнська Земля та Місійна організація в Денвері, штат Колорадо. Через пару років і я зміг долучитися до такої ініціативи.

— Що ви знали про цю країну до того, як переїхали сюди?

— Я не знав абсолютно нічого про Україну, поки не здійснив свою першу поїздку у 2007 році. Я поставив собі за мету отримати базову історію (моя університетська спеціальність) України й почав читати її перед першою поїздкою. Я продовжую вивчати Україну. У перші місяці переїзду я вирішив в Україні викладати англійську, тому що це було б складним завданням (я не любив уроки англійської мови, коли я був у школі), хоча також викладав деякі уроки Біблії та іноді проповідував у баптистських церквах. У перший рік я погано впорався з викладанням англійської мови, тому залучив обох своїх перекладачів, щоб вони допомагали мені краще працювати в майбутньому. За ці роки ми стали найкращими друзями. Після російського вторгнення у 2014 році я почав допомагати вчителям англійської школи, з якими познайомився. Між таборами та школами (а також вашою програмою GoCamp) я працював у таких містах: Київ, Ворзель, Ірпінь, Чернігів, Донецьк, Черкаси, Васильків, Бужанка, Мотовилівка, Хмельницький, Харків, у Карпатах (літні та зимові табори), Козин, Жовтневе, Покровськ.

— Розкажіть про те, як ви потрапили до Черкас, та про свою роботу волонтером.

— Коли я збирався повертатися до Колорадо взимку 2013/2014, я почав спілкуватись з українським підполковником, він добре знав англійську мову та готувався повернутися до Черкас, свого дому. Ми подружилися, підтримували зв’язок через Skype та електронну пошту. Мій 6-тижневий графік на літо 2014 року включав 4 тижні перебування в Донецьку з літньою програмою англійської мови Донецького християнського університету. Але все було скасовано через військове вторгнення росії. Однак я таки приїхав в Україну, і Бог дав ще один табір, щоб заповнити мій час.

Моя підготовка до приїзду включала завчасне сповіщення викладачів англійської мови та інших друзів про те, коли я буду в Україні, я пропонував їм вибрати зручний час для їхнього табору чи школи, аби я міг допомогти. У цьому списку був і підполковник, який під час невеликого затишшя в моєму графіку запросив відвідати його в Черкасах. Під час цього візиту він провів мені екскурсію містом, показував історичні місця та часто говорив: «Кеп, це було б гарне місто для життя!»

Протягом наступних років він влаштував мене в ліцей, де навчалася його донька, а також у Черкаський національний університет. Після цього всі мої поїздки в Україну включали перебування в Черкасах. У Першій міській гімназії вчителі просять моєї допомоги, дають мені різний час для участі в їхніх заняттях, починаючи з 4−11 класів. Зазвичай я проводжу самостійно уроки, часто розповідаю особисті історії. Іноді вчителі просять мене допомогти з уроками, що я із задоволенням роблю. Я намагаюся акцентувати на розмові — на будь-яку тему, про яку хочуть говорити учні. Особливо закликаю дітей ставити свої запитання — нічого не заборонено. Розрізняю англійську «за підручником» і «розмовну» англійську. Українські вчителі англійської мови знають англійську граматику краще за мене, але я знаю розмовну англійською краще за них.

У Черкаському національному університеті я проводив семінари для професорів, наприклад, на такі теми, як «Як вивчають мови», «Система — це проблема». Я також думаю і працюю над тим, як найкраще викладати англійську мову в українських школах та університетах, але система загалом не готова до змін у цій сфері!

— Як ви думаєте, чи є різниця між Україною та США?

— Є як багато відмінностей, так і багато схожого. Люди в основному однакові в усьому світі. Вчені визначили, що всі мови йдуть від спільної мови! Я наголошую, що культури та суспільства різні, а не кращі чи гірші — з певною кваліфікацією! Найбільша відмінність полягає в тому, що хоча Україна мудро відкинула Радянський Союз у 1991 році, вона все ще страждає від спадщини Радянського Союзу. Сполучені Штати, з іншого боку, страждають від занадто великого процвітання і перебувають у занепаді. (дивіться з цього приводу Глубб Джон «Доля імперій і пошук виживання»).

Моє перше враження від України було настільки позитивним, що я «закохався» в Україну й українців. Мене, зовсім незнайому людину, українці прийняли щиро, я був таким вдячним, що був готовий прийти й допомогти їм. Відтоді я повертався в Україну щороку, двічі на рік після зими 2009−2010. Я помітив і ціную міцні родинні зв’язки українців, які не так поширені в США. Я багато чому навчився від українців, що допомагає мені рости як особистість: інтелектуально, емоційно та особливо духовно.

— Після нападу росіян ви почали в’язати сітки. Розкажіть про це більше.

— Коли Росія розпочала свою давно заплановану війну проти України, я шукав способи допомогти. Я вважаю Україну своїм домом. Друзі відвели мене в центр допомоги й познайомили з керівниками, які знайшли людину, яка розмовляє англійською. Я витрачаю 2−3 години, кілька днів на тиждень, переважно розрізаю матеріал на смужки, іноді вплітаю смужки на сітку. Одного разу ми вирізали фетрові устілки для солдатських чобіт. Всюди, де я допомагаю, мене оточують молоді люди, які хочуть практикувати свою англійську з носієм мови.

— Чому ви вирішили залишитися тут і допомогти, а не поїхати додому?

— Україна мій дім! Я відчуваю, що Бог кличе мене служити Йому в Україні. Кілька років тому в Хмельницькому ми з другом розмовляли за його кухонним столом, і він сказав мені: «Кеп, Господь використовує тебе в Україні, а весь твій „життєвий багаж“ — в Америці!» Я провів 3 роки, молячись, розмірковуючи та борючись за Божий поклик у моєму житті — Америка чи Україна? У 2018 році я перевіз весь свій «пожитковий багаж» в Україну, зробив Україну своїм домом і відтоді живу тут.

Зараз триває війна, яку духовно мертвий і демонічний Путін нечесно назвав «спеціальною військовою операцією». Я знаю, що якщо втечу в цей час боротьби в безпеку Америки, то вже не матиму тут довіри піклуватися про свою нову «українську сім’ю» після повернення. Цікаво, що те саме сказав президент Зеленський, коли йому пропонували та заохочували втекти від війни! Хоча смерть є кінцем цього життя на землі, я маю надію на вічне життя в Ісусі Христі. Зрештою, існує лише одне королівство (нація), що важливо — Царство Боже. Ісус сказав: «І не бійтеся тих, хто вбиває тіло, але не може вбити душу. Краще бійтеся того, хто може погубити і душу, і тіло в пеклі». (Матвія 10:28). «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєні.» (Матвія 10:28). Бог — моя зростаюча впевненість, яка мінімізує мій страх перед Путіним і йому подібними.

— Як ще ви допомагаєте Україні?

— На початку березня подруга з Києва попросила мене попросити друзів тут, у Черкасах, купити ліки з двох списків, які вона мені надіслала. Вона запропонувала відшкодувати всі витрати. Але жоден із них не запропонував допомоги — тож я купив їх із власної кишені й зміг передати. Пізніше вона надіслала мені третій список, четвертий, я теж допоміг. Також мій друг-підполковник попросив мене придбати ліки для його частини тут, у Черкасах, — наразі ми в очікуванні. Я веду два спікерські клуби у Черкасах і навчаю кількох людей англійської.

— Ви почали вивчати українську мову?

— Так, але не так сильно, як я мав би. Я вже мав би розмовляти українською, але не можу. Коли я почав вивчати українську мову, я був вчителем на заміну в США. Переходячи від школи до школи та від класу до класу, я почав розповідати своїм учням про Україну. По-перше, я написав своє ім’я на дошці, щоб учні знали, як до мене звертатися, почав писати й українською. Згодом мене почали питати, чи можу я написати їхнє ім’я цією мовою. Один клас прийшов на заняття, але їхній перший урок був в іншому кабінеті. Поки їх не було, я написав усі їхні імена на дошці українською, а коли вони повернулися, попросив знайти своє ім’я на дошці — більшість з них могли. Коли я ходив по класу решту дня, помітив, що багато з учнів змінили свої таблички з іменами на партах з англійської на українську. Двоє хлопців навіть зробили бирки з іменами на сорочці: «Мене звати___________» (ім'я українською). Через тиждень, коли я повернувся до тієї школи, вчителька того класу сказала мені, що кілька дітей здали документи з іменами українською, а вона не знає, чиї вони! Вона була в захваті від цього незвичайного уроку.

— Американці допомагають через вас нашій країні під час війни з росією?

— Так, я є членом християнської місіонерської організації, яка дозволяє американським донорам отримувати податковий кредит за благодійні пожертви незалежним «місіонерам», таким як я. Ця організація (Слуги Христа, міжнародна) попросила інших своїх членів зробити внесок у справу України. Отже, у мене є певна сума доларів, яку я спрямовую на українські потреби через пропозиції друзів. Крім того, мене попросила християнська школа в Києві, де я в минулому допомагав з англійською, виплатити зарплату вчителям, тому що багато батьків не можуть дозволити собі навчання. Я перерахував гроші своєму пасторові, щоб допомогти з гуманітарною допомогою та перевезенням біженців до Сум, на захід України, Чернігів та інші міста. Ми допомогли оплатити прилади нічного бачення. Вірю у нашу перемогу. Слава Україні!