"Роман упізнав дружину по халату, а синочка - по кофтинці": Російська ракета в Умані вбила маму та півторарічного малюка

Російські терористичні війська вранці 28 квітня завдали ракетного удару по багатоповерхівці в Умані. Внаслідок цього загинули 23 людини, з яких шестеро - діти. За цими цифрами - історії людей, які любили своє рідне місто та країну, милувались краєвидами Софіївки, мріяли, планували, кохали й були коханими, передають Патріоти України.

Світлина, на якій молода вродлива жінка у світлій сукні та з чарівною усмішкою тримає на руках малюка, облетіла світ. На ній — 28-річна Альона Одайська зі своїм півторарічним сином Іваном. Фото зроблене на святкуванні першого, і, на жаль, останнього дня народження хлопчика. Родина Одайських мешкала на четвертому поверсі будинку, в який поцілила російська ракета. Їх поховали поруч у селі Городецьке, звідки родом жінка.

«У цій трагедії я втратила не лише куму та її малюка, а й однокласницю Світлану з чоловіком»

- Такої біди в нашій мальовничій та затишній Умані ще не було… Мені досі не віриться, що Альони та Іванка немає в живих. В голові одне питання — за що? Скільки невинних життів обірвали окупанти, назавжди залишивши у душах рідних та близьких біль та смуток. У цій трагедії я втратила не лише куму та її малюка, а й однокласницю Світлану з чоловіком, які жили на шостому поверсі, — зі сльозами на очах розповіла «ФАКТАМ» кума та подруга загиблої жінки Софія Бочарова. — Альону я знала близько семи років. Познайомились випадково — вона прийшла до мене як майстра з нарощування вій. Я була у чорній хустині, тому що поховала маму. Дівчина мене дуже підтримала, ми довго розмовляли, і я це ніколи не забуду. Згодом Альона стала хрещеною мамою мого молодшого синочка, ми майже щодня зустрічались на прогулянках. Вона завжди була позитивною, вміла товаришувати, пекла смачні торти, не любила сидіти вдома й активно проводила час. Альона любила життя і насолоджувалась кожним його днем. Мені здається, що вона наче відчувала щось…

Пам’ятаю, Альона працювала продавцем спочатку в центрі міста в магазині «Мандарин», потім в районі в магазині «Пан огірок». Був час, коли після зміни вона поверталась до батьків у село, а потім винаймала житло. Робота їй дуже подобалась і її любили люди. Останнім часом Альона навіть планувала орендувати приміщення та відкрити власний продуктовий магазин. Зі своїм коханим Романом подруга познайомилась в одному із закладів. Всі навколо відмічали, настільки гармонійною парою вони були. Мали однакові погляди на життя, на виховання, завжди з повагою та любов'ю дивились один на одного. А ми раділи, що Альонка знайшла своє щастя.

Чотири роки тому закохані побрались й мешкали у квартирі Романа в цьому будинку. Дуже чекали на появу синочка, і коли він з'явився на світ, радості не було меж. Всю любов та тепло віддавали малюку. 19 листопада Іванку виповнився рік, Альона та Роман влаштували дитині свято, того дня його і охрестили. Останні місяці подруга навчалась у автошколі, чоловік також їй допомагав й всіляко підтримував у цьому. Альона успішно здала теорію, а у день трагедії в неї мав бути екзамен з практики й отримання водійських прав. Вона дуже чекала цього дня… Проте не судилось.

«Альоні не раз снились сни, в яких покійний батько кликав її з собою»

— Згадайте, будь ласка, той роковий день, коли прилетіла ракета у під'їзд, де мешкала ваша подруга із сином. Як довго шукали їх?

- Напередодні Роман, який працює далекобійником, був під Миколаєвом у відрядженні. Тому Альона із малюком були самі. Подруга завжди спала поруч із синочком, бо він відмовлявся спати окремо. Наскільки ми розуміємо тепер, вони певно нічого не встигли зрозуміти й загинули уві сні…

Коли минуло хвилин двадцять після прильоту, і ми побачили перше відео, то думали, що все обійшлось, бо було видно п’ятий поверх. Ми просто тоді ще не зрозуміли, що насправді залишились лише кухні, адже знесло всі кімнати одного проліту, де були двокімнатні квартири. Хвилин через 5 після вибухів я подзвонила подрузі. Йшли гудки, вона слухавку не підіймала. Хотілося думати, що Альона з Ваньою вибігли десь і вона просто не взяла телефон. Коли ж знайомі надіслали мені згодом ще одне відео, я зрозуміла, що це квартира куми. Й від неї нічого не залишилось, тільки кухня. Проте ми розуміли, що в той час Альона не могла там знаходитись.

Взагалі із тієї частини будинку, де були двокімнатні квартири, вижив лише один чоловік, який під ранок пішов на кухню випити води. Жінка його теж загинула. Ми спілкувались із сусідом подруги, який з родиною мешкав у трикімнатній квартирі. Вони врятувались. Коли вибирались, чоловік побачив, що двері у тамбурі наче як повністю виламало. Він заглядав у квартиру Альони, але нікого не побачив, й вони мерщій побігли рятуватись.

Ми були на місці трагедії, приїхали батьки Романа, він сам, мама Альони. Всі молились і просили дива… Дзвонили у всі лікарні, але новин не було. Десь після 15:00 рятувальники дістали тіло жінки, а потім за нею відразу понесли маленький пакет. Ми все зрозуміли, але не хотіли вірити у те, що сталось непоправне. Зять, який працює у поліції, першим пішов упізнати тіла, але не зміг, тому що вони були понівечені. Потім у морг забрали Романа. Він упізнав дружину по халату, а синочка — по кофтинці. Це страх, біль. Я не знаю, як він далі житиме з цим, тому що втратив найдорожчих людей.

Не минуло й два роки після смерті батька Альони, вона це важко переживала, адже була «татовою донечкою». Він її дуже сильно любив, Альоні не раз снились сни, в яких батько кликав її з собою. Наприклад, просив сісти до нього у машину. Подруга відмовляла, а він наполягав. Здається, що тато настільки сумував за донечкою, що забрав її. А вона так поспішала жити…

- Після повномасштабного вторгнення родина Одайських не виїжджала нікуди з Умані в цілях безпеки?

- Коли були проблеми зі світлом, то Альона з сином їздили до її мами. Ми спілкувались з нею щодо виїзду. Й зійшлись на тому, що, на щастя, місто відносно спокійне, а залишати рідних та близьких просто не могли. Проте ми планували, що у разі прильоту виїдемо. І ось ми й виїхали… Мене мама вчила не проклинати людей, але мені здається, що кожен з нас просто не може цього не робити. Скільки горя принесли окупанти Україні, скільки вбили, закатували, й не можна на це дивитись спокійно і мовчати. А після цієї трагедії кожен з нас побажав рашистам, які ще й цинічно хизувались, що потрапили «точно в ціль», пережити таке ж саме. Молимось за кожну невинну душу й нашу перемогу, щоби нарешті скінчились ці страшні втрати та страждання.