"Это было, было...": "О 4-й ранку йшла в магазин, ніколи не була в черзі першою", - як діставали продукти в СРСР (фото)

Доповнене видання енциклопедичного зразка 1952-го року ілюстроване багато сервірованими столами, - пише у своєму блозі Анна Балакир, передають Патріоти України.

На першій сторінці - пляшки з кримськими винами, запечене порося, червона ікра у срібній посудині, кришталеві келихи. Далі – цитата Сталіна про "зажиточную жизнь" радянських народів. І критика капіталістичних держав: "они всегда обрекали и обрекают трудящихся на постоянное недоедание, полуголодный паек, а зачастую просто на голод и голодную смерть"."Насправді, у 1948 році шиком на столі було все, аби тільки його можна було їсти. На початку 1950-х гостей намагалися здивувати "оселедцем під шубою". На свята було завданням дістати ковбасу. Навіть у 1959 році вважалося великим досягненням, якщо вдавалося купити свіжу "Краковскую", або "Ветчино-рубленную", "Отдельную", чи "Московскую", - розповідає письменник та художник 80-річний Юрій Логвин з Києва.

1952 року Юрій Логвин навчається в художній школі ім. Шевченка в Києві. Їжа в шкільній їдальні – несмачна. Ще й за неї треба платити. Тому щоранку бабуся 77-річна Мінна Павлівна готує внуку з собою перекус. У кращому випадку - дві скибки хліба. Одна помащена залишками масла, інша – смородиновим варенням. Але частіше це бутерброд з конопляною пастою."На Житньому ринку був пташиний базар, - розповідає Юрій Логвин. - Люди з навколишніх сіл цілими лантухами привозили конопляне зерно - пташиний корм. Бабуся купувала його за копійки. Коноплю перемелювала через м'ясорубку. Виходила пахуча і смачна паста. Бабуся накладала її між двох шматків хліба".Бабуся, батьки, Юрій та його молодша сестра Ірина живуть у чотириповерховому квартирному будинку в самому центрі столиці, по вулиці Пирогівській. За ведення господарства відповідає Мінна Павлівна.

- Щоб дістати 250 грамів масла, вона о 4 ранку йшла в магазин "Молоко" на розі сучасних вулиць Хмельницького і Франка. Ставала в чергу, - згадує Юрій Григорович. – Як би рано не виходила, ніколи не була там першою. Щоб не зачепила міліція, або злодії не відібрали копійки, жінки з черги ховалися у парадне будинку навпроти магазину. О 7.00 починалася торгівля. У цей час із сусідніх будинків вилазили двірники, управдоми і ставали перші в чергу. Починалися цілі бійки. Жінки їх відтягували, ті їх штовхали, могли вдарити. Управи на цих нахаб не було – міліція була на їхньому боці, бо ті їм все доносили. Десь о 8.00 бабуся пом'ята, подавлена і принижена поверталася додому.

Після народження сестри Юрій часом супроводжує бабусю на Хрещатик – в магазин для вагітних і породіль. У магазині все – по талонах. Мінна Павлівна довго пояснює персоналу, чому не прийшла сама породіля. Після вмовлянь її погоджується обслужити. Жінка бере кілька пляшечок молока, дитячий сирок.

"Я той сирок раз спробував. Він був кисліший за лимон. Та й молоко треба було завжди перевіряти, чи свіже, - продовжує Юрій Григорович. - Якось бабуся там купила шоколадне морозиво. Думала, воно розтане, а мама з Ірою вип'є шоколадне молоко. Розтопили. В кружці плавали якісь коричневі пластівці, а не шоколад. А те, що мало бути молоком, стало прозорим із синім відтінком. Все вилили".

У столичних хлібних відділах запахло здобними булочками. На Бессарабському ринку з'явилися пончики з повидлом і заварним кремом.

"З'явилася паляниця, зверху тріснута, з гребенем. Коштувала 20 копійок. Її скибку зі шкоринкою ми їли, як найсмачніші пундики", - згадує Юрій Логвин.

У художній школі він вчиться "на п'ятірки". За це отримує пристойну стипендію – 12-15 рублів. Може інколи дозволити собі новинку - ромову бабку. Вони нещодавно з'явилися у гастроному на розі Великої Житомирської і Володимирської. Тістечко не з дешевих – 70 чи 90 копійок. Але має найпухкіше тісто з родзинками, промочене якимось міцним алкоголем, але навряд чи ромом. Зверху покрите глазур'ю.

Через пару років у гастрономі з'являється справжня кава – запарені мелені зерна. Після повоєнної, цикорію з жолудями, за нею стоять черги.

16-й Юрко, його батько та гості йдуть в ресторан на Дніпрі. Його назву він вже не пам'ятає. В ресторанах можна спробувати страви з продуктів, які не купити в магазині: бутерброди з червоною ікрою, нарізку з червоної риби, добру шинку, яку "викидають" в окремих магазинах раз на півкварталу.

Товариство спускається вулицею Леніна – зараз Богдана Хмельницького. На розі з Хрещатиком минають Центральний універсам. На цілу глуху стіну з боку Леніна висить 10-метрова реклама "К зубровке, горькой водке русской икра – отличная закуска". І відкрита бляшанка з чорними зернами.

За філармонією сходять вниз до пам'ятника Магдебурському праву. Ресторан стоїть на дебаркадері – плавучій пристані. Сідають за столик над водою. Замовляють борщ і котлети по-київськи.

"Курячі котлети були на палиці чи курячій кістці. М'ясо – дрібно січене. Добре засмажені. Коли добиралися до середини, звідти випливало розтоплене масло. Це було щось неймовірне, - розказує Юрій Логвин. - Вино пили "Берегівське", "Закарпатське" чи "Перлина степу". Пам'ятаю, після першого келиху я сп'янів і став плести всякі дурниці. Поки батько на мене не гримнув".

До збіднілих полиць призводять хрущовські надпрограми. У селян урізають чи відбирають городи, податки ростуть. Ними обкладають навіть кущі та дерева. Ростуть плани по здачі м'яса. Щоб їх перекрити, вбивають навіть тільних корів, кажуть очевидці. Під примусом скуповують свиней у колгоспників, молочний скот. Люди не хочуть віддавати своє – забивають живність. Поголів'я її скорочується.Микитою Хрущовим невдоволені у ЦК партії. 1964-го його скидають. За півроку дефіцитні товари повертаються на полиці. Але їх менше і вони гіршої якості. Починається ера Брежнєва – час спекулянтів і продуктів "з-під поли".

У "Книзі про смачну та здорову їжу" 1952-го року дають багато рецептів з консервами, напівфабрикатами, екстрактами. Видання хвалиться досягненнями радянського харчпрому: в асортименті консервів населенню доступні аж півтисячі назв. Зокрема, консервовані тефтелі, смажена печінка, сосиски з капустою, краби. За масове виробництво консервів та їх популяризацію в СРСР взявся Анастас Мікоян у 1930 році. Тоді став народним комісаром постачання країни. Згодом очолив Народний комісаріат харчової промисловості.