"Всіх звозили підводою до однієї ями, живі з могили благали хоч крихту хліба": Українка шокувала розповіддю про Голодомор - бабуся втратила  чоловіка і 11 дітей (фото)

Бабуся, яка пережила Голодомор в Україні, розповідала про загибель майже всієї своєї великої родини - Пелагія Павлівна Пащенко з села Витачів під Києвом поховала в 1933 році чоловіка та 11 дітей, передають Патріоти України.

Жінка й сама ледь не загинула. Її страшні спогади описані в книзі "Пам'ять роду", що вийшла під егідою Українського інституту національної пам'яті. Історію Пащенко передала її онука:

"Моя рідна бабуся (татова мама) - Палажка Павлівна Пащенко, в дівоцтві - Василенко (1893-1987) - народилася в селі Витачів Обухівського району Київської області. Пережила війни й голодомори ХХ століття й померла у віці 94 років.

Про Голодомор згадувала скупо. Їй боліло так, що від одного лише слова - голод - лилися сльози. Дитиною я ніяк не могла збагнути, що ж то за слово таке страшне. Тоді ще не знала, що в часи радянської влади згадувати Голодомор було заборонено. А коли виросла, дещо вдалося розпитати в бабусі - на сільському цвинтарі лежать її одинадцять дітей і перший чоловік. Усі вони померли мученицькою смертю в голодний 1933-й.

Опухлих, напівживих, бабусю і її найстаршого сина Грицька Пащенка (мій батько - Василь Прокопович Лемешко народився 1936-го), врятував її рідний брат Каленик Василенко, який нагодився з плавання і привіз трохи харчів.

Бабуся проти ночі завжди читала "Отче наш" і молилася за "Царство Небесне" своїх дітей і чоловіка, згадуючи всіх поіменно. Дбайливо доглядала запалі могилки: чоловікову і п’ятнадцятирічної дочки Уляни - найстаршої з померлих.

Пригадую, як вона, 90-річна, спираючись на два ціпки, дибала на кладовище перед Великоднем, щоб провідати своїх рідних. Якось запитала її: - А де ж поховані інші дітки? Бабуся розповіла, що тоді всіх звозили підводою до однієї ями. Коли вона наповнювалася - засипали й копали іншу. Нерідко до тієї ями потрапляли ще живі, які й з могили благали хоч крихту хліба.

"І досі моторошно, як та земля ворушилася… - витирала сльози бабуся, - а де ж було взяти ту "крихту", коли з дворів вигребли до мачинки. Ті, хто жили біля Дніпра, рятувалися рибою. А я заховала в димарі вузлика із пшоном. Знайшли й там. Грабувала не тільки районна власть, а й свої нелюди. Хто живий зостався - кістки тих виродків прокляв...".