Такий короткий вік Великих Українців

Вони прожили лише по 47 літ, а зробили навіки для поколінь!

Усі ми приходимо на Білий світ однаково, і починаємо своє життя з дитячого крику. Медичне пояснення цьому - щоб розгорнути легені, почати дихати, збагачувати організм киснем. А далі починається – Доля. У кожного своя, свої стежки-дороги. І скільки кому судилося. Одні розтікаються своїм віком по древу життя на довгі-довгі непомітні роки, інші спалахують, несуть добро людям, і вельми швидко згорають. Можна сказати, дочасно.

Візьмімо для прикладу жереб нашого генія і Пророка Тараса Григоровича Шевченка. 9 березня 1861-го йому виповнилося лише 47-ім, а наступної доби його вже не стало. До прикрого мало звікував, згорів буквально на льоту. Але ж скільки, як багато створив наш боян! Літературознавці підрахували: всього випродукував 237 віршів і поем, з них 235 українською, і два імперською. А ще ж були й прозові, драматичні твори, щоденники. Художні полотна…

Але кожен його рядок – зашифрована на віки епістолія, для всіх поколінь послання: «…та вставайте, кайдани порвіте!» І не Тарасова це проблема, що ми й по сьогодні не виконали його програмної настанови. Тому й так живемо…

А цей афористичний клич: «Борітися – поборите!» До речі, відозва, заклик цей прозвучав у поемі Т. Шевченка «Кавказ». Звернений він насамперед до представників гордих гірських народів. Цікаво, що на цю тему ж писав свої твори і Олександр Пушкін. Але лейтмотив його творів цієї тематики інший: «Скорися, Кавказе!» Мовляв, царюй, імперіє! Як усе діаметрально протилежно…

Це ж великий Шевченко вчить нас бути самостійниками, будувати свою незалежну державу. Від часів Кирило-Мефодіївського братства, до речетативу, зашифрованого в "Посланії…" - «В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!» Аж до заклику до нинішніх самодурів, котрі живуть за рахунок народу, снідають за чотири тисячі доларів США десь на Мальдівах, тоді, коли народ воює в окопах, хоронить свої кращих синів по всій Україні :

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде:

Розкуються незабаром

Заковані люди;

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

Як бачимо, вчащають зрідка на нашу землю такі пророчі, віщі люди, які підказують, куди нам іти, проти кого і за що боротися. Наші кревні Мойсеї. Життя в них коротке, як спалах. Зблиск у 47-ім літ. Лише у 47!

Другим таким, як на мене, віщим бояном на нашій землі побував… Василь Стус – борець проти іншої московітської імперії - комуністичної. Справжній велет духу, який і в невільній державі залишався вільною людиною, взірцем уярмленої Свободи. Він під своїм хрестом лицаря честі українця не зігнувся ні разу, не впав на коліна. У найжорстокішу пору переслідувань за рідну мову, культурну ідентичність і не схитнувся. Це він на суді скаже свої знамениті слова: «Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни». Як же ж пронизливо чітко і об’єктивно оцінено роль українця в комуністичній імперії, і його – борця за свободу свого пригнобленого народу!

Василь Стус теж прожив лише 47-ім! Навряд чиє ще серце витримало стільки страждань, знущань, поневірян. Але вся літературна спадщина В. Стуса – зразок любові до рідного українського народу, до однокровної його мови. От хто вже найбільше настраждався за свою ідентичність, україномовність, так це Василь Семенович. Поетичний співець від Бога, воїн Честі і Гідності свого народу. Тільки за наругу над однією цією людиною, якої зазнав наш боян від московських катів за своє переконане українство, ми повинні давно б уже розірвати всі дипломатичні стосунки з державою, де й по нині в пошані наглядачі ГУЛАГу, КаГеБістські прислужники і сексоти.

Рівно 47 років доля відміряла, як мовиться, на все – про все, Симону Васильовичу Петлюрі. Напевне, найбільш яскравій особистості за всю останню столітню історію українського державотворення. Якщо прослідкувати за його життєвим і творчим шляхом, то добре помітно, що всі роки від народження у травні 1879-го до початку революційних подій у царській Росії, зокрема, у Києві, були для нього натхненним часом підготовки, виучки, накачування власних моральних, наукових, політичних, військових, літературних, етичних м’язів і якостей, котрі засвідчать, що в час найважчого випробування для українського народу він виявиться найбільш підготовленою, фаховою людиною, аби у червні 1917-го і по грудень 1918-го виконувати роль Генерального секретаря військових справ Української Центральної Ради. Щоб із лютого 1919-го і до останнього свого дня - 25 жовтня 1926 року бути, головою Директорії, себто уряду УНР.

Можна лише собі уявити, як за умов, коли в головних його опонентів – стоїчного авторитету тих часів Михайла Грушевського, його політичного спільника Володимира Винниченка не сходили з уст заклики розпустити армію, обирати соціалістичний шлях розвитку для України, і що найстрашніше – здатися в автономію Московії, Петлюра виступав категорично проти цього, і в своєму переконанні залишався непохитний як скеля. Він твердив, що без української армії самостійна Україна буде зметена зі своєї території в одну мить. Що ні в якому випадку не можна погоджуватись на автономію в складі Росії, це шлях у бездну. Це ним організовані найбільш боєздатні українські полки на всіх фронтах громили червону наволоч, встановлювали народну владу. Під його особистим командуванням наше військо отримало багато славних перемог. Петлюра той командарм, який під натиском значно переважаючих сил противника зумів вивезти свої дивізії і полки за межі держави, дбав про побут, трудовлаштування тисяч своїх командирів і старшин, осіб рядового складу у вигнанні. Він і за кордоном не складав зброю, готував визвольний похід на Вкраїну.

Тим часом, на нарадах ,у Леніна, Сталіна, Дзержинського першим завданням стояло – за будь-яку ціну знищити Петлюру. Вони так і казали, що повстання в радянській Росію будуть продовжуватися доти, поки буде жити Симон. На це були кинуті всі зусилля людиноненависників, людожерів.

25 жовтня 1926 року на розі бульвару Сен-Мішель (які красиві останні чотири слова для пісні про Петлюру, купляйте, поети-піснярі!) у Парижі прозвучали постріли. Сім куль з револьвера єврея Самуїла Шварцбарда обірвали життя Головного Отамана. Він прожив лише 47 років і п’ять місяців… До образлвио мало... Напевне, половину від того, що міг би...

Найстрашніше в цій історії те, що й нині, через дев’яносто з лишком літ зло залишається не лише непокараним, а навіть не засудженим. Йому не дана належна оцінка з позиції моралі. Присяжні, під тиском громадськості і політичних, літературних авторитетів тієї пори, таких, як Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Максим Горький, як фізик Альберт Ейнштейн і інші знані люди, прийняли абсолютно невмотивоване рішення… виправдати замах на життя лідера УНР. Точніше б сказати: схвалили акт убивства людини. І Саму]л-Шльома Швацбард через тиждень після початку судового розгляду був звільнений з-під варти. Фактично його оголосили на весь світ cвоєрідним героєм. Як на мене - абсолютне дикунство. У французькому законодавстві, до речі, передбачена відповідальність за зумисне убивство коня, віслюка. А тут вийшла публічна похвала за розправу над людиною у центрі столиці. Варварство на користь Москви!

Уже тоді кремлівська пропаганда робила колосальні кроки у справі розповсюдження, поширення в масах дезінформації. Можна сказати, що стався найбільший її успіх якраз у справі оббріхування постаті Симона Петлюри. Червона Москва, готуючись до замаху на провідника УНР на всю потужність розпускала брудні плітки про те, що це буцімто глава Директорії запустив і буцімто особисто керував єврейськими погромами в Україні. Насправді ж все було стовідсотково навпаки. Є факти, докази того, коли Симон Васильович надто рішуче діяв проти тих, хто глумився над єврейськими сім’ями. Приміром, відомий випалок, коли за розпорядженням Головного Отамана притягнули до суду і буквально на місці подібного злочину у Проскурові (цей факт описувала свого часу україномовна газета США «Свобода») був розстріляний полковник Симоненко. Є сотні, якщо не тисячі інших подібних прикладів жорсткого протистояння лідера Директорії УНР подібному лиху. Але тодішня українська діаспора московській брехні протистояти не змогла. А нинішні князьки та вождики всі також язики сховали в одні місця. Чи забули ж ми те, як весь український бомонд на чолі з П. Порошенком, весь складу Верховної Ради слухали брехні одного брехуна з Ізраїлю і навіть йому аплодували.

Прикро, але факт: 2006 року перебуваючи в Тель-Авіві, я йшов по вулиці імені Самуїла-Шльоми Шварцбарда… Ми ж тільки мовбито плануємо спорудити пам'ятник

Серед тих, хто згорів у творчому пломені коротких 47-ми років життя – Борис Дмитрович Грінченко. Письменник, лексикограф, етнограф, літературознавець, історик і публіцист. Активний громадський діяч. Редактор низки україномовних видань. Усіма силами боровся за впровадження рідної нашої мови в школах, в установах і побуті. Невтомний фундатор «Просвіти». Автор чотиритомного видання «Словарь української мови» (1907-1909). Великий Українець!

На скільки болісно, до глибини душі сприймав Борис Дмитрович дійсність, байдужість багатьох українців до свого пригнобленого, рабського становища в московітській державі, може слугувати його проникливий до глибини душі вірш з вельми промовистою назвою «Землякам, що раз на рік у Шевченкові роковини збираються співати гімн».


Поезія настільки виразиста, промовиста, гостра, що її актуальність, либонь, нині надзвичайно висока, тому не можу втриматись, аби її не зацитувати повністю:

Ще не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерти!

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Нас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Україна вам не мати,

Є вам инша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи

Без життя і сили,

Ваше місце — кладовище,

Яма та могили.

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна.

Четвертим, кого я назву сьогодні в числі тих, хто закінчив свій життєвий шлях майже в юних 47-ім своїх літ – Микола Костянтинович Зеров – незрівнянний український поет, майстер найскладнішої – сонетної форми віршування, знавець і перекладач з античної поезії, літературознавець. Він жив немовби зануреним у привабливість мудрих римлян, був своїм серед кебетливих древніх греків. Такого ж, звичайно, не люблять вже тільки за те, що він більше всіх знає. А Зеров і справді був за пані-брата з Вергілієм, Лукіаном і Лонгом, перечитавши їхні твори, цитуючи їх і їм подібних авторів напам’ять. Мовою партноменклатурників подібна культурна інтелектуальність називалася «відривом від сучасності», гостро критикувалося. Його поезію ніби жартома спершу прирівнювали до моральних листів Луція Анея Сенеки до Луцилія, згодом це переросло до інкримінацій у «неокласицизм», а під кінець закінчилося звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Те що спершу було буцімто дружньою критикою переросло в доноси й інвективи. Нарешті у підвалах ЧК його вже лупцювали до втрати пам’яті, вимагаючи зізнатися в тому, що він організатор шпигунської мережі, добивалися назвати тих, хто входив до цієї ворожої змови.

Відомого професора-інтелектуала Миколу Зерова, якого позбавили через його мовбито «неправильну» творчість усього – улюбленої роботи, сім’ї, змоги займатися творчою діяльністю, будь-де друкуватися, навіть жити в Україні. А заарештували на одній з Підмосковних залізничних станцій, де він шукав роботи і притулку теплого уже надвечірку кінця квітня 1935-го року. Як контрреволюціонера. Потяглися місяці і роки безперервних допитів, вибивання зізнань. Це було страшніше навіть, ніж жити у брутальному рабстві. Хотілося просто померти.

Спершу вся хамська «липа» було оцінена на десять років заслання до Карелії. Але для Кремля і це виявилося недостатнім покаранням, позаяк Микола Зеров не покаявся. Він продовжив і у засланні перекладати на українську «Енеїду» Вергілія. Тоді йому додатково «випасали» ще й розстріл. Щоб знищити остаточно. Кривоногий капітан КГБ Міхаіл Матвєєв застрелив Зерова з револьвера 3 листопада 1937 року поблизу селища Сандармох. У тій же обоймі з ним попрощалися з життям український письменник Микола Куліш, наш же знаменитий режисер Лесь Курбас і ще сотні патріотів-українців. Миколі Костянтиновичу було лише 47-ім. А офіцер держбезпеки рапортував про особисте перевиконання соціалістичних зобов’язань у боротьбі з «ворогами народу» до 20-их роковин Великого Жовтня.

Серед «ровесників смерті» у 47-ім чоловічих літ серед великих українців, даруйте ж, звичайно, за такий дивний вислів, але він тут, погодьтесь, об’єктивний, і Олекса Кузьмович Коваленко (1880–1927рр.). Український поет, перекладач, видавець. Уклав і випустив антологію віршів та малої прози «Розвага. Український декламатор» (1905, 1906), упорядник літературно-артистичних альманахів «Терновий вінок», «Досвітні огні», «З неволі». Засновник видавництва «Ранок». Визначною видавничою працею О. Коваленка стала велика антологія української поезії «Українська муза» (1908), до якої увійшли твори понад 120 визначних українських поетів від 1798 року, а також біографічний і бібліографічний матеріал про них.

До тих, хто так рано пішов із життя, але зробив для України чимало, відноситься і Василь Федорович Різниченко (Різников) (1892–1939 рр.) - український історик-популяризатор, бібліограф, демограф. Звання кандидата економічних наук отримав у 26 років. З 1928 р. — асистент у Всеукраїнській академії наук, згодом старший науковий співробітник Інституту демографії АН УРСР. В протоколі чистки 1930 року записано: «Зовсім не має суспільного навантаження. Політично неграмотний. […] Відзначити і запропонувати ліквідувати свою політичну неграмотність». У 1938 р. Різниченка було заарештовано, звинувачено у шпигунській діяльності на користь Польщі та згодом розстріляно…

Важливо, щоб ми, українці, ніколи не забули їхні імена! Щоб вони буди безсмертними.

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Когда начинается ливень, охрана несется водружать над мумией зонтик. А над французом и хорваткой - ни хрена", - журналістка про "гостинність" Путіна

понеділок, 16 липень 2018, 0:32

Німецький коментатор дуже здивувався: про цю грозу давно знали, що вона йде, і що за проблема була уникнути всієї цієї мокрої історії. "Это обалденная сцена. Это точно финал всего. Там двое живых. Француз и хорватка. И рядом с ними стоит вот эта странн...

Увага, розшук!: Зухвалі грабіжники засвітилися на камерах в Чернігові (відео)

неділя, 15 липень 2018, 23:47

За день вони пограбували дві квартири: злочинців зафіксувала камера відеоспостереження у під’їзді. У соцмережі розмістили відео з камер відеоспостереження, на які потрапили зухвалі грабіжники з Чернігова. Вони встигли за день пограбувати відразу дві кв...