″Києву знову стає глибоко фіолетово, що відбувається в Рубіжному, Жмеринці або Шостці″: журналістка вважає, що ми зрадили ЛЮДЕЙ Донбасу

″Це буде пост про любов″, ― пише Зоя Казанжи, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

― Уяви собі, що в тебе залишилося тільки те, що зараз на тобі і з тобою ― куртка, джинси, сумка, торба з твоїм великим блокнотом. І ось тобі все треба починати з нуля. Після того, як у тебе було все, ― ″він жорстко дивиться на мене. Практично в упір.

Погляд ― як постріл. Я розумію його, правда, розумію. Але він мені не вірить. Має право...

І я судорожно стискаю полотняну торбу з блокнотом в руках, і чомусь починаю думати, що мій комп'ютер залишився в готелі.

Занадто довго я забороняла уявляти собі, як воно, коли одного разу ти залишаєшся без ні-чо-го. А як же мої дитячі фотографії?

А улюблені чашки? А книжки? Картини? Зрештою, фіолетова піжама, з якою пора вже давно розлучитися. Але розлучитися з власної волі, а не тому, що хтось вирішив, що мені більше не потрібна моя піжама.

Навіть думати про це боляче.″

― Я боюся туди їздити. Мені здається, що я вже стала іншою. Вільною, чи що. І вони це помітять. Нехай Росія звідти забирається. Лавров... Ну яке він має право говорити щось про мою країну, про мій Луганськ?!

″Її Луганськ зараз менш досяжний, ніж політ туристом в космос.

Майже рік я приїжджаю сюди. На підконтрольну Україні територію. Яка божевільна фраза ― ″на підконтрольну територію″. Ріже слух. Їжджу і розумію, що решта України нічого не знає про цю підконтрольну територію, про людей, які живуть тут, про розкішні соснові ліси і про те, що тут було влітку 2014-го, або в 2013-му, і раніше, і потім…″

― Він прийшов до тями після важкої операції, в батька мені годився цей боєць із Львівської області. Йому сказали, що я його склав по шматочках. Я прийшов у палату, а він почав говорити зі мною російською. Я йому: ― Ну що ти, батьку, я знаю українську мову досконало, тут громадяни України живуть, взагалі-то. От не повіриш, ми плакали вдвох. Це було відразу після звільнення Сєвєродонецька...

″Я збираю ці слова, історії, емоції, настрій ― і боюся розгубити. Не завжди хочу писати, не завжди пишеться, боюся, щоб людина себе не впізнала, бо я не питала у неї згоди оприлюднити. Занадто особисте, надто болить, занадто оголені...

Нехай пробачать мене Львів, Одеса і Київ разом узяті, але саме тут я зустріла людей, після спілкування з якими хотілося дихати і жити далі. Цвяхи б робити з цих людей. Ні, вони не те, щоб надихали. Натхнення ― це такий короткочасний стан. Тут інше, важко пояснюване тим, хто не був тут, не ходив, не слухався, хто не вбирав, не захворів Донбасом...

Коли у нас, на наших майданах, все закінчувалося, і ми вже святкували перемогу, у них там все тільки починалося.

І ми, сп'янілі цією перемогою і свободою, не поспішили до них на допомогу. Ми зрадили їх, розумієте?

А вони нас чекали. І тоді, коли виходили на свої площі і не знали, чи повернуться додому. І тоді, коли ми дивилися стрім із донбаських міст і сперечалися, коли вже ці маргінали-придурки втомляться і звільнять зайняті адміністрації.

Коли придурки втомилися, заїхали кадрові російські військові.

Ми нічого не знали про Донбас тоді і нічого не знаємо сьогодні. І не хочемо знати, мені здається.

Я сиджу за своїм комп'ютером, дивлюся ролики на ютубі, мене злить ось ця жінка похилого віку з окупованої території, злять її міркування ″щоб українці не стріляли″, я не розумію, як прощати і миритися.

Але я точно знаю, що коли в родині є проблемна дитина, сім'я не може, не повинна від неї позбуватися. Не утилізувати ж.

Сім'я за неї бореться. Так, страждають усі. Так, часто це важко і боляче. І довго. А у вас які є варіанти? Це Україна чи що?

Так, Київ (читайте ― влада) ні чорта не артикулює. Так, Києву знову стає глибоко фіолетово, що відбувається в Рубіжному, Жмеринці або Шостці. У них там своє весілля.

Але у нас є ми.

І цей пост про любов.″