"​Лагідна українізація": Лариса Ніцой про музику в автобусі

Чернігів. Автобус на Київ уже стоїть. Заходжу, вибираю місце. На весь автобус гарлапанить музика. Не знаю виконавицю – російська попса типу «Ласковий май» тільки жіночим голосом, якийсь музичний мотлох. Витримую 5 хвилин, виходжу надвір, шукаю водія. Молодий чоловік, сучасно вбраний, років 30-ти. Так пише письменниця Лариса Ніцой, повідомляють Патріоти України з посиланням на "Фейсбук", продовжуючи:

- Я перепрошую, там музика дуже голосно грає. Скажіть, а ця музика всю дорогу буде їздити по вухах? – натякаю, щоб не тільки прикрутив звук, а й те, що не всім така музика до вподоби.

Водій чемно заходить в салон, зменшує гучність, але натяку не зрозумів. І далі бумцає цей російський пустопорожній брєд. Очевидно, така музика – його еталон.

Рушили. Я взяла з собою в дорогу ноут. Відкрила. Російсько-жіночий-ласковий-май таки їздить по вухах конкретно не даючи ні на чому зосередитися. Збоку їде хлопець з дівчиною, розмовляють, перекрикуючи бумцання. Окидаю поглядом салон. Дітей немає, ну і слава Богу, що така музична естетика втюхується не їм. Мабуть дорослим пасажирам цей музичний супровід подобається. Піди – скажи водієві, щоб вимкнув, то ще й визвіряться, щоб увімкнув назад.

Відкидаюся на сидінні. Закриваю очі. Так, розслабся. Вони всі окремо, ти окремо. Хай слухають, що хочуть. Гууусфрааааба )) Приходить на думку фраза з фільму «Управление гневом» 2003 року з Джеком Ніколсоном та Адамом Сендлером.

Не допомагає. Свої вмовляння до себе витримую 30 хвилин. Починає ковбасити. Встаю іду до водія.

- Я знову до Вас.

- Слушаю.

- Якщо Ви вже так не можете без музики, Ви не могли б переключити на щось інше?

- Боюсь, все, что у мєня єсть, Вам нє понравітся.

- То давайте увімкнемо радіо. Ви слухали коли-небть Країна ФМ?

- Нєт, нє слушал.

- А давайте увімкнемо, раптом і Вам сподобається.

- Ето радіо здєсь нє ловіт. Ето нє Кієв.

Зітхаю.

- Ну тоді давайте зовсім без музики. У Європейському транспорті музика не грає, давайте і в нас вимкнемо.

Водій вимикає. Всю дорогу їдемо в тиші. У парочки через прохід відпала потреба перекрикувати музику, розмовляють стишено. Інші пасажири не виявили жодних ознак вдоволення-невдоволення. Ну і добре.

Ось і Київ, вечірні вогні. Будинки, вулиці, клумби, дерева засипані білим снігом. Все таке свіже, гарне, пухнасте у світлі вечірніх ліхтарів. Повертаюся з Корюківки на Чернігівщині, за два роки, поки я там не була, побачила багато позитивних змін. Їду Києвом і лювлю себе на думці, що дивлюся на своє місто новим, свіжим поглядом.

Розчищені основні дороги (на відміну від Чернігова), нові гарні будинки (не нагадуйте про Куб на Андріївському), аж дивуюся, коли встигли збудувати багато і гарно, так в підземному метро і життя пройде. Нові цілі квартали, яскраві вивіски. От якби я була іноземцем, сподобалося б мені це засніжене, вечірнє, яскраве місто? Так, дуже сподобалося б. Особливо вивіски. Суцільні англійські назви.

Гм. Їх дуууже багато в Києві. Чому їх так багато в українському місті – найцентральнішому (бо ж столиця) з усіх центральних міст? Пригадала Латвію. Навіть Знайома нам мережа магазинів «Wotson» і та в них називається по-латиськи, нічого, що бренд, отже, з брендами можна і не по брендовому, в залежності від вимог країни.

Якийсь пивний підвальчик проїхали з англійською назвою, арка зі стрілкою англійською назвою, кафешки – англійською, назви фірм на офісному центрі англійською, назва торговельного центру – українськими буквами, але слова англійські, ресторан – англійською. Будівельна кампанія - англійською, якесь депо чи автопарк - англійською. Аж в очах рябіти почало…

Автобус тим часом проїждждає Київськими вулицями майже через усе місто. Нарешті зупиняється. Приїхали.

Дістаю з сумки два яблука. Іду до водія.

- Я знову до Вас.

- Слушаю.

- На Черкащині є село Кирилівка, в якій пройшло дитинство Тараса Шевченка. Там і досі живуть Шевченкові родичі. В Кирилівці є сад. Звісно, він молодий, але ж земля та сама. Це яблука з того саду, я хочу Вас пригостити.

- Та ладно! Ви точно нє купілі іх в Чєрніговє на ринкє?

- Точно. Минулого тижня я була на Черкащині у відрядженні і мене пригостили.

- Спасібо, - кладе яблука в кишеню.

- У мене до Вас прохання, поки Ви у Києві і ловляться радіохвилі, Ви могли б увімкнути радіо, яке я Вас просила? Там 100% український контент. Просто так увімкнути, для загального ознайомлення, яка ще музика буває. Можете провести такий екперимент? Тільки давайте домовимося, Ви його виключите не на першій пісні, а після десятої? Згода?

- Да я уже прівик ко своєму, к той музикє, што прівик.

- Шкода, я не стверджую, що та музика Вам має конче сподобатися, однак ми ж люди, повинні розвиватися, слухати і пробувати різне.

На тому і розійшлися. Не знаю, чи проросте моє зерно. Поки що воно лежить на асфальті. А правда проста. Цей український хлопець-водій розмовляє російською. Українська музика йому чужа. Тільки музика?