Минуле більше не можна використовувати в якості виправдання. Україні час взяти відповідальність за себе в свої руки, - Ярослав Грицак

"Українській незалежності виповнюється 26 років. Вік молодої людини, здатної відповідати за свої вчинки. Однак Україна, незважаючи на вік, не виправдовує покладених на неї надій." Про це пише український історик Ярослав Грицак на сайті Новое время, передають Патріоти України, продовжуючи:

Нагадаю: 1990 рік. Згідно з прогнозом Deutsche Bank, у нашої країни найкращі шанси на економічний ривок в разі розпаду СРСР. Але не так сталося, як гадалося. У 2013-му, напередодні війни, в Україні зафіксовані найгірші показники зростання ВВП на душу населення (всього 1,7%) і серед колишніх радянських республік, і серед колишніх комуністичних країн Центральної Європи.

Парадокс: за наявності відмінних стартових умов в забігу на рівень добробуту Україна пасе задніх. Як це пояснити?

По-перше — пастка багатства. Чим бідніша країна на старті, тим вищі її показники розвитку, як тільки вона почне реформуватися. Тому Україну варто порівнювати не з бідною Вірменією або Грузією з більш високими показниками (8%), а, скажімо, з Польщею (на початку 1990-х у неї був приблизно той же рівень ВНП). Втім, таке порівняння теж не на користь України.

Друга причина: Україна занадто велика і різноманітна. Якщо вірити Олександру Ципко, колишньому раднику Михайла Горбачова, коли в 1991-му в оточенні Бориса Єльцина обговорювалося, що робити з Україною, Галина Старовойтова сформулювала стратегію так: її потрібно відпустити, через деякий час вона як нежиттєздатне утворення сама приповзе на колінах. У 2000-х Путін лише повторив те, про що говорили російські демократи в 1990-х. І не тільки російські. Єжи Гедройц, автор східної доктрини демократичної Польщі і палкий шанувальник України, сумнівався, чи вистоїть країна на сході від Дніпра. На моїй рідній Галичині існувала ще більш радикальна версія: Україна не до Дніпра, а до Збруча.

Однак країна довела свою життєздатність. І не один раз, а тричі. Вона пережила кризи в 1994-му і 2004-му, а також "російську весну" в 2014 році. На радість нашим багатьом національно-демократичним ідеологам Україна втратила "російські" Крим і Донбас, ставши в національному відношенні більш однорідною. Але і це не "допомагає".

Питання: наскільки потрібно зменшити Україну, щоб вона запрацювала? Відповідь: ні наскільки. Питання неправильне. Досвід Індії показує, що розмір і неоднорідність не є серйозними перешкодами.

Третя причина — спадщина комунізму. Комунізм, судячи з порівняльних досліджень, спочатку може забезпечувати високі темпи індустріалізації, але в кінцевому рахунку усюди виявляється гальмом. Тому якщо хочеш бути успішним і багатим, не май у своєму минулому комунізм або ж май його якомога менше. Саме в цьому варто шукати переваги Польщі або балтійських країн. Польща ніколи не була настільки ізольована і провінціалізована, як радянська Україна. В результаті в Польщі на початку 1990-х з'явилася команда реформаторів, про яку Україна в ті часи могла лише мріяти.

Єдина успішна команда незалежної України — це команда корупціонерів в законі. Так, між радянською і пострадянською корупцією існує певний зв'язок. Можна говорити і про загальну корупцію людського матеріалу за часів СРСР: брак ініціативи, патерналізм і так далі. Але бачачи, як після падіння комунізму українці виживають і скільки при цьому проявляють фантазії, розумієш, що такі звинувачення високочолих критиків на адресу свого народу перебільшені. І демонструють радше нездатність цих критиків виробити стратегію розвитку України.

Остання причина — суто теоретична: Україна взагалі нереформоздатна. Але багато країн, яким вдалося прорватися, зробили це з такими різними стартовими умовами, що очевидно: категорії "нереформоздатна" просто не існує. Головна проблема полягає лише у волі політичного класу змінювати правила гри.

Це не говорить про те, що минуле не має значення. Біблійна метафора 40 років ходіння пустелею доносить щось важливе: глибокі зміни потребують часу. А тривалість шляху і маса зусиль залежать від довжини тіні, що відкидається минулим.

У випадку з Україною історія диктує як необхідність революцій — без них не можна подолати спадщину минулого в найбільш критичні моменти, — так і неминучість еволюції, без якої цю спадщину в принципі неможливо подолати.

Цей факт виправляє інший неминучий ефект: минуле все ж таки відступає. Його більше не можна використовувати в якості виправдання. І якщо незалежна Україна дійсно хоче поводитися відповідно до віку, вона не може більше кивати на погану спадковість і нещасливе дитинство. Час би взяти відповідальність за себе в свої руки.