"Почему я увольняюсь из новой полиции": Одкровення українського копа

"Я відмовляюся говорити про це в категоріях зрада vs. перемога. "Або-або, третього немає" — це зручність категоризувати складну реальність в прості крайнощі. І це масове ярликування саме свідчить про незрілість нашого суспільства. Страх — основа основ управління для совка. Особисто мені завжди були і будуть чужими системи, засновані на страху. Страх не має наперед визначеної форми, і геть помилково думати, що його мають лише суб’єкти внизу ієрархічної драбини.

Ага, якщо на згадці про страх ви подумали, що у мене виникли проблеми з субординацією, я вас розчарую. В моєму світі дисципліна, авторитет і субординація будуються не на страхові. І, власне, через те, що я шаную дисципліну, авторитет і субординацію — я чесно йду.

Не буду нікого затято переконувати. Свободу не можна повністю осягнути раціонально. Хоча, якщо мова суто про визначення, Dmitry Berger в одній зі своїх чудових статей днями нагадав одне доречне: свобода — це міра особистої відповідальності.

Я досить рано відчув, що моя міра особистої відповідальності — істотно більше, ніж міра особистої відповідальності, яку заохочує навіть і нова українська поліція. Мову веду про особисту відповідальність пересічного виконавця, якщо що. Оці всі підходи "поліція і громада", про які чимало пафосно говорилося минулого року — можливі у зрілих західних поліціях, бо там є реальне делегування повноважень. Нова українська поліція до цього вочевидь поки ще не готова, і це не вина Еки Згуладзе чи Хатії Деканоідзе. Це шлях нашого з вами суспільства.

Хочете конкретики? В Департаменті патрульної поліції критична кількість старих совкових бюрократів. Усілякі "кадровики", бухгалтерія тощо. З відповідними підходами. Це ті, кому до 30, але чия ідеологія діяльності — прикриття своєї жопи.

Процеси — не працюють. Працює ручне управління. І самовідтворюється. Процесів ніхто особливо і не прагне, якщо розуміє їхню доречність взагалі. Нормативна база не витримує функціонального навантаження, але ніхто не поспішає змінювати нормативну базу прийнятними темпами (тобто, на вчора), або хоча б чесно, прямо і відверто її ламати заради прогресу. Сповідується старе одвічне совкове "строгость наших законов компенсируется необязательностью..." + відтворення двох паралельних реальностей: де факто і на папері.

Чому ж я "так легко" відступив, мене питають? Відповідаю: подивіться ширше. Наполегливість — це ніколи не відступати від лобового зіткнення, навіть щоби підійти з іншої сторони? Чи, можливо, усе ж таки змінювати країну (починаючи з себе) — це не конче про поліцію і через поліцію? Особисто я в певний момент можу мати продуктивнішу точку прикладання своїх особистих зусиль. Нова поліція — це таки дійсна реформа, я це казав одразу ще минулої весни; але із застереженням, що і справжні реформи можуть мати різний ступінь ефективності.