"У США усе було б набагато довше і поблизу не було б кафе": Блогер розповів про приємний досвід спілкування із "українськими бюрократами"

"Нещодавно мені знадобилося продовжити посвідку на проживання в Україні. Я розповів про це своїй дівчині. Вона відповіла поглядом, в якому чітко читалося: "Ох, щасти, запасись терпінням". І, проводжаючи з квартири, помахала вслід, співчутливо всміхаючись", - пише американський блогер Пітер Сантенелло на своїй сторінці у соцмережі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Україна — країна, відома як бюрократичне жахіття. Тут існують мільйон відомств лише для того, щоб перекладати папірці, вимагати довідки, брати хабарі і тягнути час. Тому я вирушив до держустанови, дуже занизивши планку очікувань, приготувавшись вбити там як мінімум половину, а то й весь день.

Піднявшись на ескалаторі на верхній поверх торговельного центру, відзначив про себе, що це дивне місце для видачі документів. Проходячи повз численних магазинів одягу, я все чекав, коли ж атмосфера стрімко зміниться на більш застарілу і гнітючу. Я уявляв собі миготливе і тьмяне неонове світло, важкі погляди бабусь спідлоба, відбиту плитку і звуки радіо, що постійно викрикує щось не до ладу.

Я пройшов далі й побачив яскраве світло, що ллється із сусіднього коридору. Звернув праворуч і, здається, вперше побачив сонце цієї зими. Вражаюче освітлення і яскраві кольори застали мене зненацька. Я примружився, рятуючи очі. Це більше нагадувало інтер'єр магазину IKEA на стероїдах, ніж державну установу.

На мій подив, я опинився в потрібному місці. Подумав: гаразд, вони непогано попрацювали із зовнішнім виглядом, зі світлом, фарбою і покажчиками, але дочекаюся моменту, коли мені дійсно знадобляться їхні послуги. Легко пофарбувати приміщення, але усунути бюрократичні зволікання — це зовсім інша історія. І я чув про те, наскільки в Україні з цим непросто.

Отримавши свій номер, я зайняв місце в черзі — переді мною було 12 осіб. Ліворуч я побачив вітрину з тістечками — кафе. Праворуч від мене був ряд сидінь у національному стилі. Це місце заслужило найвищий бал за підбір кольорів: навіть маленькі кулі на різдвяній ялинці були золотистими і блакитними. Все навколо світилося або жовтим, або синім. Мені здалося, що я потрапив до роздягальні професійної спортивної команди.

Озирнувся уважніше: просторо, багато співробітників, є навіть невеликий дитячий куточок. Дістав камеру, щоб зняти відео. Дивно, але ніхто зі службовців не спробував мені перешкодити. В голові промайнули кадри: щоразу, коли я опинявся поруч із будь-якою державною установою, навіть із харківським метро, завжди знаходився хтось, хто підходив і велів прибрати камеру. Але не тут.

Черга з 12 осіб пройшла приблизно за 20 хвилин, і я опинився віч-на-віч із чиновником, який, усміхаючись, заговорив зі мною англійською. Я навіть зазирнув у телефон, щоб звіритися із GPS і переконатися, що перебуваю в Україні — так, так і є, неймовірно!

Відбитки пальців, підписи, фотографія, оплата — і я вільний. Комп'ютерний монітор був встановлений так, щоб відвідувач міг спостерігати за діями чиновника. Все минуло гладко і було чудово організовано.

Готову посвідку на проживання я зможу забрати через два тижні. Якби я вирішив порівняти це з роботою аналогічного відомства у США, то мав би визнати, що український досвід виявився набагато приємнішим.

У США:

1. Все було б не так швидко.

2. Там не було б кафе. А якби і була хоч найменша ймовірність, що воно там знайдеться, продукти в ньому продавалися б жахливі.

3. Там було б набагато більше божевільних людей.

Я знаю, що з одного цього конкретного випадку не можна судити про всю українську бюрократію. Може, це відділення у Києві було зразково-показовим. Я певен, гроші вимагають у багатьох подібних закладах. Але в даний момент я хотів би віддати належне тим, хто цього заслуговує.

Навіть якщо це лише мала частина того, що могло бути, я маю сказати, що в Україні є надія.

Завжди непогано, коли взаємодія з державою покращується, а не навпаки".