"Путін розповідає кожній аудиторії саме те, що вона хоче почути. Втім, зараз цей трюк вже погано працює", - політолог

"Зустріч президента Росії Володимира Путіна, президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана та іранського лідера Хасана Рухані в Сочі минулої середи мала стати тріумфом російської зовнішньої політики. Але замість цього тристоронній саміт залишив суперечливий післясмак", - пише норвезький політолог Павло Баєв у статті для jamestown.org, передають Патріоти України, та продовжує:

"За день до цієї зустрічі в Росію прибув сирійський правитель Башар Асад; Путін сфотографувався з ним, по-дружньому обійнявши Асада. Після цього Путін зробив низку телефонних дзвінків, щоб поінформувати лідерів Катару, Саудівської Аравії, Єгипту та Ізраїлю про свій намір провести конференцію про Сирію. Однак найважливіший дзвінок було зроблено президенту США Дональду Трампу.

Для російського лідера було важливо заявити про свою перемогу в Сирії ще до початку майбутньої президентської кампанії в РФ. Але ще важливішим для Путіна було довести колезі зі США, що Росія нібито контролює заключну фазу цієї затяжної війни. У Кремлі заявили про «конструктивні» переговори Путіна і Трампа. Але так і залишилося незрозумілим, що ж американська сторона думає про російський план з розширення режиму Асада в Сирії.

Російські ЗМІ багато хизувалися тим, що Сполучені Штати нібито не брали участь у врегулюванні сирійської кризи, а також вимагали припинити «незаконну» присутність США в зоні військових дій. Втім, офіційна російська лінія більше схиляється до співпраці з США.

Насправді важливу роль у жорстокому «умиротворенні» Сирії відіграв Іран, і це створює серйозну проблему для Росії. Після офіційного саміту в Сочі іранський лідер Рухані провів окрему зустріч з Путіним, але майже невідомо, про що вони говорили. Путін, звісно, знає, що присутність Ірану в Сирії є неприйнятною як для Ізраїлю, так і для США. Але він також знає і про те, що стабільність режиму Асада багато в чому залежить саме від цієї силової підтримки. Тому Тегеран настільки стурбований переговорами Росії зі США і Йорданією про так звані зони деескалації на півдні Сирії.

Міністру закордонних справ Росії Сергію Лаврову довелося вдатися до дипломатичного лицемірства. Він пояснив, що виведення несірійскіх сил із запланованої «зони деескалації» поблизу Голанських висот не пов'язане з іранськими військами. Але це лише свідчить про слабкість «миротворчого» плану Росії в регіоні.

Ще одна слабкість – вкрай амбівалентна взаємодія Туреччини з російсько-іранськими військовими силами. Тристоронній саміт в Сочі пройшов рівно через два роки після того, як турецький винищувач F-16 збив російський бомбардувальник Су-24. Це викликало серйозне загострення, і криза в двосторонніх відносинах Росії і Туреччини до сих пір не повністю врегульована. Ердоган зробив багато чого, щоб відновити партнерство з Росією. Проте, наприкінці саміту в Сочі він оголосив, що участь курдських «терористів» у мирній конференції в Туреччині є для Анкари неприйнятною. Курдське питання було ключовою темою в телефонній розмові Ердогана з Трампом, і Путін не може розраховувати на підтримку Вашингтона в цьому питанні. А Москва не може запропонувати заколотникам ані грошей, ані політичного патронажу, тому повинна покладатися лише на переконливу силу своїх бомб.

Спроба Путіна домінувати у вирішенні сирійської кризи збіглася зі щорічним збором вищого керівництва Росії. Основним завданням Кремля цього року є завершення програми державного озброєння, яка прострочена вже, щонайменше, на два роки. Економічна стагнація, що досі триває, змусила уряд скоротити ріст витрат на оборону; проте, найбільше було скорочено соціальні програми.

Також вразила директива Путіна для всіх великих підприємств, незалежно від їхньої власності, яка зобов'язала виробництва бути готовими до розширення випуску оборонної продукції на вимогу держави. Цей акцент на мілітаризації в чисто радянському стилі зводить нанівець скромні пропозиції про економічні реформи колишнього міністра фінансів Олексія Кудріна, який стверджував, що саме зростання бідності – це найсерйозніший і «найганебніший» виклик для Росії.

Але президент Путін має здатність розповідати кожній аудиторії саме те, що вона хоче почути, і обіцяти кожному партнеру той подарунок, який буде мати вирішальне значення. Втім, в наші дні цей трюк погано працює. Путін не може пообіцяти своїм літнім виборцям підняти пенсії і при цьому виконувати всі вимоги своїх генералів. Він не може змусити прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху повірити, що Іран виведе свої сили із Сирії. Він не може переконати Ердогана в тому, що Росія серйозно ставиться до турецьких інтересів в курдському питанні. Путін не в змозі заспокоїти Трампа, якого хочуть переконати у невинуватості Москви, коли мова заходить про втручання в президентську кампанію в 2016 році у США. Сукупність доказів, зібраних в результаті різних розслідувань, рішуче засуджує Путіна в очах Конгресу США.

Така собі «перемога» Москви в Сирії нівелюється проведеними хімічними атаками в Дамаску і знищеним Алеппо. Мир у Сирії, врешті-решт, залежить від того, як скоро режим Башара Асада паде. Але в цьому разі інтриги Путіна завершаться повним фіаско".