"Що не так наша держава робить з Кримом і що варто робити натомість", - думка

"В одній зі своїх попередніх статей я обіцяв розповісти, що не так наша держава робить з Кримом і що варто робити натомість. Одразу попереджу: це суб’єктивні думки, я не є «експертом», тож якщо вас цікавлять тільки погляди «експертів» – просто не читайте далі. Отже, у цій статті поговорімо про населення Криму, а також те, чому його думку важливо враховувати при формуванні державної політики щодо цієї окупованої території", - пише Павло Зуб'юк у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Для початку домовмося: ми не обговорюємо «справедливість» проживання населення Криму, наявного там на 1 січня 2014 року, власне, в Криму. Бо в нас люблять починати розмову з того, що етнічні росіяни взагалі не мають права мешкати на півострові, оскільки це кримськотатарська земля. Ну то на Одещині у XVIII столітті теж мешкали кримські татари, а не українці – що тепер? З державницької позиції всі наші громадяни є рівними перед законом, навіть у випадку порушень ними цього закону.

Ключовою проблемою у сприйнятті кримчан частиною нашого суспільства є те, що їх вважають «зрадниками». Насправді це приблизно те саме, що вважати закарпатців «зрадниками» Чехословаччини, а буковинців – «зрадниками» Румунії. Не є великою таємницею, що значна частина кримчан із захопленням і надією дивилися в бік Росії – але у їх випадку це було цілком очікувано.

За радянських часів належність Криму до УРСР була суто формальною, тут панувала російська мова, російська культура і російський світогляд у їх радянському вираженні. Українська держава за всі роки її існування не спромоглася здобути суб’єктність: всюдисуща корупція, організована злочинність, сумнозвісна «багатовекторність» перетворювали українську владу в очах кримчан на якесь історичне непорозуміння, не здатне налагодити ефективне функціонування господарства півострова, зате здатне «пиляти» дорогі приморські землі між новітніми «князьками».

Уважний читач спитає: а хіба Росія в сусідньому Краснодарському краї поводилася адекватніше? Відповім: ні. Там було практично те саме, але з набагато жорсткішою централізацією. Плюс пропаганда, яку Росія мала, а Україна – ні. Плюс істотно вища заробітна платня в Росії (спасибі дорогій нафті!) і значно більші кошти, що виділялися там на інфраструктурні об’єкти.

І, звісно, проросійські політичні партії та організації, які мало не з кожної праски «прасували» мізки кримчан розповідями про російські переваги та українські недоліки. Зокрема під час правління дуже «патріотичного» Віктора Ющенка.

Наслідком цього всього було те, що від 40 до 50% кримчан (за даними опитувань) станом на березень 2014 року прихильно ставилися до російської анексії. Не те щоб були обома руками «за», але прихильно. На вулицях ми бачили десятки тисяч людей, які раділи анексії, але, по-перше, це десятки тисяч з мільйонів, а по-друге, у Севастополі (де були найбільші «гуляння») серед них були тисячі громадян Росії – військовики та члени їхніх родин. Пересічні кримчани навіть не встигли зрозуміти, що відбувається. Одна моя знайома робила документи землевпорядкування для однієї із сільрад поблизу Євпаторії. Коли на початку березня вона спитала у замовників, чи продовжувати роботу («у вас же там, кажуть, Росія буде»), – вони відмахнулися: е, та яка там Росія, у нас після кожних виборів таке. Так званий «референдум» був проведений настільки швидко, що якось обдумати чи обговорити нову ситуацію суспільство банально не встигло: хто був «за» – той прийшов і вкинув папірець, а потім у телевізорі сказали, що таких більшість.

Чи були у Криму активні прихильники України? Звісно. Зокрема йдеться і про етнічних росіян – таких як Сенцов або Афанасьєв. Це люди, для яких передусім важливі ідеали свободи, які розуміють, що лояльність до української держави – це не лише про вишиванку чи синьо-жовтий прапор, це про свободу і законність, про повагу до прав людини, про Західну цивілізацію. Одне слово, як і у випадку Євромайдану – на Україну ставлять ті, хто бачить потенційно привабливу державу, а не корумповане і неприглядне сьогодення.

Що ще важливо вказати: серед тих 50-60%, які не підтримували російської анексії, було чимало тих, хто просто боявся щось міняти – «і так добре, а може бути гірше». Зараз ця категорія, звісно ж, підтримує вже нинішній статус-кво.

А тепер головне запитання: що ж мала б робити держава Україна за такого розкладу в кримському суспільстві? Звісно, є в нас деякі громадяни із шапкозакидницькими настроями, які скажуть: «а чого це ми маємо стелитися перед тими кримчанами?! Росія стане слабкою – ми з нашими американськими союзниками заввиграшки повернемо півострів, а всі, хто проти – чемодан-вокзал-Росія!».

Насправді в сучасній Європі так справи не вирішуються. Навіть якщо Росія раптом почне валитися (що, як на мене, бажано, але малоймовірно), то Крим буде однією з баз озброєного російського патріотизму. Зараз там стільки військових баз, військовиків та їхніх сімей – що навіть без наказу про спротив з Москви «заввиграшки» взяти Крим не вийде. Але найімовірніше Росія (хай навіть ослаблена) не припинить існування. І про майбутнє Криму Європі та США доведеться розмовляти з її новим керівництвом.

Варто врахувати, що Західний світ в принципі схильний сприймати Росію як частину власної цивілізації (Достоєвський, Чайковський, Павлов, балет – ось це все), а отже, зазвичай надягає рожеві окуляри одразу після появи якогось російського лідера, що говорить про демократію та дружбу. І потенційний такий лідер – Олексій Навальний – озвучив можливі поступки на кримську тематику: новий референдум, на цей раз за всіма умовами міжнародного права.

Олексія Навального в цій ситуації можна зрозуміти. Сам він має українське походження (його батько – з Чорнобильщини), тому виявляти якісь проукраїнські симпатії для нього – це гарантована марґіналізація як політика. Та й об’єктивно: Путін і його наступники можуть піти від влади у разі хіба дуже сильного послаблення Росії, а в таких випадках зазвичай зростає і радикальний націоналізм. Президент, що просто так віддає територію, яку радикальні націоналісти вважають за свою, – потенційний кандидат на усунення силовим шляхом.

Я не кажу про те, що референдум про статус Криму обов’язково буде, лише наголошую на високій вірогідності такого «компромісного» рішення. Звісно, Україна може на нього не пристати – але без підтримки США та ЄС ми ризикуємо скотитися до стану Сербії, яка вперто не визнає незалежності Косова. Як не крути – а думка населення Криму найімовірніше буде враховуватися при легітимному міжнародному визначенні майбутнього Криму (як би нам не хотілося чогось іншого).

Отже, завданням держави Україна (якщо вона взагалі планує повернути Крим, а не тільки декларує це) є щонайменше не відвертати кримчан від себе, а щонайбільше – зробити більшість із них прихильниками повернення до складу України. А вже як цього досягти – тема для окремої статті".