Турецький гамбіт: Як Ердоган переграв Путіна - професор Панфілов

Про турецький гамбіт вже писали. Про турецький капкан – теж. Я буду писати про турецький ендшпіл – про шахову ситуацію. Коли гра вже в цілому зрозуміла, але королю ще треба зробити кілька важливих кроків, щоб послати матом і поставити мат. А супротивник з пішки хоче стати диктатором, володарем світу. Але насправді історія «відновлення відносин» двох країн увійде в підручники політики, як східна казка з незрозумілим кінцем, - пише грузинський професор Олег Панфілов для Крим.Реалії з посиланням на Патріоти України.

Читати стенограму прес-конференції Реджепа Ердогана і Володимира Путіна не просто цікаво. Читання захоплююче, що нагадує казку «Тисяча і одна ніч», особливо коли керівники країн починають розсипатися в люб'язностях. У Путіна виходило скупо, все ж таки етичне виховання підворіття періодично дає про себе знати. Мова Ердогана лилася, як потік гірського струмка, вимощений епітетами і зверненнями кшталт «любий друг».

Всякий раз, натикаючись на подібне звернення, уявляю російського журналіста з путінського пулу, який, захлинаючись, кричить у трубку головному редактору: «Ти уявляєш, він його другом назвав!». Ну назвав, так прийнято на Сході: поки ти остаточно не ворог і ще є надія тебе перевиховати і повернути до нормального життя, то можуть не тільки другом назвати, але і братом. В цьому немає нічого поганого, у східних відносинах людське сприйняття цінується набагато дорожче, ніж спішно організований Кремлем мітинг проти «турецького фашизму» та помідорів.

На тлі багатомісячної істерії – пікетів, мітингів, походів, образ – зустріч Путіна і Ердогана, на перший погляд, неоднозначна. Але це на перший російський погляд, а з точки зору середньостатистичного турка, це цілком собі нормально. І не турка, до речі. Путіна багато хто намагався повернути на шлях істинний, сварили його, лаяли, погрожували, але він, одурманений зарозумілістю про свою фігуру самодержця і нового імператора, не хотів і чути про поступки чи компроміси. Поки не зголоднів.

Є такий журналістський прийом – статистика промови, коли підраховуються знакові або ключові слова, щоб зрозуміти цінність зустрічі, необхідність побачити один одного, що відображається в тексті папірця, підготовленого спічрайтером. У своєму виступі Путін три рази назвав Ердогана «другом» і п'ять разів «шановним». Путін у відповідь тільки два рази обізвав Ердогана «шановним» і жодного разу «другом». Але в інтернеті з'явився відеозапис очікування Путіним протокольної першої зустрічі з турецьким президентом. Запис, як видається, не санкціонований прес-службою Путіна і, швидше за все, знятий турецьким журналістом. Путін стояв в очікуванні, переминаючись з ноги на ногу, на обличчі була тривога, яка зникла, коли в отворі дверей з'явився Ердоган.

Багатьох ще довго буде цікавити необхідність та поспішність зустрічі – чому, навіщо, кому вигідно. Особливо після того, як турецький пілот після кількох попереджень збив російський літак, який бомбив сирійських туркоман. Нормальна ситуація, військова, так би вчинив будь-який пілот. Тільки за одним винятком у цій історії – Путін не політик. Він випадкова людина в політиці. У відносинах між людьми та державами політики зазвичай шукають компроміси, намагаються не доводити ситуацію до абсурду. Але не Путін. Він, як звичайний пацан з підворіття, просто образився – насупився, погрозив кулачком і пішов до себе в кут – таїти образу.

Ердоган – президент великої країни і дуже давньої. З величезними традиціями не тільки в політиці і дипломатії, але і, перш за все, у торгівлі. Як будь-яка східна країна, Туреччина знається на торговельних відносинах, розуміє, що вигідно і що – ні. І не любить, коли їй вказують, а тим більше публічно і нахабно знищують працю тисяч турецьких селян, які саджали, доглядали та збирали урожай. Минулої осені в інтерв'ю турецьким журналістам я допустив пасаж про те, що у Путіна головний ворог не турецький пілот, а турецький помідор. Ви б бачили сміхотливих турків, для яких поведінка Путіна – поза розумінням в здоровому глузді.

Вибачення Ердогана – це окрема пісня. Путін, як і його юний друг Кадиров, раптом полюбив таку міждержавну форму спілкування, як вибачення ні за що. Підозрюю, що Кадиров і його навчив – шепнув, мовляв, у нас, східних людей, це просто обов'язково. Якщо Ердоган перед тобою не вибачиться, ти не зможеш спокійно заснути до кінця днів своїх. І Путіна заклинило, він став постійно говорити про вибачення. Так, ніби російський літак був не з бомбами, а завантажений свіжими сосисками для санаторію ветеранів битви за Голанські висоти. Дійшло до того, що Ердоган написав про «жаль». І це знову не сподобалось Путіну. Тепер, як стверджують, Ердоган мало не по-російськи написав – «вибач, мовляв, друг». В принципі, вибачення без причини не є вибаченнями, такі вибачення схожі на лагідний голос лікаря-психіатра, що вмовляє пацієнта не хвилюватися.

Путін ніколи не зрозуміє, що Ердоган – законно обраний президент. За якого голосувало населення, а не мовчазна російська маса. Що для нього думка виборців важливіше, тому що роботящий, працьовитий турок із зарплатнею – це запорука процвітання країни. І заради нього президент зобов'язаний жертвувати всім, включно з власними амбіціями. У Путіна з'являються інші проблеми, що здаються йому несерйозними, але на ділі довготривалі. Уявіть собі сотні тисяч людей, а можливо, і мільйони тих росіян, які піддалися на провокації пропаганди і проклинали Ердогана, його помідори і анталійський пляж, а тепер зобов'язані знову полюбити все це, включаючи турецького президента, а можливо, і турецького пілота та якогось Алпарслана Чилика, який вбив російського пілота. І як бути з пам'яттю про сотні тонн роздавлених фруктів і овочів, вирощених турецькими селянами? Їм що, пам'ятники в Росії тепер треба ставити? І як бути з «доказами» продажу ІДІЛ Туреччині нафти?

Судячи з усього, Путін настільки сильно потребує хоча б якої-небудь міжнародної новини, що готовий наступити на своє горло і потиснути руку людині, яку, в тому числі і як мусульманина, звинувачував у всіх гріхах. Дев'ять місяців тому Путін вирішив знову стати знавцем ісламу і заявив, що «основна причина проблем з Туреччиною полягає у політиці ісламізації, яку впродовж багатьох років проводить правляча Партія Справедливості і Розвитку». Тобто мова йде про партію Ердогана. На це звинувачення Ердоган відповів: «Путін мене звинувачує в ісламізації Туреччини. Смішно просто. Якщо він не обізнаний, то я можу повторювати для нього, 99% населення Туреччини – мусульмани, тепер судіть самі, де тут логіка. Я ж не кажу тобі, що ти христианізуєш свою країну».

З цієї зустрічі Путіна і Ердогана нічого не вийде серйозного тільки через одну-єдину причину – Путін нічого не розуміє в економіці. А тому піде на всі умови, які вигідні Туреччини. Хоча б тому, що провал імпортозаміщення очевидний і до осені росіяни відчують нестачу продовольства. Звичайно, туркам потрібна АЕС «Ааккую». Як і деяка кількість газу для розвитку власної промисловості. Потрібні російські туристи для заповнення готелів і пляжів. Потрібен російський ринок для продажу продукції, що швидко розвивається, легкої і харчової промисловості. Ніколи ні один турок не зрозуміє жодного президента, який би заборонив йому виробляти і торгувати. Свого би він не обрав. Чужого б назвав ідіотом.

Спішність зустрічі була потрібна обом президентам. Але Ердогану – для збереження благополуччя своєї країни. Путіну – для збереження себе у своїй країні. Дуже погані справи в Росії, щоб ще й вернути ніс від могутніх сусідів. З 1558 року Росія воювала з Туреччиною 12 разів. кожного разу підписувала мирні договори і через час порушувала їх. Росія – вічний суперник Османської імперії, тепер і сучасної Туреччини, члена НАТО і країни, готової влитися в європейську сім'ю. Вважайте, що умиротворення Путіна – умова для майбутнього Туреччини. Від якої нічого не убуде. А тільки додасться.

І, нарешті, зруйновані очікування щодо двох проблем – Сирія і Україна. Про Україну взагалі не сказали ні слова. Тільки після прес-конференції в Москві посол Туреччини в Україні Йонте Джан Тезель заявив, що його країна як і раніше дотримується територіальної цілісності України. Кримське питання настільки делікатне, а проблема кримських татар настільки болюча, що Ердоган залишив все на потім, зайнявшись поточною хворобою Путіна. Про Сирію говорив в основному Путін – обтічно і витіювато – про «врегулювання», заодно чомусь згадавши історію з звільненням громадянина США: «Ми просто домовилися з владою Сирії, отримали цього чоловіка і передали американській стороні – зрозуміло, без будь-яких грошей та без будь-яких викупів, діяли виключно виходячи з міркувань гуманітарного характеру». Можливо, що про «викуп» було сказано за звичкою, інакше зрозуміти, до чого це говорив Путін, неможливо.

Ось, власне, і все. Ердоган домігся свого – російські санкції, хоч і не відразу, але обіцяли прибрати, літаки пустити, туристів послати, помідори купувати. Путіну дістануться гроші за закінчення проекту будівництва АЕС і продовження будівництва газопроводу, який, судячи з усього, тепер потрібен тільки Туреччині для власних потреб. Сталося те, що трапляється з Росією завжди, – незначне задоволення амбіцій і збереження благополуччя сусідньої країни. Але практично завжди історії мають властивість продовжуватися.