"У ВР вирішили, що в нас білінгвальна країна і треба російській мові дати офіційний статус. Скільки можна терпіти цей садизм?" - Лариса Ніцой

"Не знаю, з чого почати цю історію. З сьогоднішнього корвалолу чи подій майже 30-ти річної давнини. Я тоді була молоденька, мріяла вступити в педагогічний і готувалася на російський філфак. Українську мову я ніколи не вчила. Ніколи серйозно до неї не ставилася." Про це пише у своєму Facebook українська письменниця Лариса Ніцой, передають Патріоти України, продовжуючи:

Дуже дивно, але я її знала й так. Це містика якась. Я знала правила, яких ніколи не вчила. Але я вчила російську. Це був серйозний предмет. Це була красива література. Пушкін, Єсєнін, Островой, Асадов.

В жизни по-разному можно жить.

В горе можно, и в радости.

Вовремя есть, вовремя пить,

Вовремя делать гадости.

А можно и так: спозаранку встать

И, помышляя о чуде,

Рукой обожженной солнце достать

И подарить его людям.

Цей вірш я вивчила в 9 класі. Трепетною рукою перегортала сторінки, перекладені "папіросним" папером - якесь ексклюзивне видання, яке мені дала почитати вчителька. Я теж збиралася бути вчителькою, як моя бабуся, але не початкових класів, а російської мови, як Ада Міхаловна.

Комсомолка, активістка, зразкова радянська абітурієнтка - я, маючи в руках грамоту з російської мови і літератури і право без екзаменів вступити в педагогічне училище, поїхала вступати у Кіровоградський педін. на російську філологію.

І отут, власне, і починається історія, яку я хочу Вам розповісти. Вступила я дуже дивно. Проти логіки і всіх законів. Приїхавши у ВУЗ, я постояла біля приймальної комісії на російський філфак і... здала документи на українську мову і літературу. Що це було - я не знаю.

Чому я здала документи не на ту філологію? Я задаю й досі собі це питання. Усний екзамен зі спеціальності (укр.мова, укрліт) відбувався ще дивніше, ніж подавання документів. Я відповіла блискуче на перше питання з мови, яку ніколи не вчила «Ступені порівняння прикметників. Способи творення ступенів порівняння». Я, не задумуючись, одним махом розібрала складну синтаксичну конструкцію - зробила синтаксичний розбір речення в другому питанні. Отримала купу похвал від двох викладачів-екзаменаторів і перейшла до третього питання з літератури. «Архип Тесленко, біографія, творчість».

На вступному екзамені замість відповідати я запитала у екзаменаторів: «Архип Тесленко - це хто?» Ви уявляєте подив викладачів?

Прізвище цього письменника я вперше почула на вступному екзамені. Професор-екзаменатор, як я потім дізналася, дисидент з клеймом «націоналіст», запитав мене:

- А яких поетів Ви знаєте?

- Єсєніна, - випалила я.

І поки в професора української літератури, буржуазного націоналіста, від подиву видовжувалося лице, я виразно прострочила на пам'ять штук 5 віршів Єсєніна.

- Та чому ж Ви до нас прийшли? - його дивуванню не було меж.

- Вчитися, - тремтячим голосом, не тямлячи себе від страху, відповіла я. - Єсєніна я ж уже знаю!

Я вступила в інститут, хоча буржуазний націоналіст з молоденьким асистентом-мовником за всіма законами жанру мали б мені вліпити двійку. Сьогодні професора Миколи Кузьмовича Смоленчука вже немає, а його молоденький асистент, Василь Михайлович Ожоган, тепер професор Києво-Могилянки.

Я ще не знала, що мене чекає в майбутньому. Тоді мене хвилювало інше, я мучилася, як зізнатися Аді Міхайловні, що я вступила не на російську філологію, а на українську, і коли я все ж із нею зустрілася випадково на вулиці - ледве не згоріла від сорому, що я вчуся на українському філфаці. «Но почему!?» - вигукнула тоді вчителька. Тоді в мене відповіді не було.

Тоді я ще не знала, що все в житті відбувається по волі Божій. Що то Господь мені приготував дивовижне відкриття - світ українського слова, і дивовижних провідників - викладачів українського філфаку. Тоді я не знала, що мене вчитимуть пізнавати слова на дотик, розрізняти слова за кольорами, чути їх в шелестінні листя, лопотінні дощу, гратися в слова.

Я не знала, що скоро до мене прикочує списаний каліграфічним почерком потертий загальний зошит з віршами Ліни Костенко. Я ніколи до цього не читатиму нічого подібного, бо Ліну тоді не видавали, не можна було. Я думала, що буває тільки "Партія веде" і "Ленін". Тоді я не знала, що, виявляється, є заборонені вірші. Тоді я не знала, що пройде трохи часу, і я, почувши від викладача, Євгена Панченка, теж тепер професора Могилянки, що в Києві в книгарні на Хрещатику з'явилася збірка «Вибране» Ліни Костенко, я гнатимуся потягом до Києва, туди й назад 800 км, щоб купити ту книжку, а дівчата-однокурсниці прикриватимуть мене від "енки", бо і їм я теж везтиму ті збірки.

«Мам, ходи, я тобі щось почитаю» - казатиму я на канікулах мамі в селі і відкриватиму заповітного товстого зошита з переписаними поезіями інших українських авторів. «Боже, як гарно! - казатиме моя зразкова радянська мама, - а чому ж їх не друкують?»

Я ще не знала, що попереду мене чекатиме ще одна книжка, яка переверне усе моє життя, Миколи Жулинського «Із забуття в безсмертя». Я вперше дізнаюся, що за українське слово, за українську думку катували і розстрілювали. І це матиме для мене, зразково-радянської дівчинки, ефект вибуху.

На сусідніх ліжках в гуртожитській кімнаті спатимуть дівчата-старшокурсниці, а я так і не засну до ранку. Лежатиму навпроти нічного неба, вдивлятимуся в зорі і витиратиму й витиратиму до ранку сльози-горошини. В ту ніч на якусь мить на мене навалиться всією вагою сукупний біль замордованих українських поетів і їх родин. Як від того болю тоді не задихнулася і вижила?

А потім мене чекатиме пошепки сказане кимось слово «Чорновіл». Я ще не знатиму тоді, що буду з ним особисто знайома, а моя родина стане свідками його трагедії. Це все мене чекатиме попереду. Три революції. Гори роботи з установлення української України.

Поїздки за кордон з вивчення мовного досвіду сусідів. І дискусії. Щоденні багаторічні дискусії з російськомовними. "Творіть своєю мовою, пишіть своєю мовою, примножуйте свої таланти, - казатиму їм. - Ми будуємо українське не замість вашого, не в супереч вашому. Ми будуємо українське в українській країні. І ваше хай буде теж." Не чутимуть.

Це все мене чекатиме в майбутньому, струнку студенточку. «Колись настане час, - якось кажу однокурсницям, гуляючи по Комуністичному проспекту, - що все українське вернеться. Точно кажу, не смійтеся! Будуть модні глечики, рушники і вишиванки.

Одягатимемося, як у фільмі «Весілля в Малинівці» і ніхто на нас не озиратмметься. Ну що ви регочете? От побачите! І в Україні дуже багато буде українського. І на вулицях звучатиме українська. І на нас не тикатимуть пальцями. І продавчині не казатимуть: «Чєвооо?»

Тридцять років спливло...

Сьогодні я пила серцеві краплі. Подивилася Новини. Спочатку був сюжет про кошеня, яке ради розваги попрали в машинці. Воно вижило. Але моє серце защеміло. А потім була новина, що Верховна Рада за участі європейських депутатів обговорила ситуацію із захисту російської мови в Україні і вирішили, що в нас БІЛІНГВАЛЬНА країна і треба РОСІЙСЬКІЙ МОВІ дати ОФІЦІЙНИЙ СТАТУС.

Ну, з котом усе ясно. Кошеня - в добрі руки, садистів - у тюрму. А от що робити з мовою? Скільки можна терпіти цей садизм? І де ж нарешті знайти ті добрі руки?

Мабуть, на сьогодні це був перебір. Я пила корвалол.