Воював до останнього подиху: Історія українського героя

«Не продамо вам шампанське! Ви ж у військовій формі! А мені що з того, що ви одружуватись їдете?» — бурчала вперта продавчиня Андрію Байбузу та Віці. Але молодятам тоді було байдуже. Вони не зважали ані на ці слова, ані на страшенну втому, ані на відсутність лімузинів і подарунків, бо поїхали розписуватися просто з позицій.

Це було кілька місяців тому в Бахмуті. Ця пара не вперше ставала на весільний рушник. У житті всяке буває. Коли Андрій пішов воювати, то подружжя розлучилося. Згодом Вікторія зважилась поїхати на Схід України до чоловіка, і відтоді вони воювали разом в одній бригаді. Сам Андрій з Кубані, але завжди казав, що українець.

«О, пітерський акцент з’явився! Значить, хвилюєшся!» — жартувала Віка. А чоловік із сумом думав про те, що син не зміг приїхати на це родинне свято. Він на позиціях, неподалік від донецького аеропорту.

Типове військове весілля, на якому за свідків були бойові побратими, вийшло доволі душевним. Молоді, які вже двадцять років разом і давно розуміють одне одного з півслова, ще раз сказали «Так». «Відсвяткуємо потім, як війна закінчиться. Тим паче в підрозділі суворий сухий закон», — коментувала щаслива дружина. Та не судилося.

Через півтора місяця Андрій загинув. Одним із перших під час запеклих світлодарських боїв. Він так ніколи й не побачить дитя, яке зараз виношує Віка, так і не відсвяткує весілля.

18 грудня 2016 року Андрій Байбуз пожертвував собою заради молодого хлопця. Він знав, що не врятується. На Світлодарській дузі його група потрапила під ворожий вогонь. Кількох контузило, а Андрій та ще один боєць дістали важкі поранення.

— Я заважкий, і в мене перебито обидві ноги, зі мною намучитеся, не дотягнете й самі загинете, — казав чоловік побратимам. — Забирайте всю зброю та он того молодого пораненого. Його зможете донести, а мене залиште тут і дайте гранати для наших «друзів».

Солдат Байбуз воював до останнього подиху, а побратими зі сльозами на очах кажуть, що такі, як Андрій, просто не можуть піти інакше.

— Я знала, що цей чоловік ніколи не покине поля бою, що він прикриватиме спину товариша, але щоб так пожертвувати собою, для мене це щось неймовірне, — каже Оксана Якубова, офіцер батальйону. — Він знав, що загине, але життя побратимів стало важливішим. Андрій був хорошою людиною. Хочеться запам’ятати його таким, як на весіллі, — усміхненим, із коханою дружиною поруч. Ми забирали його тіло разом із тілом «Шайтана», 21-річного командира роти. У того теж залишилась вагітна дівчина, але розписатися вони не встигли…

Перед смертю Андрій зателефонував матері: «Мамо, поговори зі мною востаннє. Вибач, але я не міг учинити інакше…» Син востаннє говорив із рідною ненькою, сказав те, що, давно збирався, хоч важко було знайти потрібні слова…

Андрій Байбуз не любив хизуватися, що він нащадок давнього козацького роду. Просто жив, як заповідали його пращури. Про історію роду Байбузів, у якому мало не кожен чоловік готовий був віддати життя заради батьківщини, уже на похороні героя розповів його вчитель Григорій Білоус:

— Коли був складний період для України, її шматували з усіх чотирьох боків, предок Андрія Тихон Байбуз боровся до останнього, адже мріяв про незалежну, вільну, єдину Україну. Андрій це теж усвідомлював. Наступні покоління пишатимуться ще одним героєм свого роду.

Вікторія й син Андрія залишились воювати. Загибель найріднішої людини вони точно не пробачать ворогові.