Життя в окупації: Чому їдуть з Луганська і чому залишаються - блогер

Ні від'їзд з "республіки", ні повернення назад зараз не відбуваються під дзвін литавр. І те, й інше робиться тихенько, навшпиньки і без зайвих слів. Про це пише для сайту ВВС луганчанка Яна Вікторова, передають Патріоти України, і продовжує:

Ті, хто виїжджає, розписуються у своїй нездатності знайти себе в "республіці", ті, хто повернулися, - у неспроможності знайти себе за її межами.

Звичайно, і ті, й інші довго "перетирають" причини і наслідки з найближчими друзями і родичами - причетними і спонукають до цих дій. Але для всіх інших просто цікавих мотиви від'їзду і повернення часто табу. Так склалось. Про те, що не змогли, не говорять. Нарікають на дорожнечу, складності, відсутність житла (там) або роботи (тут).

У розповідях майже всі переможці обставин і часу, на ділі - жертви війни, які пройшли всі кола пекла з орендованими квартирами, пошуком роботи, розчаруванням в родичах і своїх друзях.

Пам'ятайте, як раніше про переїзди з місця на місце з одним чемоданом і дитиною на руках розповідали десятиліттями, на цих історіях росли діти і внуки, слухаючи їх вже від старих.

Про те, як було складно і голодно, як було страшно і незвично на новому місці.

Ці історії були сімейним надбанням, як старі фотоальбоми з пожовклими фотокартками або дідові ордени. Але ж зараз, на очах і в реальному часі, відбувається те ж саме - твориться історія сімей і майбутніх поколінь.

Тільки "сьогодні" ще не перейшло до категорії "минулого", про яке можна розповідати після святкового обіду, розгладжуючи долонею невидимі зморшки на скатертині у відповідь на прохання молодшого покоління: "Ба, а, ба, розкажи, як ти бігла з мамою, а навколо рвалися снаряди".

За короткий час мене знайшли кілька чоловіків з мого минулого. І коли я отримала лист з Кузбасу від однієї людини, такий схвильований і повний знаків оклику, це було подією для мене.

Але після цього листа таких листів я отримала ще два - з Іспанії та Луганська.

Ті, хто коли щось значив для мене і ймовірно, для кого щось значила я, питали де ми зараз і як.

Ми всі стали до біса сентиментальними після подій цих років. Днями я плакала, побачивши померлого бездомного на замерзлій доріжці і схилених над ним лікарів "швидкої" - єдиних, кому він був небайдужий.

Ймовірно, це втома від поганих новин. Листи з мого минулого не значили рівним рахунком нічого. У мене питали, як ми, де були влітку 2014 року, як живемо зараз, чекали подробиць і моїх вражень. Я давно вже зареклася скаржитися, тому відповідала лаконічно - все нормально. У нас і справді все нормально.

Будинок цілий, а крихкий мир дає можливість жити, нехай і одним днем, без планів на завтра, але серед рідних і у своєму будинку.

Це дуже багато, погодьтеся. Напевно, це вік, коли своє ліжко виявляється кращим місцем на світі, а свій будинок ти не готовий проміняти на примарні замки. На чужій землі, як відомо, болючіше падати.

Мої візаві охоче розповідали про себе, але ще більше хотіли говорити про мотиви свого від'їзду або повернення. Напевно, це якась червоточина. Ті, хто залишився, завжди будуть думати, а чи правильно вони вчинили, а ті, хто виїхав, порівнювати свої успіхи і можливості з надбанням тих, хто залишився.

І вислухавши всіх, я вчергове зрозуміла, що правильних відповідей немає. Здається, це про те, що кожен бачить світ зі своєї дзвіниці.

Мій приятель, який виїхав до Кузбасу, багатослівно описував мені труднощі переїзду і бонуси нового життя. Безумовною заслугою за їхні поневіряння у гуртожитках він бачив таке вистраждане російське громадянство, іпотеку на двокімнатну квартиру в новому будинку і роботу.

Їхній пазл нібито склався, але фіналом такої довгої історії були слова мого друга про те, що йому потрібно їхати на заробітки - на північ або до Москви, тому що їхніх з дружиною зарплат катастрофічно не вистачає на життя і кредити - меблі, побутову техніку, оплату іпотеки.

І як розуміти його лист - це історія успіхів чи труднощів, скарги чи завуальовані хвастощі?

Виїхавши, мій друг залишив незакінченою другу вищу, до якої йшов кілька років, замкнув свою квартиру, набагато більшу за нову, залишив улюблену роботу і друзів.

І чомусь брак знайомих і підтримки найболючіше ранить його у новому житті. Наше спілкування зійшло нанівець. Можливо для такого спілкування треба прохання про поради і скарги, чи дійсно важко будувати спілкування з тими, у кого все цілком нормально.Мій інший приятель вивозив сім'ю на літо 2014 року з Луганська до Підмосков'я. Повернувся, бо тут своє житло, робота і батьки.

А ось його брат поїхав з родиною до Росії. Поїхав безповоротно - у купівлю нерухомості вклали всі гроші.

Є ще причини, чому мій друг повернувся - він зрозумів, наскільки складно жити в місті, де у тебе нікого і нічого немає. Це тільки теоретично легко, на словах і в старих історіях, а в житті ти шукаєш очима на вулицях знайомі обличчя і радієш луганським номерам на машинах, як родичам.

Віддаленість друзів і батьків на кілометри чи сотні кілометрів ніби не грають такої вже ролі - є Skype, Viber, але є якісь майже містичні речі - жити і знати, що ти не один. Від цього можна дертися вгору, плисти проти течії і підніматися на нові висоти.

Про причини повернення не прийнято говорити. Це як розписуватися у своїй неспроможності.

Те літо, проведене за межами Луганська, назавжди розділило на тих, хто був в Луганську, і тих, хто не міг додзвонитися до рідних зі свого мирного благополуччя. Це як пуд солі, який так і не з'їли разом, проживши це літо нарізно.

Пояснюючи всім їм, чому ми були тут, я відчувала, що здаю тест на свою нормальність - як я могла так ризикувати життям дитини, а вони в свою чергу ніби виправдовувалися переді мною за те, що по-чоловічому злякалися, залишивши тут свої будинки і батьків. Щоб виїхавши, нарешті розібратися в тому, наскільки солодкий дим своєї землі і як сильно тягне додому з чужини.

Навіть якщо там, як галочками в опитуванні зазначено, що "є" - робота, громадянство, житло.