Кому це було вигідно, або Три міфи про ядерне роззброєння України - журналіст

Ядерне роззброєння України – одна з найбільш міфологізованих сторінок новітньої української історії. Переважна більшість українців досі точно не знає: Що відбулося 20 років тому? Про це йдеться на сайті Інформатор, передають Патріоти України.

14 січня 1994 року була підписана “Тристороння заява” президентів України, США та Росії. Цей документ дав зелене світло на негайне вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося вже 1 червня 1996 року) – без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій.

Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»

Існує переконання, що миролюбний український народ якось раптово та одностайно вирішив: бути новій державі без’ядерною. Мало хто зважає, що рішення ухвалили раніше, ніж Україна стала незалежною державою, і ніж українці змогли дізнатися, що володіють третім у світі ядерним потенціалом. Звідкіля ж з’явилася тема без’ядерного статусу?

Як згадував один із найбільш активних депутатів перших скликань Іван Заєць, 12 липня 1990 року, коли у Верховній Раді ми вже завершували розгляд тексту Декларації про державний суверенітет України, до Івана Драча (який тоді очолював опозиційний Народний Рух), підійшов Сергій Головатий, сказав йому щось на кшталт «добре було б від Руху запропонувати» та дав до рук якийсь папірець.

Драч попросив слова. Почав здалеку, від Івана Мазепи, і завершив словами, які зачитав з папірця: “І, мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: невиготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї”.

Після виступу Драча Головатий взяв слово з приводу того, де мають служити українські призовники, і ніби між іншим підтримав Драча. За пропозицію, зачитану Драчем, депутати проголосували.

Тобто у текст, який дав Івану Драчу Сергій Головатий, забули вписати один із трьох принципів неядерної держави. Сам Головатий визнав, що помилка сталася при перекладі з англійської. Очевидно, що такий текст йому могли вручити лише люди, які точно знали, як формулюються ці три принципи, – і які мали цей текст лише англійською мовою. Сумнівно, що це були представники українського політикуму.

Так заздалегідь, більше ніж за рік до проголошення державності, за підказкою з-поза меж сесійної зали Верховної Ради, Україні була підкинута тема «без’ядерного статусу». Люди, які пропонували такий запис (Драч, Головатий), можливо, навіть не усвідомлювали, що задіяні у сценарії, який передбачали ще на межі 80-х та 90-х відповідні структури в разі розпаду Радянського Союзу.

Причина його появи стає більш зрозумілою, коли поставити події в контекст підписання Радянським Союзом та США договору СТАРТ-1, який передбачав ліквідацію великої частини радянських ядерних арсеналів. Підписали його 31 липня 1991 року, але ратифікувати не встигли – СРСР розпався, а на його теренах утворилися вже чотири ядерні держави. У світових ядерних лідерів з’явилося спільне завдання: не допустити появи в «ядерному клубі» нових держав, і особливо України – країни із третім у світі ядерним арсеналом, який перевищував потенціали Франції, Великобританії та Китаю разом узятих.

Отже, формально, процес ядерного роззброєння України було започатковано в липні 1990 року, коли в Декларації про державний сувере­нітет Україна заявила про намір «у майбутньому» стати нейтральною державою, яка дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї. А вже через три місяці після проголошення незалежності, у жовтні 1991 року, з’явилася ще й заява Верховної Ради – яка, уже від імені держави Україна, закріплювала її зобов’язання стати у майбутньому без’ядерною.

Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України»

На початках незалежності більшість націонал-патріотів, і я в тому числі, щиро вірили, що кращого друга для України, ніж США, не існує. Ми були переконані: там знають про імперський менталітет Росії, і простягнуть з-за океану свою дружню руку, аби захистити нашу незалежність, демократію та політичні реформи. Ну, а друга частина Ради – комуністи – щиро вірили, що Єльцин, прокидаючись щоранку, думає, що Росія має зробити для України.

Але щодалі розвивалися події довкола української ядерної зброї, тим більше ставало зрозуміло: дружби не існує – є національні інтереси. І в кожної країни вони свої.

Інтерес Росії

Російська стратегія щодо радянської ядерної зброї була розроблена ще до розпаду СРСР колишнім радянським розвідувально-аналітичним центром, знаним як Інститут США і Канади. Стисло її виклав директор цієї установи академік Арбатов буквально на трьох сторінках – копію я мав з 1991 року. Головні позиції цього документу такі.

Перше – повне ядерне роззброєння республік. І друге – Москва планувала будь-що не допустити підпорядкування ядерної зброї новим пострадянським державам.

Тому Росія рухалася за сценарієм: визнати республіки сторонами за радянськими договорами, “повісити” на них частину боргів СРСР, а потім, “заднім числом”, під приводом нерозголошення ядерних секретів, повернутися до питання власності на боєголовки та вивезти їх на свою територію – без будь-якої компенсації.

Москва планувала також перекласти на плечі Києва матеріальні та фінансові витрати знищення великої частини ядерного арсеналу колишнього СРСР. Забирати щороку з мізерного українського бюджету, додатково до 10-15% чорнобильських, ще й ресурси на роззброєння, – це гарантовано знизити рівень життя українців. А пов’язати зубожіння з незалежністю – означає змусити українців сумніватися в тому, що державність їм потрібна.

Інтерес США

Для країни, яка своїм домінуванням у світі багато в чому завдячує кількості власних ядерних боєголовок, питання ядерного роззброєння інших країн носить надпринциповий характер. Тому головне, в чому були зацікавлені США, – не допустити розширення “ядерного клубу” після розпаду СРСР.

Хоча Вашингтон мав реальну інформацію про рівень розвитку української науки та виробництва. Тому, попри “димову завісу” – масовану дискредитаційну кампанію у світовій пресі, спрямовану представити Україну як «дикуна з ядерною булавою», який, м’яко кажучи, не вдався розумом порівняно з російським братом, «Файненшнл таймс» на початку січня 1993 року визнавала: “Західні спеціалісти вважають, що Україна – єдина неросійська республіка, спроможна стати ядерною державою”.

Проте нікому це не було вигідно. Тому для швидкої реалізації плану ядерного роззброєння України, США залучили в союзники ще одну наддержаву – Росію – яка також мала свій геополітичний та економічний інтерес. Росія мала виконати роль «пилососа» радянського ядерного арсеналу, розміщеного, крім України і Росії, також у Казахстані та Білорусі. Зосередити його в руках однієї країни для США було зручно, бо зберігався статус-кво порівняно із ситуацією до розпаду Союзу – лишень назва “СРСР” змінювалася на “РФ”.

Залучаючи Росію в свою команду, Захід, фактично, погодився сприяти в досягненні її цілей – або, щонайменше, не заважати.

Отже, план дій, що робити з радянською ядерною спадщиною в разі розпаду СРСР, був готовий як у Вашингтоні, так і в Москві. У цій ситуації сподіватися на “друзів” було наївно – але типово для нового українського політикуму на початку 90-х. Їх не було. Ми були самі у великій грі, в якій дві наддержави мали спільний інтерес – роззброїти Україну.

Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»

Зважаючи на шалений міжнародний тиск, який консолідовано чинився на Україну ззовні дипломатичними та інформаційними каналами, спонукаючи нас швидше позбутися ядерної зброї, – навіть у так званих українських «ядерних яструбів» виникали песимістичні настрої.

Чи могла в такій ситуації молода держава рухатися «коридором» власних інтересів – а не туди, куди її штовхали? Так. Граючи на розбіжностях, конкуренції між американцями та росіянами, ми могли просувати свій національний інтерес.

Головне, чим мали займатися в той час зовнішньополітичне відомство разом із українськими спецслужбами, – це шукати суперечності в позиціях США і Росії. А їх було безліч – починаючи від природного бажання Штатів стати єдиною у світі наддержавою через послаблення Росії – до їх постійних спроб якомога більше знати про радянський ядерний потенціал. Натомість, як і за часів Союзу, більшість українських посадовців, нерідко продовжували грати в одній команді з росіянами – а, відтак, фактично, лобіювати не українські, а російські інтереси у цій справі.

Використовуючи свої впливи в урядових, промислових та наукових колах, Росія послідовно формувала в українському керівництві думку, що Україна, ліквідуючи свою ядерну зброю, може працювати лише з російськими підприємствами. Після консультацій у Москві українські науковці привозили аналітичні записки (у мене зберігається їх понад десяток), з яких випливало, що Росія пропонує свої послуги за цінами в кілька разів нижчими за світові. Або ж із Кремля офіційними каналами нагадували, що розбирати зброю може лише той, хто її складав, бо це – військова таємниця. Мовляв, усе, що стосується ядерних боєголовок – радянське ноу-хау, і Америка не має права на «наші спільні секрети», тому єдиний шлях – окремо вести українсько-російські переговори із цієї тематики.

А от тут якраз і крилися наші можливості. З одного боку – бажання США влізти у ядерні секрети СРСР; з іншого – бажання України (принаймні, на рівні Верховної Ради) розтягти в часі процес ядерного роззброєння з тим, щоб отримати всі можливі вигоди.

Але чому переміг процес, який примушував нас віддати все Росії? Тому що не було позиції самої України та адекватної роботи українських дипломатів із західними країнами. Таку ж позицію займали й більшість науковців. Зокрема, Харківський фізико-технічний інститут, керівництво якого очолювало Робочу групу з використання ядерних матеріалів після демонтажу боєголовок, інші інститути Академії наук України, сиділи й шукали, які ще додати аргументи політичному керівництву України, щоб все це відправити в Росію, – а не для того, щоб затягти сюди американські чи європейські корпорації і почати власне виробництво ядерного палива.

Національний інтерес не прийшов на заміну інтересу вже неіснуючого Радянського Союзу. Відтяті від союзного організму республіканські “органи” відчували фантомний біль, і продовжували діяти так, наче ніякої незалежності ніхто й не проголошував – як одна велика радянська команда. Не дивно: адже в МЗС, СБУ, Академії наук, інших урядових та наукових структурах після розпаду СРСР в кадровому плані нічого не змінилося.