Перше побиття Маннергеймом російсько-більшовицьких інтервентів: Фінський народ відзначає 100-річчя здобуття державної незалежності

6 грудня фінський народ відзначає 100-ту річницю здобуття державної незалежності. «Батьком», архітектором і захисником національної державності Фінляндії був видатний політик, барон Карл-Густав-Еміль Маннергейм (04. 06. 1867 — 27. 01. 1951), одноголосно визнаний найбільшим державним та військовим діячем країни у ХХ столітті, зазначають Патріоти України.

Барон Маннергейм (він аж до кінця життя ніколи не зрікався цього титулу, навіть звертаючись до рядових солдатів, хоч відрізнявся дивовижним аскетизмом у побуті: під час «Зимової війни» 1939 — 1940 рр. часто пересувався у простих санчатах), головнокомандувач армії Фінляндії (січень — вереснь 1918 р.), регент Королівства Фінляндія (грудень 1918 — липень 1919 р. р.), фельдмаршал (1934 р.), а згодом і маршал (1943 р.), президент Фінляндської Республіки (серпень 1944 р. — березень 1946 р.) — цей блискучий аристократ шведського (а також і німецького, і голландського) походження був нащадком старовинного графського роду (втім, у сім’ї були і науковці, й підприємці, й, звісно, військові. Бароном він титулувався лише тому, що не був старшим у родині — тоді він мав би право на графський титул). Прадід нашого героя, Карл Ерік Маннергейм, очолював делегацію, яка у 1809 — 1811 роках вела з царем Олександром І перемовини про оформлення автономного статусу для Великого князівства Фінляндського у складі Російської імперії, і вела їх доволі успішно. Дід, Карл Густав, був відомим судовим чиновником і водночас вченим-біологом, батько, Карл-Роберт Маннергейм, — багатим промисловцем (втім, він розорився, коли майбутньому маршалу і президентові було 13 років, і залишив сім’ю, невдовзі померла мати Карла-Густава).

Маннергейм часто підкреслював, що, попри дворянські титули, він усього в житті досягнув сам. Довелося самостійно приймати рішення: стати військовим (кавалеристом — він обожнював коней), отже, привчати себе до самодисципліни, попри гордовитий, непокірний характер вчитися в елітному Миколаївському кавалерійському училищі в Санкт-Петербурзі (а для цього треба було досконало вивчити російську, він робив це 1887 року в Україні, в Харкові; а взагалі — маршал добре знав сім мов, проте завжди говорив, що його рідна — шведська, фінською усе життя розмовляв із помітним шведським акцентом…), потім був шлях кадрового військового, кар’єрне зростання в російській армії від корнета (1892 р.) до генерал-лейтенанта (1917 р.), участь у російсько-японській (1904 — 1905) та Першій світовій війнах (саме під час двох цих військових кампаній він познайомився з Павлом Скоропадським; на жаль, інформація про їхні стосунки, розмови, зустрічі, листування є на сьогодні доволі скупою). А ще — Густав (рідні, друзі й оточення вживали у спілкуванні з ним це ім’я) супроводжував царя Миколу ІІ під час коронації в травні 1896 р.; причому цар, заходячи в кремлівську церкву, випадково зачепив шаблею орден Андрія Первозванного, що висів на його шиї, і обірвав його. Поручник — кавалергард Маннергейм — спритно підхопив орден, що падав, так, що ніхто не помітив. У 1950 р. вже хворий екс-президент Фінляндії у «Спогадах» загадав про це і написав, що свита імператора суворо заборонила йому оповідати про те, що сталося, адже це — дуже погана прикмета… А ще — була дивовижна, майже містична подорож Густава Маннергейма до Китаю й Тибету 1906 — 1907 рр. (по суті, подорож військового розвідувальника в інтересах Імперії), коли він зустрівся з Далай-Ламою й подарував тому браунінг, додавши: «У теперішній час для святої людини корисніше мати браунінг, аніж молитву»…

Як же трапилося, що переконаний імперець-монархіст Густав Маннергейм (до кінця життя він тримав у кабінеті портрет Миколи ІІ!) став батьком фінської державності? Сам маршал, регент і Президент, у своїх «Спогадах» (опубліковані за півроку до смерті) досить ясно відповів на це запитання. Категорично не прийнявши Лютневу революцію, не кажучи вже про жовтневий переворот, 50-річний генерал побачив «огидну безпринципність, кволість й боягузтво військової верхівки» своєї Великої Батьківщини (тобто Імперії Романових) — адже тоді, в першій половині 1917-го, навіть Корнілов, Денікін і Колчак «присягнули на вірність» революції — і тоді згадав, що в нього є «мала Батьківщина», Фінляндія, і що народився він поблизу Тампере (Таммерфорса), в батьковому маєтку Вілянс, і що не був на рідній землі 30 років…

І коли, після того, як Сенат Фінляндії 6 грудня 1917 року проголосив державну незалежність, а в країні дуже швидко розпочалися збройні зіткнення (по суті, громадянська війна — українці дуже мало знають про неї) між «білими» й «червоними», коли треба було рятувати нову державу від спільних об’єднаних дій «червоних» та Кремля (хіба «дідусь Ленін» був таким наївним, щоб визнати фінську незалежність «надовго і всерйоз»?) — отоді Густав Маннергейм згадав своє коріння (ну то й що з того, що фінською він говорив з акцентом?) і нелегально, з ризиком для життя, через революційний Петроград повернуся в Суомі. Відтепер він стає жорстким й переконаним фінським державником! Єдиним державним діячем, хто двічі (під час громадянської війни 1918 року та знаменитої Зимової війни 1939 — 1940 рр. проти Сталіна) дав ефективну відсіч «радянському» (дедалі більше — «російському») світу і зберіг державність країни.

Як йому це вдалося? Густав був жорстокою людиною (це відзначали ще під час Першої світової) і, якщо вважав за необхідне вживати надзвичайних заходів, — так і робив, незважаючи на «парламентські догми» та «демократичні канони» (перед смертю він говорив: «Я переконаний, що саме в такий спосіб і можна було порятувати демократію в Фінляндії»). Коли Сенат, аби відвернути загрозу «більшовизації» країни, доручив Маннергейму створити національну армію (з нуля, бо її тоді не було) й захистити державу, — генерал діяв швидко й рішуче. Він залишив Гельсінкі, де відбувся «червоний» переворот (січень 1918 р.), створив свою ставку на півночі Фінляндії, оголосив загальний військовий обов’язок (новація!), в той же час почав створювати «національне ополчення» з міцних селян-середняків, які захищали свої господарства (Скоропадський спирався на практиці на великих землевласників, почасти навіть реставруючи дореволюційні порядки — тут видно різницю між ними), та з фінської інтелігенції (ці з’єднання йменувалися «шюцкор»). Заручившись підтримкою німецьких військ генерала фон дер Гольца, він розпочав навесні 1918 р. рішучий наступ на «червоних» на Південь — на Гельсінкі. І переміг. Фінляндія не стала радянською — ні тоді, ні потім.

Треба знати, що за це — за перемогу у громадянській війні — Маннергейм заплатив страшну ціну. Під час «білого» та «червоного» терорів було розстріляно (разом, у сукупності) до 25 тис. людей, поранено 40 тисяч, ув’язнено в таборах 60 тисяч (загальна кількість населення Фінляндії становила тоді 3,5 млн людей — все пізнається у порівнянні…). Якщо ж запитати себе: чому «Маннергейму вдалося», а «Скоропадському не вдалося», то один із можливих (звісно, не єдиний і не вичерпний) варіантів відповідей буде таким: фінський лідер знайшов соціальне опертя, суспільну базу для своєї політики — селянство та інтелігенцію (гетьману це не вдалося). Крім того, страхітлива, кривава Громадянська війна дозволила Густаву надовго «придушити» лівих.

Цей аристократ чудово володів словом і пером. Перемігши, він не залишив сумнівів у тому, яку землю вважає своєю Вітчизною. Ось уривок із його наказу від 23 лютого 1918 року (фіни добре знають його як «Клятву Меча»): «Нам не потрібна, як подарунок чи милість, та земля, котра вже за кровними узами по праву належить нам, і я клянуся від імені фінської селянської армії, чиїм головнокомандувачем я маю честь бути, що не опущу свій меч на землю, перш ніж законний порядок не запанує в країні, перш ніж останній вояка й бандит Леніна (чи не була то й «гібридна війна»? — І. С.) не буде вигнаний як із Фінляндії, так і зі Східної Карелії. Вірячи у правоту нашої шляхетної справи, покладаючись на хоробрість наших людей та самопожертву наших жінок, ми створимо сильну, велику Фінляндію». Це не були порожні гасла.

Але, може, найбільш знаменита сторінка в біографії маршала (тоді вже 72-річного) — це Зимова війна 1939 — 1940 рр. Навряд чи, якби фінську армію очолив не Маннергейм, а будь-хто інший, держава би встояла. І справа тут не у славнозвісній «лінії Маннергейма», ініціатором побудови якої у 1937 — 1939 рр. був наш герой (до речі, він завжди з іронією, а то і з роздратуванням, вислуховував розмови про «цілковиту неприступність» цієї лінії й говорив: «Справжня «лінія Маннергейма» — це фінський солдат!»). Справа в тому, що Маннергейм — і як полководець, і як політик — чудово розумів, що, власне, поставлено на карту. А саме: свобода і незалежність Вітчизни. І жодних «мінських домовленостей» з окупантами — чи з урядом так званої демократичної (читай — радянської) Фінляндії на чолі з Куусіненом. Жодних переговорів — навіть в умовах відсутності допомоги Заходу!

Ось текст його наказу від 1 грудня 1939 року «Про початок Зимової війни»: «Звитяжні солдати Фінляндії! Я стаю до виконання своїх обов’язків головнокомандувача в момент, коли багатовіковий ворог знову напав на нашу країну. Довіра до керівника є першою умовою успіху. Ви знаєте мене. А я знаю вас і вірю в те, що кожен із вас готовий виконати свій обов’язок — аж до самої смерті. Ця війна — ні що інше, як продовження нашої визвольної війни та її остання дія. Ми боремося за наш дім і нашу Вітчизну». Довіра, про яку говорив маршал, була. Чи не тому в Фінляндії тоді геть не було «п’ятої колони»?

А це — наказ від 14 березня 1940 року «Про закінчення Зимової війни». Тяжкі втрати, і людські, і територіальні, проте головне — державність відстояли. І тому — тон переможця: «Солдати уславленої Фінської армії! Між нашою країною та Радянською Росією укладено суворий мир, який передав Росії майже всі поля боїв, на яких ви проливали свою кров задля усього того, що є дорогим і святим для нас. Понад 15 000 із вас, котрі пішли на поля битв, ніколи більше не побачать рідної домівки. Але й ви завдали дошкульних ударів! І якщо зараз двісті тисяч ваших ворогів лежать у снігах, порожніми очима вдивляючись у наше зоряне небо, — в цьому немає вашої провини… Солдати! Я бився у багатьох війнах, але ще не бачив таких солдатів, які могли б зрівнятися з вами. Я пишаюсь вами так, ніби ви всі — мої діти. Однаково пишаюсь я жертвами, що їх принесли як мешканець бідної оселі, так і заможні фіни».

Національний герой країни (до речі, вправний дипломат: він зумів вельми «елегантно» вивести свою державу з війни восени 1944-го, будучи три роки союзником Гітлера, добровільно чи вимушено — інша велика тема, — силою роззброїв німців у перебігу так званої лапландської війни і єдиний із союзників Берліна не лише не був притягнутий до суду, а й став президентом! Непроста людина…), маршал Маннергейм помер у Швейцарії (Лозанна) під час операції — лікував виразку шлунка. З німецької — його прізвище означає «спільнота чоловіків». І він як справжній дворянин був гідний свого прізвища…