Перше побиття Маннергеймом російсько-більшовицьких інтервентів: Фінський народ відзначає 100-річчя здобуття державної незалежності

6 грудня 1917 року сенат Фінляндії проголосив державну незалежність своєї країни. Дуже скоро після цього розпочалися збройні зіткнення між «білими» й «червоними». Червоних, як і в Україні, звісно підтримували московські більшовики

6 грудня фінський народ відзначає 100-ту річницю здобуття державної незалежності. «Батьком», архітектором і захисником національної державності Фінляндії був видатний політик, барон Карл-Густав-Еміль Маннергейм (04. 06. 1867 — 27. 01. 1951), одноголосно визнаний найбільшим державним та військовим діячем країни у ХХ столітті, зазначають Патріоти України.

Барон Маннергейм (він аж до кінця життя ніколи не зрікався цього титулу, навіть звертаючись до рядових солдатів, хоч відрізнявся дивовижним аскетизмом у побуті: під час «Зимової війни» 1939 — 1940 рр. часто пересувався у простих санчатах), головнокомандувач армії Фінляндії (січень — вереснь 1918 р.), регент Королівства Фінляндія (грудень 1918 — липень 1919 р. р.), фельдмаршал (1934 р.), а згодом і маршал (1943 р.), президент Фінляндської Республіки (серпень 1944 р. — березень 1946 р.) — цей блискучий аристократ шведського (а також і німецького, і голландського) походження був нащадком старовинного графського роду (втім, у сім’ї були і науковці, й підприємці, й, звісно, військові. Бароном він титулувався лише тому, що не був старшим у родині — тоді він мав би право на графський титул). Прадід нашого героя, Карл Ерік Маннергейм, очолював делегацію, яка у 1809 — 1811 роках вела з царем Олександром І перемовини про оформлення автономного статусу для Великого князівства Фінляндського у складі Російської імперії, і вела їх доволі успішно. Дід, Карл Густав, був відомим судовим чиновником і водночас вченим-біологом, батько, Карл-Роберт Маннергейм, — багатим промисловцем (втім, він розорився, коли майбутньому маршалу і президентові було 13 років, і залишив сім’ю, невдовзі померла мати Карла-Густава).

Маннергейм часто підкреслював, що, попри дворянські титули, він усього в житті досягнув сам. Довелося самостійно приймати рішення: стати військовим (кавалеристом — він обожнював коней), отже, привчати себе до самодисципліни, попри гордовитий, непокірний характер вчитися в елітному Миколаївському кавалерійському училищі в Санкт-Петербурзі (а для цього треба було досконало вивчити російську, він робив це 1887 року в Україні, в Харкові; а взагалі — маршал добре знав сім мов, проте завжди говорив, що його рідна — шведська, фінською усе життя розмовляв із помітним шведським акцентом…), потім був шлях кадрового військового, кар’єрне зростання в російській армії від корнета (1892 р.) до генерал-лейтенанта (1917 р.), участь у російсько-японській (1904 — 1905) та Першій світовій війнах (саме під час двох цих військових кампаній він познайомився з Павлом Скоропадським; на жаль, інформація про їхні стосунки, розмови, зустрічі, листування є на сьогодні доволі скупою). А ще — Густав (рідні, друзі й оточення вживали у спілкуванні з ним це ім’я) супроводжував царя Миколу ІІ під час коронації в травні 1896 р.; причому цар, заходячи в кремлівську церкву, випадково зачепив шаблею орден Андрія Первозванного, що висів на його шиї, і обірвав його. Поручник — кавалергард Маннергейм — спритно підхопив орден, що падав, так, що ніхто не помітив. У 1950 р. вже хворий екс-президент Фінляндії у «Спогадах» загадав про це і написав, що свита імператора суворо заборонила йому оповідати про те, що сталося, адже це — дуже погана прикмета… А ще — була дивовижна, майже містична подорож Густава Маннергейма до Китаю й Тибету 1906 — 1907 рр. (по суті, подорож військового розвідувальника в інтересах Імперії), коли він зустрівся з Далай-Ламою й подарував тому браунінг, додавши: «У теперішній час для святої людини корисніше мати браунінг, аніж молитву»…

Як же трапилося, що переконаний імперець-монархіст Густав Маннергейм (до кінця життя він тримав у кабінеті портрет Миколи ІІ!) став батьком фінської державності? Сам маршал, регент і Президент, у своїх «Спогадах» (опубліковані за півроку до смерті) досить ясно відповів на це запитання. Категорично не прийнявши Лютневу революцію, не кажучи вже про жовтневий переворот, 50-річний генерал побачив «огидну безпринципність, кволість й боягузтво військової верхівки» своєї Великої Батьківщини (тобто Імперії Романових) — адже тоді, в першій половині 1917-го, навіть Корнілов, Денікін і Колчак «присягнули на вірність» революції — і тоді згадав, що в нього є «мала Батьківщина», Фінляндія, і що народився він поблизу Тампере (Таммерфорса), в батьковому маєтку Вілянс, і що не був на рідній землі 30 років…

І коли, після того, як Сенат Фінляндії 6 грудня 1917 року проголосив державну незалежність, а в країні дуже швидко розпочалися збройні зіткнення (по суті, громадянська війна — українці дуже мало знають про неї) між «білими» й «червоними», коли треба було рятувати нову державу від спільних об’єднаних дій «червоних» та Кремля (хіба «дідусь Ленін» був таким наївним, щоб визнати фінську незалежність «надовго і всерйоз»?) — отоді Густав Маннергейм згадав своє коріння (ну то й що з того, що фінською він говорив з акцентом?) і нелегально, з ризиком для життя, через революційний Петроград повернуся в Суомі. Відтепер він стає жорстким й переконаним фінським державником! Єдиним державним діячем, хто двічі (під час громадянської війни 1918 року та знаменитої Зимової війни 1939 — 1940 рр. проти Сталіна) дав ефективну відсіч «радянському» (дедалі більше — «російському») світу і зберіг державність країни.

Як йому це вдалося? Густав був жорстокою людиною (це відзначали ще під час Першої світової) і, якщо вважав за необхідне вживати надзвичайних заходів, — так і робив, незважаючи на «парламентські догми» та «демократичні канони» (перед смертю він говорив: «Я переконаний, що саме в такий спосіб і можна було порятувати демократію в Фінляндії»). Коли Сенат, аби відвернути загрозу «більшовизації» країни, доручив Маннергейму створити національну армію (з нуля, бо її тоді не було) й захистити державу, — генерал діяв швидко й рішуче. Він залишив Гельсінкі, де відбувся «червоний» переворот (січень 1918 р.), створив свою ставку на півночі Фінляндії, оголосив загальний військовий обов’язок (новація!), в той же час почав створювати «національне ополчення» з міцних селян-середняків, які захищали свої господарства (Скоропадський спирався на практиці на великих землевласників, почасти навіть реставруючи дореволюційні порядки — тут видно різницю між ними), та з фінської інтелігенції (ці з’єднання йменувалися «шюцкор»). Заручившись підтримкою німецьких військ генерала фон дер Гольца, він розпочав навесні 1918 р. рішучий наступ на «червоних» на Південь — на Гельсінкі. І переміг. Фінляндія не стала радянською — ні тоді, ні потім.

Треба знати, що за це — за перемогу у громадянській війні — Маннергейм заплатив страшну ціну. Під час «білого» та «червоного» терорів було розстріляно (разом, у сукупності) до 25 тис. людей, поранено 40 тисяч, ув’язнено в таборах 60 тисяч (загальна кількість населення Фінляндії становила тоді 3,5 млн людей — все пізнається у порівнянні…). Якщо ж запитати себе: чому «Маннергейму вдалося», а «Скоропадському не вдалося», то один із можливих (звісно, не єдиний і не вичерпний) варіантів відповідей буде таким: фінський лідер знайшов соціальне опертя, суспільну базу для своєї політики — селянство та інтелігенцію (гетьману це не вдалося). Крім того, страхітлива, кривава Громадянська війна дозволила Густаву надовго «придушити» лівих.

Цей аристократ чудово володів словом і пером. Перемігши, він не залишив сумнівів у тому, яку землю вважає своєю Вітчизною. Ось уривок із його наказу від 23 лютого 1918 року (фіни добре знають його як «Клятву Меча»): «Нам не потрібна, як подарунок чи милість, та земля, котра вже за кровними узами по праву належить нам, і я клянуся від імені фінської селянської армії, чиїм головнокомандувачем я маю честь бути, що не опущу свій меч на землю, перш ніж законний порядок не запанує в країні, перш ніж останній вояка й бандит Леніна (чи не була то й «гібридна війна»? — І. С.) не буде вигнаний як із Фінляндії, так і зі Східної Карелії. Вірячи у правоту нашої шляхетної справи, покладаючись на хоробрість наших людей та самопожертву наших жінок, ми створимо сильну, велику Фінляндію». Це не були порожні гасла.

Але, може, найбільш знаменита сторінка в біографії маршала (тоді вже 72-річного) — це Зимова війна 1939 — 1940 рр. Навряд чи, якби фінську армію очолив не Маннергейм, а будь-хто інший, держава би встояла. І справа тут не у славнозвісній «лінії Маннергейма», ініціатором побудови якої у 1937 — 1939 рр. був наш герой (до речі, він завжди з іронією, а то і з роздратуванням, вислуховував розмови про «цілковиту неприступність» цієї лінії й говорив: «Справжня «лінія Маннергейма» — це фінський солдат!»). Справа в тому, що Маннергейм — і як полководець, і як політик — чудово розумів, що, власне, поставлено на карту. А саме: свобода і незалежність Вітчизни. І жодних «мінських домовленостей» з окупантами — чи з урядом так званої демократичної (читай — радянської) Фінляндії на чолі з Куусіненом. Жодних переговорів — навіть в умовах відсутності допомоги Заходу!

;

Ось текст його наказу від 1 грудня 1939 року «Про початок Зимової війни»: «Звитяжні солдати Фінляндії! Я стаю до виконання своїх обов’язків головнокомандувача в момент, коли багатовіковий ворог знову напав на нашу країну. Довіра до керівника є першою умовою успіху. Ви знаєте мене. А я знаю вас і вірю в те, що кожен із вас готовий виконати свій обов’язок — аж до самої смерті. Ця війна — ні що інше, як продовження нашої визвольної війни та її остання дія. Ми боремося за наш дім і нашу Вітчизну». Довіра, про яку говорив маршал, була. Чи не тому в Фінляндії тоді геть не було «п’ятої колони»?

А це — наказ від 14 березня 1940 року «Про закінчення Зимової війни». Тяжкі втрати, і людські, і територіальні, проте головне — державність відстояли. І тому — тон переможця: «Солдати уславленої Фінської армії! Між нашою країною та Радянською Росією укладено суворий мир, який передав Росії майже всі поля боїв, на яких ви проливали свою кров задля усього того, що є дорогим і святим для нас. Понад 15 000 із вас, котрі пішли на поля битв, ніколи більше не побачать рідної домівки. Але й ви завдали дошкульних ударів! І якщо зараз двісті тисяч ваших ворогів лежать у снігах, порожніми очима вдивляючись у наше зоряне небо, — в цьому немає вашої провини… Солдати! Я бився у багатьох війнах, але ще не бачив таких солдатів, які могли б зрівнятися з вами. Я пишаюсь вами так, ніби ви всі — мої діти. Однаково пишаюсь я жертвами, що їх принесли як мешканець бідної оселі, так і заможні фіни».

Національний герой країни (до речі, вправний дипломат: він зумів вельми «елегантно» вивести свою державу з війни восени 1944-го, будучи три роки союзником Гітлера, добровільно чи вимушено — інша велика тема, — силою роззброїв німців у перебігу так званої лапландської війни і єдиний із союзників Берліна не лише не був притягнутий до суду, а й став президентом! Непроста людина…), маршал Маннергейм помер у Швейцарії (Лозанна) під час операції — лікував виразку шлунка. З німецької — його прізвище означає «спільнота чоловіків». І він як справжній дворянин був гідний свого прізвища…

Хіти тижня. На складі з боєприпасами в Сирії підірвалися 15 російських найманців "Вагнера"

неділя, 25 лютий 2018, 2:00

Спостерігачі припускають, що бойовики режиму намагалися потрапити на склад зброї, але запустили пастку (розтяжку або інший пристрій). Всього загинуло 23 людини, включаючи 15 росіян. За інформацією The Guardian, інцидент стався складі зброї в Табії Джаз...

"Щільно підсіли. Не так просто злізти": У мережі жорстко висміяли російську спортсменку, яку в Пхенчхані спіймали на вживанні допінгу

субота, 24 лютий 2018, 22:36

Результати бобслеїстки з РФ на Олімпійських іграх вже анульовані, а в соціальних мережах тим часом обговорюють фотографії росіянки, які вона зробила до початку Олімпіади. Російська бобслеїстка Надія Сергєєва зі скандалом покинула Олімпіаду після того, ...