Хіти тижня. Замість українських патріотів на Донбас завезли неотесаних московитів - Олександр Горобець

Є в українській історії людина, котра стоїть начебто особняком від усіх інших. Сто літ тому ім’я її гриміло на всіх усюдах. Прізвище з пошаною називалося у головних президіях і на мітингах. Його ідеї натворили чимало лиха на нашій землі, але водночас був він тією особою, котра в двадцяті роки минулого століття чи не найбільше зробила для українізації не лише нашої землі, але й окремих окраїн російської імперії, чим найбільше дражнив і Леніна, і Сталіна. Якби його постать фігурально зображати з позитивів і негативів, то це, в моєму уявлені, вийшов би чорно-білий човен на березі висохлої ріки…

Я маю на увазі, пані й панове, Миколу Олексійовича Скрипника – першого главу українського уряду (з березня по травень) 1918 року. Хоча розбір його польотів потрібно, звичайно ж, починати з ідеї створення Комуністичної партії України. Він справді був переконаним більшовиком, бо пройшов справжній бійцівський гарт у Петрограді, безпосередньо при організації і здійсненні жовтневого перевороту, входячи до складу головного військово-революційного комітету, при формуванні первинної управлінської ленінської гвардії. Він вважав, що комуністичне вчення святе і без нього зовсім не можливо ощасливити народ. Але на відміну від усіх, Скрипник буквально чи не одразу наголосив, що Україна має бути окремою незалежною державою і в ній повинна функціонувати своя – самостійна українська комуністична партія. А з російською вона повинна спілкуватися через Комінтерн.

Щирий українець, борець за рідномовність у наших краях Микола Скрипник

Себто, не колоніально управлятися способом волюнтаристських і бандитських вказівок (листів, тез) Леніна, а потім і Сталіна – стільки-то хохлів розстріляти, вкинути до концентраційних таборів. Пограбувати всіх селян: зернові запаси віддати Петрограду і Москві. А жити самостійно з мудрим центром у Києві. Його одразу зарахували до націонал-комуністів, котрі, відомо, виступають проти управління сателітами з боку пануючих метрополій.

Ви можете уявити собі, ким він тут же став для кремлівських вождів, коли цей свій замисел оприлюднив на Першому (липень 1918 року) з’їзді комуністів України. Не дивно, що його терміново відкликають з України. Але для Скрипника перевиховання, як мертвому кадило. Він за царату арештовувався 17 разів! Сім разів спроваджувався на заслання, звідки кожного разу успішно втікав. Засуджувався загалом на 34 роки тюремного ув’язнення. Тому й цього разу пан Микола, засланий на роботу під безпосередню оруду самого Дзержинського до ЧеКа, невдовзі успішно переконав усіх у тому, що його місце в Україні, де твориться доля його рідного народу.

Це саме Микола Скрипник став першим борцем проти великодержавного шовінізму, в тому числі і на партійному ґрунті. Він вважав, що самостійна Україна це логічний результат пролетарської революції і не сходив з цієї платформи. Будучи главою уряду, він підписує декларацію від 7 березня 1918 року, де чітко і конкретно вказується, що українська радянська рес­публіка охоплює територію «в кордонах III і IV універсалів, тобто і ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську і Одеську радянські республіки». Іншими словами, в територіальному спорі між Центральною Радою і урядом Керенського уряд Скрипника став по боці Центральної Ради; важливо також те, що цей уряд у своїй декларації покликається на III і IV універсали Централь­ної Ради, як на закон, вважаючи себе історичним спадкоємцем остан­ньої.

19-20 квітня 1918 року Микола Скрипник учиняє справжню диверсію проти московських комуністів. Він у Таганрозі, тоді українському місті, проводить партійну конференцію КП(б)У на якій організовує голосування делегатів проти входження української партійної організації до складу РКП(б). Його фантастичну ідею підтримує 35 однодумців, проти – 21. У резолюції того форуму сказано: «Ство­рити самостійну комуністичну партію, яка має свій центральний ко­мітет і свої партійні з’їзди і зв’язана з Російською комуністичною пар­тією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)».

Цей варіант був виколисаний переконаністю Скрипника у доцільності існування України як суверенного державного утворення, а з другого — його сподіваннями на швидку перемогу світової пролетарської революції, після якої і стосунки між усіма націями, народами, державами мали б базуватися на якісно нових принципах, сприяючи утворенню всесвітньої братньої соціалістичної федерації.

Звісно, що цю ідею дуже швидко, ще в пелюшках задушили вірні ленінці, великодержавні шовіністи, поставивши на Скрипнику жирне клеймо українського націоналіста.

Саме тієї пори починає реалізовуватись ідея створення СРСР. І тут українець Скрипник обстоює концепцію, що СРСР має бути союзом держав, а не союзною державою.

Саме життя на початку двадцятих років минулого століття виносить Миколу Олексійовича знову на найвищий політичний гребінь, коли його призначають наркомом освіти. Перед ним простяглася на всі неосяжні боки потоптана, спаплюжена метрополією геть зросійщена Україна у найширших за всі часи кордонах. Інший на його місці спокійно б жував свій міністерський коровай з заливною рибою, запиваючи горілочкою, як робили всі. Але тільки не Скрипник. Він виношує ідею активної українізації території тодішньої УСРР. Але зверніть увагу, яким унікальним способом? Нарком освіти пропонує з Галичини пересилити п’ять тисяч (!) тамтешніх учителів-українців, патріотів, насамперед до Донбасу і інших нахабно, вульгарно зрусифікованих місцевостей. Його наркомат готує проект постанови уряду, розжовуючи всі деталі операції. Документ лягає на високі столи. Але не забуваймо, що над усім оцим республіканським охвістям є всесильна Москва. Її все і всіх контролюючі органи. Проект постанови українського уряду з візами наркома Скрипника тихенько викидають у смітник. Українцю грубо й зневажливо радять не квапитися поперед батька в пекло. За запропонованим українським наркомом освіти принципом Сталін благословляє інше масове переселення – тисяч і тисяч сімей селян з російської глибинки на Донбас і в райони Східної, Південної України. Це було масштабне захоплення української території, наслідки якого ми пожинаємо й нині…

І справді ж, он скільки "привалило" в одну мить: як добре, що всіх цих хохлів-куркулів познищували, будемо тепер тут жити-поживати і горя не знати. Спасибі Сталіну за це!

Розчарований Скрипник тим, що його ідею спаплюжили, перевернули буквально навиворіт, коли замість 5 тисяч інтелігентів десантують в українських селах, у хати «розкоркулених» міцних господарників безграмотних і різних «перекоти поле», крадіїв та злодюжок, одначе, не зіскакує з української теми. Він зі своїм відомством починає обчисляти те, а скільки ж українців живе, власне, по за межами самої України в Радянському Союзі. Виявляється: на Кубані – два мільйони 273 тисячі, в Сибіру – 1 мільйон 200 тисяч. Загалом по СРСР – сім мільйонів!

Ось його слова, виголошені з трибуни дванадцятого з’їзду РКП(б) у квітні 1923 р. (відповідно до стенографічного звіту з форуму), читаємо: «Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було вважати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою».

Розумієте, що насправді відбувалося: нелякливий, а якщо точніше сказати, - сміливий і відважний український нарком освіти почав «чихвости» всіх за те, що в російській глибинці немає «обслуговування українців по партійній лінії». Він заявив, що це неподобство, коли з опитаних територій тільки в Саратовській та Самарській областях з українцями подекуди ведеться там робота їх рідною мовою.

Читаємо виступ далі: «…остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту? Чи провадиться ж серед них культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не провадиться. Армія й досі лишається знаряддям русифікації українського населення й усього «інородного» населення…»

Микола Скрипник аргументовано і, що називається, з фактами у руках відстоював публічно на найвищому рівні ідеї офіційного приєднання так званих Курщини (туди входили Курська область і Подоння, що насправді є частиною Східної нашої Слобожанщини), а також – Вороніжчина, територією 52 тисячі квадратних кілометрів, котра нині вважаться суб’єктом РФ – Воронезькою областю, і де мешкало сотні тисяч етнічних українців, до складу України. Зрозуміло, що все це були вельми дражливі теми і вони викликали негативну реакцію тих, хто знаходився на найвищих постах у Кремлі.

Іншими словами, Микола Скрипник пропонував будувати комунізм українського параметру, з обслугою нашою рідною мовою. Крім того, розширювати межі України за рахунок скорочення території Московії. У тоталітарних режимах завжди велося так: за яким принципом живе і розвивається головна партійна еліта, за тим методом будується і держава. Думаю, що М. Скрипник саме тому так посилено педалював процес поширення української мови в структурах компартії, що, за його переконанням, це мало б, напевне, вплинути й на результати в інших сферах державного будівництва. Але чи можна до одного плуга впрягти ілюзорну комуністичну ідею і конкретизовану національну свідомість? Навряд чи…

Не зважаючи на це, 1930 року зустрічаючись з трудовою інтелігенцією у Донбасі, Микола Олексійович казав: «…Ще на початку революції було фактом, що більшість робітничої кляси на Україні, зокрема в Донбасі, була російська або зрусифікована. Мовний розрив між робітництвом і селянством — це був історичний факт. За 10 років, почавши так з 1920-21 років, справа змінилася, і тепер українці становлять серед робітників — 51,50, отже, становлять уже абсолютну більшість робітничої кляси. Серед індустрійного пролетаріяту нині говорить українською мовою — 44%, тобто відносна більшість. Відбулися великі процеси. Щоб показати глибинність цих процесів, я наведу дані всесоюзного статистичного перепису людності з 1926 року. За цим переписом українці складали 85% людности України, а решту 15% припадали на різні національні меншості: євреїв, росіян, німців і інших».

Коли у Москві зрозуміли, що вусатому-бородатому Скрипнику дали вже більше свободи, ніж варто було б, позаяк він незабаром вимагатиме, аби Сталін до Кагановича звертався українською, то харківського (столиця тоді містилася в цьому місті) націоналіста-комуніста дуже швидко привели «до порядку». Присланий в Україну Йосипом Джугашвілі на пост першого секретаря республіканського ЦК Павло Постишев особливо і не скривав, що прибув викорчувати з корінням авторитет тут просвітителя-україномовця Скрипника, намертво заглушити процес українізації краю, який, до речі, триває й по нині… Влаштували йому декілька таких показових головомийок, що Микола Олексійович цього разу не витримав - сам наставив собі револьвер до серця, і вистрілив. Сталося це 7 липня 1933 року.

Здавалося б, можна було Миколу Скрипника вписати до пантеону безсмертних українців, які віддали своє життя за наш народ, за нашу мову і культур. Але, даруйте, тут його явно гріхи не пускають. Багатолітній нарком освіти Скрипник був активним серед перших, хто не заслужено цькував, довів до трагічної смерті знаменитого українського письменника Миколу Хвильового (застрелився 13 травня 1933 року). На жаль, причетний він і до цькування колишнього свого побратима по боротьбі за українізацію, колеги - екс-наркома освіти Олександра Шумського.

Старався, старався, але спарився, як на окропі…