Народився я, як і всі діти, у повній необізнаності щодо будь-яких «національних питань», і хочу особливо підкреслити, що популярні серед шовіністів твердження, що, мовляв, діти змалечку інстинктивно відрізняють «своїх» від «чужих», є цілковитою маячнею. У цій блаженній необізнаності я перебував до самої школи, причому для мене не існувало не лише «ані геллена, ані юдея», а й статевих відмінностей; різниця між хлопчиком і дівчинкою була для мене такою ж несуттєвою, як між блондином та брюнетом.
Я, звісно, знав, що в світі живуть різні народи, однак сприймав це поняття по-західному, тобто з точки зору громадянства, а не етнічної належності (не знаючи тоді ще, звісно, таких розумних слів). В Америці живуть американці, в Англії англійці, у Німеччині німці (тоді мені не спадало на думку, чому вони так дивно називаються — і вже тим більше що насправді вони називаються зовсім не так), а в СРСР росіяни (ну й начебто ще якісь там народи, що живуть десь далеко, проте про них моє уявлення було вкрай невиразним, приблизно як про африканських аборигенів, бо головними в СРСР були, звісно ж, росіяни, а інакше й бути не могло). Ще я знав, що колись до мого народження була велика війна росіян з німцями (про те, що в ній воював ще хтось, я також гадки не мав), на якій вбили мого діда — однак жодної неприязні до «німців» я на цьому ґрунті не відчував і навіть пояснював своїм менш освіченим товаришам у дитячому садку, що каравели Колумба, на вітрилах яких намальовані хрести — зовсім не фашистські (товариші, однак, переконані, що хрести бувають лише в фашистів, на переконання піддавалися не краще за теперішніх «ватників»).
Коли я пішов до школи, мені одразу ж пояснили, що не слід товаришувати з дівчатами та євреями. Перша теза видалася мені просто нісенітницею, оскільки серед моїх друзів дівчата становили приблизно половину, однак про те, що існують якісь євреї, я почув уперше, а тому поставився до інформації, якої не міг спростувати практичним досвідом, з більшою довірою. Зробити з мене зоологічного антисеміта однокласникам так і не вдалося, та от латентний антисемітизм у мені вкорінили настільки ґрунтовно, що повністю позбутись його мені вдалося лише шляхом свідомих зусиль вже у дорослому віці. Все своє шкільне дитинство (не рахуючи старших класів, які, власне, дитинством вже не є) я прожив у переконанні, що єврейство — це щось на кшталт непристойної хвороби: людина, звісно, не винна, що такою народилася, однак говорити про це вголос не варто, якщо тільки не хочеш її образити.
Сам я ніколи не використовував слова «єврей» (або, тим більше, «жид») у якості образи, однак постійно чув, як це роблять інші діти (причому частіше за все — щодо явних неєвреїв; просто ця образа вважалася однією з найтяжчих; про те, що серед моїх однокласників дійсно є справжні євреї, я дізнався, здається, лише у шостому класі). Цікаво, до речі, що на вчителів, з яких у тій школі євреїв була мало не половина, цей антисемітизм не поширювався — не стільки, мабуть, навіть через те, що вчитель сприймався як істота без національності, скільки тому, що міфічний образ «поганого єврея» існував у свідомості російських дітей без прив'язки до реальної конкретики. Просто єврей — це погано, і край. Чому? Тому що.
Ставлення росіян до інших національностей (за епохи, нагадаю, офіційного радянського інтернаціоналізму, за яким так люблять побиватися совкофіли) якнайліпше висловлювали анекдоти. Росіянин, німець і поляк, з яких, звісно, у виграші завжди опинявся росіянин, а двоє інших були позбавлені впізнаваних національних рис і вимагалися лише для того, щоб своєю безталанністю відтінювати перевагу росіянина (котрий перемагає навіть тоді, коли робить очевидну дурість). Тупі чукчі. Грузини втілювали дві якості: сексуальність (причому частіше за все — гомосексуальність) та багатство (причому переважно за принципом «є гроші — розуму не треба»).
Цікаво, до речі, що грузинам доводилося практично самотужки відбуватися за весь Кавказ — анекдотів про інші кавказькі народи майже не було, і відома серія про «вірменське радіо» насправді не про вірмен, а «про життя». Ну а українці — це в яких така кумедна мова, типу спотворена російська (що насправді спотвореною тюркізмами і не лише є якраз російська мова, тогочасним — та й теперішнім — пересмішникам, звісно, на думку не спадало). «А знаєш, як українською буде...?» Далі йшов який-небудь словесний покруч, який не мав, звісно, нічого спільного зі справжньою українською, однак завжди був кумедним. Причому навряд чи більшість тих, що реготали, були свідомі думки, що насправді це пародія.
Ще, до речі, цікаво, що анекдотів про білорусів не було від слова «зовсім» (принаймні мені, що переслухав у юності тисячі анекдотів, такі не траплялися жодного разу). Просто білоруси сприймалися настільки беззаперечно та очевидно росіянами, що складати про них анекдоти як про окремий народ було абсурдом. Про те, що в них, виявляється, існує якась своя мова, середній росіянин дізнався лише за часів Єльцина, коли на російських телеекранах замерехтів Лукашенко — а про те, що ця мова насправді значно більше схожа на українську, ніж на російську з лукашенківським акцентом, не здогадується й досі.
Та й як могло бути інакше, якщо протягом поколінь кожний день починався з гімну про «сплотила навеки великая Русь» (за моїх часів, на щастя, його вже можна було не слухати, а от за часів моїх батьків він ревів з вуличних репродукторів), кожний навчальний рік — з заняття «про російську мову», на якому читалися бездарні славослів'я і самій цій мові, і «старшому російському братові» (ми, росіяни, звісно, сприймали це як належне, навіть не замислюючись, з якою ненавистю й приниженням змушені слухати це діти інших народів), а шкільний курс історії вимагав завчити, що Росія ніколи ні на кого не нападала, а лише оборонялася від незліченних ворогів, «возз'єднувала» й «захищала» чужі землі від Кавказу та Середньої Азії до Кьоніґсберґа й Курил, рятувала невдячну Європу то від татар, то від Наполеона, то від Гітлера, а тепер виконує свою головну місію — несе цілому світові світло комунізму?
Настала перебудова, і росіяни раптом дізналися, що, виявляється, їхня історія до 1917 р. зовсім не була підготовкою до Великого Жовтня, а що нібито навіть навпаки — у 1917 «єврейський уряд Бланка» на гроші німецького Генштабу зруйнував Велику Чудову Росію, Яку Ми Втратили. Не буду зайвого разу описувати каламутну хвилю відбірного чорносотенного антисемітизму й шовінізму, що сколихнулася в ті роки (що цікаво — практично всі ці особи, які, здавалося б, мали стати непримиренними ворогами «безбожної антиросійської» радянської влади, і словом, і чином виявилися її запеклими захисниками і тоді, і в 1991, і в 1993, і дотепер, коли вони готові воювати за кожний пам'ятник Леніну в чужій країні). Розповім краще про почуття російських лібералів-антирадянщиків, до яких тоді вже належав я сам.
Так, ми визнавали СРСР тюрмою народів і бажали його розпаду (і своїм, хай і дуже незначним, внеском у те, що цей розпад стався, я завжди пишатимуся), виходили під «демократичні» кийки на заборонені мітинги на захист незалежності Прибалтики і в пам'ять вбитих горбачовськими катами грузинів (знов і знов нагадую про це тим ідіотам, які досі вбачають у Горбачові, котрий і дотепер виправдовує Путіна, «визволителя») — та водночас ми зі співчуттям читали солженіцинське «Слово до українців і білорусів», що закликало ці народи лишатися «разом з Росією» (а точніше — в її складі), і збройну боротьбу з більшовиками 1918-1922 сприймали виключно як Громадянську війну червоних і білих росіян, безумовно співчуваючи другим.
Я пишу про це, звісно, не в тому сенсі, що співчувати треба було червоним, а в тому, що боротьба інших народів проти російської імперії — боротьба відчайдушна та самовіддана, проте, на жаль, усіма ними, крім фінів і поляків, програна — сприймалася нами як щось, у ліпшому випадку, дрібне й незначне на тлі боротьби Російських Білих Героїв, а в гіршому — як пряма перешкода їм.
Саме таким було наше — як, вочевидь, і авторське — сприйняття «Білої гвардії» та «Днів Турбіних» Булгакова. З ким воюють позитивні герої, яким було адресовано все наше співчуття? З більшовиками? Анітрохи. Більшовиків вони (принаймні деякі з них) поважають. З петлюрівцями, з бійцями за незалежність України! Авжеж, проникливо думали ми, Булгаков, що жив під Сталіним, не міг прямо прославити боротьбу проти червоних, от він і підсунув замість них якихось петлюрівців. Петлюрівці, що були ворогами червоних, сприймалися нами як евфемізм червоних, і ставлення до них було відповідне. Зрештою, як і в самого автора, причому без будь-яких евфемізмів.
І п'єса, і зокрема сам роман — відверто українофобські. У книжці, дія якої відбувається у Києві — жодного позитивного українського образу. З одного боку — боягуз, нікчема, німецька маріонетка Скоропадський, з іншого — жахливі варвари петлюрівці, описані просто-таки як нові гуни, що прийшли зруйнувати затишний і теплий Русскiй Мiръ Турбіних з його фіранками та абажурами (що цей русскій мір забув зі зброєю у столиці чужої країни — навіть питання не виникало). І той самий вічний російський глум з української мови, над прагненням народу, культуру якого цілеспрямовано знищували століттями, відродити свою національну ідентичність: «Черт его знает, как будет „корнет“ по-украински... Был Курицкий, стал Курицький. Как, спрашиваю, по-украински „кот“? — „Кит“. — А как тогда „кит“?».
І ми — ще раз підкреслю, ліберали та прибічники розпаду СРСР! — спостерігаючи те ж українське прагнення вже на початку 1990-х, зі співчуттям хитал головами: так, так, все те ж, от же чудово наш великий російський письменник іще тоді припечатав цих хохлів з їхнім дурним націоналізмом! (А який, до речі, великий російський письменник не був російським шовіністом? Від Пушкіна, котрий закликав «давити поляків», до Бродського (байдуже, що він єврей — він, без лапок, великий російський поет) з його найогиднішим віршем «на независимость Украины», що просто-таки сочиться імперською люттю на рабів, що насмілилися піти від пана. Про Достоєвського, незважаючи на його українське коріння, вже й не кажу. Ну хіба що виклятий РПЦ Л.Толстой, можливо, становить виняток, з його «Гаджі-Муратом» і міркуваннями Льовіна про балканську війну.)
При цьому, що характерно, хто такі були петлюрівці насправді, ми не знали і знати не хотіли. «А петлюровцы да бандеровцы, злые люберы да панки изнасиловали дочку председателя Совдепа» — кпини часів перебудови, звісно, та наші реальні пізнання справді недалеко від цього пішли. Для мене зовсім недавно було великим шоком дізнатися, що дехто з моїх родичів — людей, повторюю, добре освічених — досі плутає петлюрівців з махновцями!
Коли нарешті, СРСР розпався не за солженіцинськими «словами», незалежність України (та Білорусі) ми все ж визнали. Однак тут-таки взялися ремствувати на невдячних хохлів, котрі не хочуть «по-братерськи» поділити Чорноморський флот («як будемо ділити — по-братньому чи по справедливості», еге), та й взагалі, Крим, Хрущов, ну ви зрозуміли... Ні, Боже збав, воювати за той Крим (до якого нам, як і раніше, ніхто не заважав їздити за внутрішніми паспортами, а за грошима це виходило навіть дешевше) ми не хотіли і сміялися над комп’ютерними іграми з таким сценарієм, що з'явилися тоді ж у Росії (де ж іще! Був кумедний «Морський бій», був доволі серйозний авіасимулятор «Су-27»), та чому ж це Єльцин не натиснув на Кравчука у Біловезькій пущі, можна ж було домовитися... Питання про те, на біса країні, котра щойно скинула з себе (як нам тоді здавалося) імперське ярмо і при цьому досі залишалася найбільшою у світі, приєднувати, хай навіть мирно, нові території, знов-таки навіть на думку не спадало!
На додачу діставалося й прибалтам, за волю яких ми ще нещодавно лізли під кийки. Вкинута кремлівською пропагандою (у найсвітліші єльцинські часи, авжеж — а чого дивуватись, якщо тоді ж Росія розв'язала війну в Абхазії, що завершилася геноцидом абхазьких грузинів) теза про те, що «в Прибалтиці утискають росіян», миттєво став аксіомою не лише «ґрунтового», а й ліберального російського дискурсу. Ніхто навіть не намагався розібратись, як воно там насправді. Коли наші найвільніші ЗМІ так написали, інакше ж бути не може, правда? Змушують мешканців країни для отримання її громадянства складати іспит з державної мови, це ж треба! Фашисти, одним словом!
І головним нашим почуттям (яке знайшло відображення навіть і в моїх віршах на річницю Серпня 1991) була образа на таку чорну невдячність. Як так — МИ вас відпустили, а ви нас не любите! І знову нам навіть не спадало на думку, що жертва, між іншим, не зобов'язана любити насильника лише за те, що він нарешті припинив. Звісно, якби він продовжував, було б ще гірше. Але й відпустивши жертву, найбільший максимум, на який він може сподіватися — це те, що вона коли-небудь, зовсім не одразу, зможе йому пробачити або принаймні зробити вигляд, що пробачила — і те, якщо він як слід спробує загладити свою провину.
Так, звісно, будь-які аналогії між особистістю та країною хибні. Особистість має один мозок, який відповідає за все, а країна складається з безлічі різних особистостей, і ті росіяни, які приймали рішення про введення військ до балтійських республік, і ті, що виходили на акції протесту проти цього — це різні росіяни. Однак держава, так чи інакше, несе відповідальність за свої дії, як і за дії попередніх своїх іпостасей, якщо вона «правонаступниця». І якщо провину перед прибалтами ми таки визнавали — пакт Ріббентропа-Молотова, куди подітися — то на претензії українців вирячували круглі очі. Ви ж самі з нами возз'єдналися! Ми ж вас від ляхів врятували! Батуринська різанина? Знищення Січі? Окупація більшовиками у порушення щойно підписаної ними мирної угоди (так-так, це в росіян спадкове)? Голодомор? Ні, не чули. Чули тільки про зрадника Мазепу (ти ба, що надумав — до Європи хотіти замість Московії!) та петлюрівців-бандерівців з дивізії СС «Галичина». А сталінські репресії були на всіх спільні, і годі тут розводити русофобію.
Та тільки, навіть якщо заперечувати наперед визначений антиукраїнський характер Голодомору, росіяни собі ці репресії разом з радянською владою влаштували самі, і більше їм звинувачувати нема кого. А українцям — принесли на своїх багнетах, до того ж, аж двічі. И за все це, за справедливістю, мали б не те що флот віддати цілком (насправді не дуже цей іржавий металобрухт і потрібен), а й сумнозвісний газ постачати безкоштовно років двадцять. Чи сорок. Чи більше. У скільки кубометрів оцінити кожне забране російськими катами життя? Німеччина он досі розплачується за злочини нацизму, хоча теперішнє покоління вже жодного стосунку до них не має і переважною більшістю щиро їх засуджує, на відміну від.
Ні, ми, звісно, не ненавиділи українців за все те зло, яке заподіяв їм наш народ (і яке вони навіть не вимагали компенсувати, однак просто не хотіли забувати — а найбільш, як тепер зрозуміло, далекоглядні побоювалися його повторення). Нічого навіть близького до теперішньої російської істерії не було. Однак у деякому сенсі наше ставлення до України було ще гіршим за ненависть. Бо нема, на мій погляд, гіршої образи, ніж поблажливість, гидуюча поблажливість самовпевненої переваги. А ми ставилися саме так. Підкреслюю ще раз — не «ватники», що вже тоді прямо відмовлялися визнавати Україну повноцінною незалежною державою, а ми, російські ліберали.
«Ну чого вам ще треба, ви ж вже отримали свою незалежність! (це слово завжди вимовлялося українською — і, звісно, аж ніяк не на знак пошани до української мови; пізніше слова „свідомий“ і „незалежний“ стануть улюбленою лайкою „ватників“, і, як справедливо було зауважено в інтернеті, до якої ж міри виродження має дійти народ, для якого слова „свідомий“ і „незалежний“ — це лайка!) Ні, ну ми розуміємо, ви молода нація, що не награлася ще в націоналістичні цяцьки (казали представники народу, який більш-менш оформився лише до XVI століття, спадкоємцям Київської Русі), та годі, годі, набридли! Вгамуйтеся вже нарешті і припиніть шукати москалів під ліжком! І взагалі, чому ви, справді, російську мову державною робити не хочете? Ніхто ж не каже, що вона єдиною мусить бути! Українська теж нехай буде, ми дозволяємо». (Що знов-таки цікаво, у Росії, де мешкають більше сотні народів — у тому числі, між іншим, три мільйони українців — про «другу державну мову» — не регіональну, а державну — ніхто навіть не писне.)
На жаль, як показала практика — москалів під ліжком шукали явно недостатньо. Навіть незважаючи на весь жахливий попередній досвід, самі українці в масі своїй ще ставилися до «братів» занадто прихильно, а своїх націоналістів, стурбованих російською загрозою, вважали параноїками. Зрештою російські агенти, немов ракові метастази, проникли до всіх державних органів України — до уряду, спецслужб, армії — і впритул підвели її до запланованої загибелі, від якої її буквально останньої миті врятував Майдан. І аж ніяк не всі метастази ще вдалося вичистити...
Та річ, повторюю, не в самій лише російській державі, яка завжди була, є і буде (доки — сподіваюся, вже скоро — не припинить свого існування) ворогом і українців, і будь-яких інших вільнолюбних народів, і навіть не в ордах «ватників», що виникли зовсім не на голому місці, а лиш нарешті виявили без сорому свою споконвічну суть. Річ у тім, що і російські ліберали, скільки б їх ще не лишилося, не набагато кращі. Недаремно сьогодні мало не всі вони заявляють, що Крим, звісно, забрали незаконно, але й повернути його зовсім неможливо. І коли війна завершиться — а завершитись вона може лише занепадом Росії — і вони (зовсім небагато тих, що вціліють) виберуться з-під уламків і, немов нічого й не було, скажуть «ну все, Путін капут, нумо дружити!» — у жодному разі не слід знову потрапляти до тієї ж пастки. Бо дуже швидко почнеться стара пісня — «ну хохли, ну геть-чисто подуріли! Ми через вас своєї країни не пошкодували, а де подяка?»
Я глибоко переконаний — хоча й розумію, що багато хто, причому якраз не з-поміж «ватників», зі мною не погодяться — що єдиний шлях, через який росіянин (у сучасному розумінні цього терміна) може припинити бути імперцем — це припинити бути росіянином. Тобто москалем, бо тепер і назавжди це синоніми. Мова, прочитані книжки, спогади — все це нікуди не подінеться, однак російський менталітет треба відкинути повністю, без залишків, без поділу на поганих російських ватників і добрих російських лібералів та без найменшого жалю за Росією, яку ми втратили хоч у 1917, хоч у 2000.
Навчитися щиро, не напоказ, говорити й думати про все це — «вони» і ставитися до них як до чужих, що не заслуговують ані на співчуття (бо у всьому винні виключно самі), ані довіри. Про себе можу сказати, що я цей шлях пройшов, припинивши вважати себе росіянином іще в середині нульових і остаточно порвавши з Росією після її нападу на Грузію (за два роки до того, як зміг емігрувати). Я не записуюся до українців — я не маю на це права, я — російськомовний американець, який любить свою країну — США, і мене це повністю влаштовує. І тепер вже з цього, нормального, західного боку я кажу росіянам разом з Анастасією Дмитрук і балтійськими музикантами — «никогда мы не будем братьями!».
