«Як я просила Женю не йти в АТО, на коліна падала», - мама про загиблого захисника Євгенія Рєпіна (фото)

Євгеній Рєпін - єдина дитина у матері. Пішов добровольцем на війну. Солдат 81-ї Новоград-Волинської аеромобільної бригади. Був спочатку кулеметником-розвідником, потім командиром розвідгрупи. Загинув 20-річним. 20 березня 2015 року поблизу села Водяне Ясинуватського району під Донецьком витягував поранених товаришів з поля бою. Їх врятував, а сам загинув. Нагороджений посмертно Орденом Богдана Хмельницького III ступеня «За мужність». Про це йдеться у матеріалі Радіотрек, передають Патріоти України.

Спогади мами Тетяни Рєпіної:

У мене не було дітей у першому шлюбі, який тривав 10 років. Народила Женю пізно. У 35 років. Він богатирем народився — 5 кг.

Сама cина виховувала. Батько його (ми з ним не були одружені) не допомагав. З двох років Женю у дитсадок віддала. Він дуже самостійним був. Я, коли підріс, навіть вихователькам казала, щоб його, якщо затримуюся, самого додому відпускали.

Зразу у другий клас Женю у школу прийняли, в експериментальний, за результатами тестування. Адже у дитсадку вже всі букви знав, читав.

Ніколи не плакав. З дитинства таким був. Навіть впаде — встане й не плаче.

На всі свята мені квіти дарував. Тепер я йому на могилу квіти ношу.

З дитинства танки, зброю любив. Казав: “В міліцію не піду, а військовим буду”.

Артистичним був. Вірші гарно читав, гуморески декламував. А у церкві, я змалку привчила його до відвідування храму, завжди плакав. “Чого ти?” - питаю. “Мені, мамо, так добре тут”, - відповідав.

Вчитись не дуже хотів. Тоді якраз комп'ютерні приставки з'явилися. Це йому цікаво було. Хитрував, бувало. Піде до дільничної лікарки, поскаржиться, що горло поболює, а вона й дасть йому лікарняний на три дні.

Як грошей не вистачало, у 13 років о 4 годині ранку вставав — йшов товари розвантажувати на базар. Приходив, хвалився: “Мамо, я 150 гривень заробив”.

Ніколи не просив нічого купити. Як у коледж вступив, працював, щоб до 1 вересня собі телефон мобільний купити. Ящики розвантажував. І таки купив той телефон.

Навіть не била його ніколи. Не було за що. Не скажу, що дуже слухняним був. Але назло ніколи не робив. Інколи, бувало, щось прибреше. Я казала: “Скажеш правду, ніколи бити не буду”. Його однолітки дивувалися, що може мені вільно розповісти, що пробував курити, чи випити.

Працював у народній дружині СОМ до армії. Спортом займався. Плавати любив: з травня і до кінця жовтня на Басівкутському озері або в гідропарку купався. Загартований був, ніколи не хворів. Міцну статуру мав: ріст - 1.95 см і вага -100 кг.

Військовим мріяв стати. Звідки це? Хтозна. У мене в роду військових не було. В армію дуже хотів. А його не брали. То пішов служити на контракт. Перед фактом мене поставив: “Мамо, я всі документи вже здав. У Новоград-Волинський їду”. Не казав, що їде у зону АТО. Вже коли телефонував звідти, зізнався: “Я у Дружковці”. І я все зрозуміла.

У нього і дівчат толком не було. Зустрічався з якимись, дружив. Дівчата любили його, бо дуже уважний, галантний був. Квіти їм дарував.

Мріяв поїхати в ізраїльську армію. “Там такі хлопці, як я, треба”, - казав. Військову кар'єру мріяв зробити. І вже у 20 років старшим групи був, 30-річними командував.

Телефонував із зони АТО не дуже часто. Раз на тиждень. Я нервувавла, як довго не було дзвінка. Він намагався попереджати, що не телефонуватиме довго. Знаю, що був у Донецькому аеропорту. Не розказував зовсім про це. Шкодував мене, не хотів хвилювати. “Все нормально у мене, мамо”, - казав.

Я просила, на коліна падала, як з АТО приїжджав: “Женю, не йди туди більше”. Нігті зламала — так тримала його. Сусідка казала: “Що ж ти так тяжко відпускаєш його?” А я місця собі не знаходила.

Другий рік минає з дня його загибелі. А він і не сниться мені. Тільки зрідка маленьким школяриком прийде у сні, все сміється, а дорослим - ні.