"Міна вибухнула за п’ять метрів. Всі довкола кричали: тікай! А як, коли ноги перебиті?": Після клінічної смерті герой АТО повертається до життя

Віджиматися від підлоги, піднімати важкі гирі та гантелі, плавати у басейні, грати в теніс — усе це для Олександра Бабченка, розвідника із позивним «Бабай», який втратив на фронті ногу, не є проблема. На протезі чоловіку вдається працювати провідним інженером, виховувати дітей, брати участь у різноманітних проектах, займатися спортом, допомагати учасникам АТО і зустрічатися з побратимами. Нещодавно він взяв участь у змаганні «Сила нації», де вкотре довів, що він мужній воїн

Під час спілкування з Олександром одразу виникає запитання, де чоловік, що два дні перебував у комі, пережив клінічну смерть і дивом викараскався, бере стільки сил і наснаги. Він відповідає, що найкращим реабілітологом для нього є оточення і сім’я.

Під час мобілізації потрапив до розвідувальної роти 92-ї окремої механізованої бригади. У нього не було думок, що «загребли», хоч і розумів: буде непросто.

— За місяць навчання дізнався більше, ніж за два роки строкової. А головне — за цей, здавалося, короткий час рота дійсно стала злагодженим організмом, в якому ми розуміли один одного з півслова. Служити потрапив у Щастя Луганської області. Було чимало складних моментів, які навряд чи колись забудуться. Страшно бачити смерть. Та мені ж не 15 років, розумів, що на мене чекає, — розповідає «Бабай».

6 вересня 2014 року Олександру потрібно було вивести бійців з поля бою. Почався сильний мінометний обстріл. Міна вибухнула за п’ять метрів від Бабченка, й уся сила удару припала саме на нього. Всі довкола кричали: «Тікай!» А як, коли ноги перебиті?

— Відповзати довелось на ліктях. Мінометний обстріл тривав, але хлопці повернулися за мною. У момент небезпеки людина — справжня. Завжди видно, хто є хто. Пам’ятаю, як мене затягнули на БТР, потім я знепритомнів. Я точно знав, що хлопці допоможуть, перев’яжуть, не покинуть, — згадує воїн.

З коми чоловік вийшов у Харкові. Тоді йому повідомили про клінічну смерть і ампутацію ноги. Та навіть у такий непростий період Олександр не опускав рук, до того ж отримував потужну підтримку від рідних. Йому пощастило. Практично відразу після виготовлення протезу він потрапив до Австрії в школу ходи.

— Там ми протягом місяця вчились ходити, присідати, щоб швидше повернутись до звичного життя. У школі навчили азів. Самостійно я такого результату досягнув би десь за рік. Далі почав щоденно працювати над собою, — розповідає Бабченко.

Олександру часто кажуть, що він змінився. Та чоловік запевняє, що він — такий, як і був.

— Повернувся на роботу, залишився оптимістом. Головне — вірити в себе.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

Опубліковано: Ирина Солнцева

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.