Найменше село на Закарпатті майже повністю відрізане від зовнішнього світу (фото)

Село Лікіцари Перечинського району - один з найменших населених пунктів краю, майже повністю відрізаний від світу, пише Depo.Закарпаття.

Село розташоване в горах під полониною Рівною. На картах до нього немає позначеної дороги. На вулицях Лікіцарів порожньо.

Перші письмові згадки про село можна знайти у часописах 15 століття. Місцеві кажуть, що назва Лікіцари має румунське значення, у перекладі означає "місце для торгівлі". У давнину цей населений пункт був чималим торговельним центром. Сьогодні ж це село на Перечинщині, де на вулицях не чути дитячого гомону, куди хліб завозять раз на тиждень, а з благ цивілізації є тільки електрика, важко назвати процвітаючим.

Село Лікіцари називають вимираючим селом. Розташоване воно всього за кілька кілометрів від найближчих сусідів – Липовця, Лумшор та Туричок. У Лікіцари маршрутні автобуси не їздили і за радянських часів. Навіть якби мова йшла про один-єдиний рейс у добу, він і так виявився б збитковим. З настанням холодів усі, хто має дітей та внуків у більш облаштованих місцинах, залишають село до весни. Взимку сюди добратися важко. При дощах та мокрому снігу – всюди бездоріжжя і селяни ходять виключно пішки.

У кінці минулого століття село потрапило у число безперспективних. Ще у 1960-70 роках тут проживало 350 людей і було понад 70 будинків. Була і початкова школа.
Однак відсутність транспортного сполучення, а згодом і роботи призвело до того, що село почала покидати молодь. Багато місцевих переїхало до Ужгорода.
Однак і це не спинило міграції людей: зараз у селі проживає зо два десятки чоловік, і це влітку. Взимку діти забирають батьків у місто, і в селі залишаються одиниці.
Більшість місцевого населення – пенсіонери.

Є у Лікіцарах і облюбований туристами об’єкт - Церква святого Василя.

На вході церква датована 1748 роком, однак це, скоріш, дата першої серйозної реконструкції, а церква побудована ще століттям раніше.
Служби у ній проводять раз у чотири тижні, адже священик один на три села. До слова, у церкві ще й досі зберігаються старовинні молитовні книги, яким уже не одне століття.

Церква дерев'яна, тризрубна, тридільна, з ялинових брусів. Кутові з'єднання зроблені врубками у простий замок з двобічним вирізом з потайним прямим шипом. П'ятистінний зруб нави і бабинця, а також вівтарна частина, покриті одним високим дахом м'яких обрисів. Над бабинцем підіймається невисока квадратна башта з бароковим завершенням. Схожа невелика баня розташована над східним зрубом. Будівлю оперізує піддашшя, яке спирається на випуски вінців зрубу. По периметру піддашшя й даху проходить профільований карниз із цільного брусу. Підлога викладена з рваних плит пісковика. Муровано-дерев'яна дзвіниця збудована у XIX або XX ст.

Історія села значно давніша: саме в цих місцях, трохи ближче до Лумшор, знайдені кременеві знаряддя праці епохи пізнього палеоліту – близько 15 тисяч років тому. А високо між скелями загубилися залишки кам’яного тракту. Все це свідчить про те, що пращури багато віків назад визначили ці місця як придатні для життя.

Кілька років тому селом почали цікавитися кияни, тому поруч із покинутими будинками стоять й оновлені, придатні до життя. Хати, які називають покинутими, насправді мають своїх власників. І якщо ще років 5-6 тому будь-яку з них можна було придбати за копійки, то тепер за них доведеться викласти 10-20 тисяч доларів. Напевно, через короткий час тут розвинеться зелений туризм, бо перспективи для цього чималі.