Посміхніться або історія про те, як баба Анця колядувати ходила

Різдво – традиційні пора зимових веселощів і розваг.

Вирішила баба Анця теж порозважатися і заодно заробити трохи грошей. Як-не-як із пенсії на все не вистачає.

— Хочу купити си купальник. Поїду в Берегово у термальний басейн. Кажут, што там вода цілюща, усі хвороби лічит. Вот кустя си попарю, помолодіву. Та ще си може й якогось молодяка найду. Буде в ня курортний роман. Може даже дідо ня не впознат. Або заново в нас страсть возникне, вспомниме молодость.

Чим чорт не шутит, – вирішила вона.

Але як колядувати без костюму. Отже, стара почала розмірковувати як же їй нарядитися.

Одягнула на голову колготки, взяла дідову шапку, знайшла в підвалі кирзові сапоги і старі синові спортивні штани й дивиться на себе в дзеркало.

— А што. Файно! Ніко ня не впознат. Буду чортом! – вирішила баба. – Я й так така недобра, як чортиця. Не задарь ня старий віперов називат.

Але селом у такому вигляді ходити не наважилася.

— Поїду в Ужгород. Там і так ня не знают. Та й гроши в люди бульше, май много ми заплатять. А колядую я файно. Колись у церковному хорі співалам, – думає собі баба.

Зав’язала вона тайстру із міха і каже:

— Сюди ся много гроши вмістит. А може ще туди паленку кось покладе та дідови принесу.

Сіла баба Анця в маршрутку і вже їхати хоче. Але коли водій підійшов збирати плату за проїзд, аж підстрибнув від переляку:

— Бога ти милого. Ще м чорту ніґда у варош не возив.

Стара й відповідає:

— Я ти плачу гроші. Тобі яка разниця кого везти. Вези!

Водій подумав-подумав, махнув рукою і завів двигун.

Приїхала баба Анця в Ужгород. Ще не стемніло, колядувати скоро. Вирішила прогулятися. Ходить біля автовокзалу, а люди від неї шугаються. Дехто навіть хреститься.

Неподалік саме проходив священик. Ним аж перекосило. Думав, що в нього галюцинація після Нового року почалася від вина. А баба спостерігає за реакцією перехожих і веселиться, хіхікає, пригадує юність, як із сільською ватагою ходила колядувати. Але тоді чомусь від неї не боялися. За роздумами навіть не помітила, як сутеніти почало.

— Уже мож іти дись. Лем інтересно, як мене будут ґазди приймати. Як ся пройду по обойстях (по квартирах), люди уд страху ми повно гроши намечут. Та й образ у мене паранний.

Зайшла вона біля готелю «Закарпаття» у першу ж багатоповерхівку. Подзвонила у дзвінок. Минуло п’ять хвилин, але ніхто не відкриває. Роздивилася. Бачить, кодовий замок.

— Ґутта би го трафила з тим замком. Тепер колодиці не вішают, напридумовували си всякі дурниці. Як двирі удкрити? Як усередину попасти, – журиться.

Натискає вона на кнопки, та марно.

— О, вера Боже. Усякоє виділам уже, айбо не зналам, што прийдемися такі загадки розгадовати, як код на замкови. Онучка ми казала, што в ліфтови штось похожоє. Лем там етажі вказує.

Раптом підходить до дверей дівчина. Баба просить відчинити.

Молодиця вирішила піджартувати. Каже:

— Називаєте прізвище та ім’я, рік народження і натискаєте. Баба розуміє, що то розіграш і цікавиться, чи паспорт показати не треба.

— Добре, що хоч кнопочку «Enetr» не шукаєте, – усміхнулася незнайомка. — Бо мій батько, гукаючи на всю хату: «Сім-сім, відкрийся, годину в Інтернет намагався зайти».

Посміялися баба з дівчиною і після нескладних комбінацій зайшли в приміщення.

Почала стара дзвонити у квартиру на першому поверсі. Їй одразу відчинили.

Вийшов до неї молодий високий чоловік. Але коли він побачив колядницю-чортицю, мало не сів на шпагат.

— Що за чудо прийшло? Я таке ще ніколи не бачив, відколи штани ношу, — прошепотів тихо з переляку.

А баба й сама сполошилася, що в хазяїна за чудернацька маска. Чорний він такий виявився, якби у золі тиждень пролежав.

Від страху, аби скоріше заспокоїтись, стара затягла «Коли звізда ясна з неба засвітила…».

Господар аж рот відкрив.

— Що вам треба? – питає.

Баба Анця не зрозуміла запитання.

— Ви што, не християнин? Не знаєте, ко ото колядники? – ніяково зауважила.

А чоловік відповідає:

— Я всього ще не вивчив. Я – студент. Лише кілька місяців в Ужгороді живу. Приїхав із Нігерії. Буду лікарем.

Стара на нього дивиться і думає:

— Я би його всьо навчила, аж би захотів. Та й колядник би з нього файний був. І халат у нього не такий як у всіх – якась рянда странна, та й на голові в нього рушник замотаний. Може з душа якраз вийшов. Лем чого такий чорний? Лепавий? Чи сятов водов го пообрицкати треба?

— Так що Ви від мене хочете? – перервав роздуми нігерієць.

— Гроши! – рішуче заявила баба Анця.

Студент глянув на неї здивовано, не знаючи що робити.

— Що то у вас за рекет у Закарпатті? – питає. – Немає в мене грошей, можу Вам дати карф.

А баба про таке ніколи й не чула. Цікавиться, що то.

— Їжа – каже чоловік. – У мене смачний, із рисом.

— Я думала, што ото буси якісь. А їсти в мене й дома є. Я на сятки тулько всього наладила! І голубці, і рулєти, і ковбаска, і одбивні, і крумплі з курицьов, і поливка двояка, і салити. Не треба мені тот карф. Може го із гаду варили. У нас такоє не їдять, — зітхнула стара.

— Так Ви мені концерт влаштували, як у драмтеатрі? – запитав студент, витріщивши на бабу Анцю свої великі очі.

— На концертах я ще не була, айбо вважайте, што ай. Як ото наші закарпатські традиції мож не розуміти, они в нас такі добрі, файні, інтересні.

Темношкірих раніше стара бачила лише по телевізору і вже уявляла, як би цей молодик міг гарно колядувати, але після заяви про дивну їжу усі сподівання баби розвіялися. Вирішила вона податися далі, у приватні будинки, бо там, на її думку, справжні закарпатці живуть у хатах, як у неї в селі. Троякі думки троїлися в голові баби. Помандрувала вона собі на колишню вулицю Джамбула (нині то Комендаря).

Стала під воротами першої ж оселі і кричить:

— Пане ґазде, чи мож веселити?

Зненацька до воріт підбіг величезний собака.

— Есе што, теля гавкає? Ще не чулам такоє…. Айбо звір великий дуже, аж до груди ми. Чи ото лева си кось купив? Туй у вароші всякі чудасії. Інтересно, ко до ня уйде. Песику, у мене туй у ташці котлета є. На, перекуси мало і клич си ґазду.

Після пригощання пес подобрішав одразу, почав виляти хвостом.

— Удкрию си капуру і сама зайду, аж до ня ніко не виходит, – вирішила баба.

Відчинила вона собі двері й зайшла у двір. Вийшла на сходи і заглядає у вікно. Бачить, на підлозі сидить жінка. Постукала. Але господиня й не здригнулася. Вона й далі сиділа у позі лотоса, склавши руки і не зреагувала навіть тоді, коли баба Анця зайшла до холу й почала співати «Нова радість стала».

Доколядуваши, стара вирішила дочекатися, коли господарка зверне не неї увагу.

Нарешті через п’ять хвилин незнайомка відкрила очі й привіталася.

— Я йогою займаюся. Медитую, – відрапортувала вона.

— Жуночко, у вас што, стульцю дома ниє, што сидите на дільові, – поцікавилася баба.

—У мене є все. Всесвіт багатий! Що людина захоче, те й отримує. Ви, наприклад, збираєте гроші на відпочинок у Берегові. Але не туди навідуєтеся. У вашому селі вас більше розуміють, – зауважила господиня.

У баби аж щелепа відвисла.

— Ви ворожка? Босорканя? Екстрасенс, як тепер модно називати? Удкідь всьо знаєте?

— Я – провидиця. Можу все про вас розповісти! – заявила жінка.

— Йой, не треба, паніко, – аж соромно стало бабі Анці. – У мене тулько непристойних мислю. І гроши ми не треба. Будьте здорові, – квапливо закриваючи за собою двері стара покинула будинок.

Вона кинулася втікати… добігла аж до автовокзалу.

— Як ото може бути? Думки ми читала! Вот і наколядоаламся у вароші! Думалам, што зароблю мало, а напозераламся таких чудасій, які ніґда не виділам. Не біда, поколядую у селі, може хоть штось зароблю. Або хоть одоб’ю гроші на путь. А на купальник та поїздку в Берегово зекономлю з дідової пензії, – твердо вирішила баба Анця…

Джерело

Опублікував: Карпатський Слон
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Хіти тижня. "Русский мужик пришёл домой и застал жену в постели с любовником", - Ліза Богуцька поділилась анекдотом про "рускій мір" та солдатів НАТО

субота, 22 липень 2017, 20:45

Русская баба - последний оплот духовности, она призвана спасти весь мир. "Русский мужик пришёл домой и застал жену в постели с любовником. Муж: - Что это? Кто это? Как ты могла?? Жена: - Давай, обойдемся без голословных обвинений. Может, у тебя есть до...

Хіти тижня. Я тут увидел ранения Дейдея. И настаиваю, чтоб его наградили. Хотя бы орден Богдана Хмельницкого. И вот почему", - Serg Marco

субота, 22 липень 2017, 20:30

По "герою-нардепу" окупанти застосували "зброю, що не знає аналогів". Інших пояснень з фактів, викладених пораненим та правоохоронцями, бути не може. "Я тут увидел в сети фото ранения Дейдея. И вот что хотелось бы сказать." Про це пише у своєму Faceboo...