Коли русачка почала кричати, що проклятих українців Росія годує, їй пообіцяли салом намазати ср*ку, - волонтерка

"Днями інтернет обійшов вопль відчаю якогось росіянина. Відчай було направлено до російської влади, я так зрозуміла", - пише волонтерка Діана Макарова на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Звучав він приблизно так:

– Вы, идиоты! Вы с ленивого, вороватого, добродушного народа сделали берсерков! А теперь жалуетесь?

Дяді б натовкти пику. Хто б казав про злодійкуватий народ?

Може, ті росіяни, що тягнули з Бучі все, що в око потрапляло, від холодильника до брудних трусів.

А чи лінива тобі Україна?

...у нас було село, куди злітались, як до вирію, всі, хто не мав собі місця в інших поселеннях. Зліталися проштрафлені перед громадою рідних сіл. Молодші сини молодших синів, кому вже й на хату у батьків грошей не стало. А також ті, що своє відсиділи – одних колишніх в'язнів німецьких таборів у нас було більше сотні. Більше сотні на невелике село.

"Хіміків" із навколишніх колоній ніхто не відміняв.

Тобто багатим було село на різні звичаї України, ці звичаї, прийоми, рецепти приготування їжі і консервування її ж неслись до нашого села з усіх куточків України.

І Росії.

Оці росіяни, вперше потрапивши до України, мали шок від наших страв, від різноманіття смаку, від фруктів та овочів, що ростуть скрізь. Просто скрізь. А ще від того, як Україна працює. Паше. До скону, але із задоволенням. Бо ось тобі літо, жевжику. Що взяв із нього – те й твоє. Працюй, рости їжу для себе та сім'ї.

І що тут зробиш – розуміння із часом приходить навіть до росіян. Вони, спочатку захалявивши все – від професійної діяльності до роботи на самого себе, – потім усе ж якось вчились працювати.

Ми вчили їх, ми.

І коли одна припадошна русачка – в нашому домі їх називали русаками, мама й татко дражнилок не любили, навіть щодо росіян – коли припадошна почала раптом кричати на базарній площі села, що нас, клятих українців, Росія всеньке життя годує...

...то чоловіки, що щойно продали їй шмат сала і кусень м'яса, якраз свиней кололи, швидко поставили її на місце. Пообіцявши цим же салом намазати їй сраку. І нагадавши, що коли вона тільки приїхала, то не знала, з якого боку й за лопату взятись. Бігала, просила рецептів борщу.

Борщу. Ви чули?

Де таке видано, рецепт борщу писати?

Та рецепт борщу в тебе забитий до мізків із дитинства. А також рецепти налисників, дерунів, каш різних аж до кулешу, картоплі, рецептів 100, а то й більше, все не згадаєш, вареників із різноманітним начинням, хліба чорного, хліба білого, хліба цибулевого, хліба горіхового, насінняшного. І з кухні добрих сусідів, колоній болгарських – фаршированих перців, ікри баклажанної, ікри кабачкової, всього цього запеченого й знову ж фаршированого...

A щодо м'яса й сала – то взагалі мовчимо.

– Так то ж голодні росіяни, – посміювалися в нас в селі.

Так і було.

І вони нам будуть розповідати про те, який ми лінивий народ.

А ще цікаво, що ми раптом отак – раз! – і стали берсерками.

Не були, не були, та й стали.

Наче не було Січі та УПА, не було повстань селянських, українських, не існувала більше двох років Турбаївська республіка. Наче не було Голодомору як акту покарання України за її прагнення до волі.

Тобто декому із сучасних росіян починає, нарешті, доходити, що воно таке – Україна. Найкраще доходить тим, чиї останки вдобрюють землі Донеччини та Луганщини, Херсонщини, Харківщини, Сумщини, Київщини. Бо я мало вірю, що оті шмаття їхніх тіл, через які ми переступали, маршируючи звільненою Київщиною (я особисто переступала, було, було), – не вірю я, аби їх хтось збирав, здавав до рефрижераторів, дбайливо пакував – та де, зарили якнайглибше, та й по всьому.

Оцим дійшло найкраще.

Інші починають про щось здогадуватись.

А загалом – їм би повчити історію нарешті.

Не історію рюріковичей. А дійсну, правдиву історію.

Насправді нам не треба, аби росіяни вчили історію. Звичайно, з росіянами треба щось робити. Але з дечим в їхніх головах не справляться і три виправних покоління.

Історію треба б вчити тим, хто намагається нас помирити.

Моя тітка ненавиділа царицю Катерину другу.

Моя партєйна тітка, совдепівська до скону персональна пенсіонерка, квартира в центрі Києва, шепотіла увечері люто: "Ненавиджу. Вона Січ розігнала".

Моя друга тітка докопала історію роду до глибин сторіч і нарешті гордо заявила роду своє розслідування: "Запам'ятайте, діти. Ми родом з Турбаїв!" – написала тітка на полях свого, записаного тремтливим почерком старої вчительки, дослідження.

Запам'ятайте, діти.

Ми неубієнні.

Наше прагнення волі не зникне навіть у крові Батурина.

Бучі.

Ізюма.

Маріуполя.

Бахмута.

Цей список безкінечний, діти. Але ви його запам'ятайте.

Зробили берсерків, каже припадошний із Росії?

Ой, дурак.

Та ми й були.

А тільки, тільки...

...тільки іноді довго спимо, доки пробудимося.

Бо я впевнена, і ніхто не переконає мене в іншому: якби вся Україна піднялася в 2014-му так, як піднялась вона в 2022-му – ніякого вторгнення до України не було б.

Ні першого вторгнення в Крим.

Ні другого в Іловайськ.

Ні третього вторгнення в Дебальцеве.

Ні четвертого, масового вторгнення.

Фото (автор Костя Андрійович) – хрестик біля останків чергового росіянина. Хорошого, дуже хорошого, тому що дохлого – росіянина. Не допоміг хрестик, бач".