"Особливо смішно читати, що жінки облаштуються і вивезуть чоловіків": Українка - про досвід життя за кордоном

"Знаєте, останнім часом дуже дратують панічні настрої та істерики щодо того, що Україну покинуть найкращі й вже не повернуться. ЗМІ та соцмережі сповнюють соцопитування та графіки, що показують, скільки населення виїхало та скільки збирається повернутися. Так, цифри корисні для загального розуміння, але ніхто не йде вглиб і не говорить про причини тих чи інших рішень. Люди різні, й життєві ситуації у них різні — проста істина, яку більшості чомусь дуже важко усвідомлювати", - пише Тетяна Дудник на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Молода людина, не обтяжена сім'єю, яка не має власного житла і винаймала у великому місті однокімнатну конурку, щоб від зарплати хоч щось залишалося, звісно, краще почуваєтся в умовній Німеччині, маючи соціальне житло, виплати, яку-не-яку роботу, соціальні контакти та перспективи.

Сім'ї, яким пощастило виїхати з чоловіками, влаштувалися досить непогано. Чоловіки, особливо ті, які вміють працювати руками, знаходять роботу дуже швидко і отримують вдвічі-втричі більше того, що отримували вдома. Ще й не треба «мутить і крутиться», як нещодавно зазначив один з коментаторів під постом відомого бізнесмена у фейсбук. Ба більше, їх цінують як висококласних спеціалістів.

Люди, які втратили все — житло, бізнес, рідних, — не мають іншого шляху, окрім як розпочинати все наново. І, будьмо відвертими, розпочинати з нуля не в Україні набагато легше. Хоч і доводиться працювати на нижчих позиціях й більшу частину зарплати віддавати за оренду житла.

Але ж є й інші. Ті, хто зазіхнули на благополучне життя у Великій Британії, їхали за мрією дати дітям якісну освіту й нарешті вивчити англійську мову. От тільки виявилося, що орендувати житло у цій країні ой як непросто, й не стільки через вартість, як через вимоги до потенційних орендарів. Одна з вимог — мати заробітну плату утричі вищу за вартість оренди. Але й це не головне. Лендлорд ще й влаштує конкурс з анкетами, на якому обере тих, хто видасться йому найблагонадійнішим орендарем. А вартість оренди така, що навіть молоді британці винаймають кімнати, а не окреме житло. Та залишається опція жити в спонсорів, які згодилися безкоштовно надати свої вільні кімнати українцям мінімум на шість місяців. Переважно, в сільській місцевості, а не омріяному величному Лондоні.

У когось склалися стосунки й вони продовжать жити, у когось не склалися. Але чи довго можна жити в чужому житлі за чужими правилами? Тут вступає в силу культурний код, а точніше його різниця. Британці дуже обурені, що українці задовго приймають душ, або мерзнуть при 20 градусах в оселі, або (о жах!) готують щодня, не рахуючи газ. Їх також непокоїть, що дехто з їхніх гостей зайнятий лише частково, хоча міг би працювати на повну. А ще ходить в магазини і витрачає гроші. Звісно, є й небідні гості з України, які користуючись гостинністю британців, хочуть просто пересидіти й, витрачаючи власні накопичення, не вважають за потрібне сплачувати свою частину рахунків за комунальні послуги. Але їх небагато.

Є ті, хто приїхали до гостинної Польщі, допомогу якої нашій країні важко переоцінити. Але тут виявилося, що біженці мають продовжувати традиції довоєнних заробітчан. Робота? О, у нас її повно — в будівництві, торгівлі, сфері послуг і догляду. Для тих вакансій, де треба працювати головою, у них є свої люди. До речі, у Польщі молоді люди всі до одного говорять англійською — чи то консультант в IKEA, чи барбер, чи просто перехожий, який у вуличному кафе підслухав твою українську й захотів поговорити про війну. Польща гостинна, й у нас її сильно недооцінюють. Дуже комфортна і близька українцям країна для життя. Але залишитися тут зможуть лише ті, хто легально працевлаштується або відкриє свій бізнес. А це точно не про мам з дітьми, яких там більшість.

Особливо смішно читати, що жінки облаштуються і вивезуть чоловіків, коли для них відкриються кордони. Як свідчить практика, влаштувалися ті, хто працював у міжнародних компаніях і зміг перевестись в інший офіс із безстроковими контрактами, а також ті, хто має рідних за кордоном і не змушений орендувати житло. Для більшості ж «облаштування» дорівнює тому самому виживанню, тільки причини інші.

Скажу відверто. До війни я планувала відправити сина на навчання в старшу школу до Європи й собі поступово придивлялась роботу за кордоном, адже англійською володію вільно й досвід роботи суттєвий. Виїжджаючи з київської Оболоні з танком в дворі, я думала, що мені немає чого витрачати, окрім житла. Прошу, не засуджуйте. Я народилась в Росії й виросла в родині, де Україна сприймалася виключно як неповноцінний молодший брат, сільська нація, без культури й будь-якої інтелігенції. Я навіть зараз пам’ятаю, як в мої п’ять років у дворі райцентру мені з пієтетом говорили «ну ти ж руская», тобто з вищого світу. В дитинстві у мене не сформувалися зв’язки з моєю нацією, і все, про що я мріяла, було поїхати (в ті часи Америка домінувала як оплот добробуту). Коли народився мій син, я почала говорити з ним українською, але то було більше про мову — я хотіла, щоб він говорив літературно і красиво, а не на суржику, бо суржик і російську він і так вивчить. І в усіх трьох його київських школах, чи то в класі було 35 осіб, чи 15, він був єдиною дитиною, яка говорила українською в повсякденному житті, й часто переходив на російську.

Війна все змінила. Це може звучати пафосно або банально, але не для мене. Поживши рік в різних країнах, але в кожній достатньо для того, щоб відчути повсякденність життя, я хочу повернутися додому. Не тому, що в Україні краще. Насправді, любити її з-за кордону набагато легше, починаючи від елементарної якості води й навколишнього візуалу до загального відчуття безпеки і рівня розвитку суспільства. Але там ти не вдома, тобі немає з ким розділити твій культурний код, твою історію, тобі немає з ким поговорити про свої почуття, скількома мовами ти б не володів, адже ніхто, хто не переживав війну, не здатен зрозуміти тебе. Ти скрізь чужий. Подорожувати — одне, а жити — інше.

Зовсім не останнє, що вплинуло на моє рішення повернутися, це позиція мого 14-річного сина. Так, я даю йому змогу приймати рішення й поважаю його вибір. Поки я у нестямі перших місяців війни шукала йому школу, він уже все вирішив. Для нього Україна — це батьківщина, його земля і його коріння. Це найкращі друзі й найкращі вчителі, улюблена школа, дідусь з бабусею, село, де він змалечку проводив літо, піші й велопоходи у Карпатах. Це його дім. Склавши іспити з математики і англійської, він вступив у два британських коледжі й один німецький, але начисто відмовився ходити до них або до будь-якої іншої школи, залишившись на дистанційці. Я дивлюся на нього і на його однокласників з найкращої школи Києва з точних і природничих наук (власник якої, до речі, добудував нове власне приміщення школи, щойно окупантів відкинули від Києва), на їх рівень свідомості, слухаю їхні дискусії і вірю в краще майбутнє країни. Так, всі вони планують отримувати вищу освіту за кордоном — будьмо відвертими, навіть такий перспективний міністр освіти, як Оксен Лісовий, не змінить систему за пару років — але всі вони хотіли б повернутися додому і розвивати власну країну.

Ми не знаємо, чи ці діти дійсно повернуться й чи будуть у них можливості змінювати країну. Тут вже все залежить від держави й дорослих на даний момент громадян — чи будуть далі відкриватися справи проти тих, хто намагався зламати схеми і щось змінити, чи цього разу ми не згаємо свій шанс. Власне, це буде зрозуміло в недалекому майбутньому. Але я вірю, що більшість тих, хто виїхав, повернеться в Україну з новими знаннями і новим, сформованим на основі вимушеного закордонного життя досвідом, який буде створювати запит на зміни. Повернуться саме ті, хто вміє думати, хто має більші за матеріальні цінності, хто має духовність. Принаймні вони спробують спробувати ще раз".