Проклятий мною російський льотчик не дав мені збожеволіти. Мене врятувала моя ненависть. Я чекала, коли він здохне й упаде в море, - журналістка з Маріуполя

"Захищати себе – це також гуманізм. У репортажі про Харків невисока і тендітна журналістка в касці та бронежилеті сказала, що якби нам можна було збити ворожий літак до того, як він скинув бомби, люди залишилися б живими", - пише маріупольська журналістка Надія Сухорукова на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Я не можу зрозуміти: чому нам не можна збити літак рашистів? Нас убивають, а ми виправдовуємося. На нашу територію нахабно лізуть, а ми не маємо права відповісти на "повну котушку"?

Знаєте, що відчувають люди, яких постійно обстрілюють? Запитайте у маріупольців, у мешканців Бахмута, Мар'їнки, Вовчанська. Харків'яни з одеситами вам також розкажуть. Я не хочу, щоб маріупольський краєвид із мертвою багатоповерхівкою, що нависла над моєю головою, повторився в інших містах.

Я вам його намалюю. Словами буде не так страшно. У моєму місті вмирало все. Навіть дерева. За тиждень після вторгнення ми майже перестали усміхатися. Навіть діти стали схожі на стареньких. Напевно, тому, що в багатьох, як і в мене, була впевненість: смерть прийде найближчим часом. Якщо поруч приземлиться міна або у квартиру буде пряме потрапляння.

Якщо авіаудар обрушиться на будинки поблизу і тебе просто розірве вибуховою хвилею, або бомба проб'є багатоповерхівку від даху до підвалу, і щастям виявиться миттєва смерть, а не багатогодинні муки жаху та болю під завалами. І це не фільм, це наше життя. Так мешкають в Україні. Я бачила будівлі, пробиті наскрізь, згорілі й схожі на сірники, що згорбилися від вогню, тоненькі, ніби намальовані олівцем на дитячому малюнку. Я бачила будинки з роздробленим фасадом і шторами, що летіли з вікна. Це було страшно.

Позаду такого будинку вирвані з м'ясом балкони та стіни. А з дірки, як жалобна стрічка на фотографії, – чорна біла фіранка. Я бачила наївний напис "Діти" на дверях під'їзду. Ціль, по якій стріляли російські окупанти.

Люди у Маріуполі щодня ставали примарами. Таблички з датами смерті: 6-те, 7-ме, 8-ме, 9 березня... Рік 2022-й. Смерть збирала врожай. Розкладала маріупольців вулицями, пересувала мертві тіла ближче до живих. Тиснула на психіку. Випивала наш мозок. Мертві були скрізь: поряд із будинками, на паралельній вулиці, через дорогу від нас, біля супермаркету, у скверах, парках, біля шкіл та садків, у дворах.

Це була не та реальність, до якої ми звикли. Я заздрила мертвим. Не знала, що на нас чекає ще. Якою ще пекельною зброєю обпалять і спотворять місто рашистські тварюки.

Я ненавиділа їх так сильно, що навіть виходила зі сплячки, коли починалися авіанальоти. Проклятий мною російський льотчик не дав мені збожеволіти. Мене врятувала моя ненависть. Я чекала, коли він здохне й упаде в море з уламками літака. Я збивала його подумки прямо з підвалу. Я хотіла врятувати себе й інших, хоча б подумки…".