Саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна деколонізує Україну, - Оксана Забужко

"По Миколаєву увесь час валять балістикою, прицільно: суднобудівний, міський театр, обладміністрація… Першого ж дня по приїзді мене винесло вранці зі сну з криком: «Ого!» — здавалось, вибух пролунав просто під вікнами готелю, хоча насправді ракета вцілила в СТО за рікою, на околицях міста; одна людина загинула", - пише письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці в соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Увечері після виступу, під час автограф-сесії почула, як перемовляються в черзі молоді жінки:

— Ну от, так тяжко почався день — і так гарно закінчується!

(Ось, для чого потрібні літфести під час війни!)

Другого дня трапилась оказія зазирнути в міський театр (колишній, до самого 2022-го, «русской драмы им. Чкалова») — і пересвідчитися, що він теж переповнений (сцена в укритті), глядачі сидять на приставних стільцях (у мене ще й на сцені сиділи! — скрізь, де місце було).

І всюди, всюди миколаївці по-хазяйському хваляться своїм «було — стало»: ось тут у нас був прильот, ми зробили таблички, можете подивитися по QR-коду, а тут ми залишили шматок ракети, що застряг у дереві, а тут ми після прильоту змінили експозицію, ще не закінчили, але камін уже відреставрували, хочете побачити?

Меморіалізація біжучих подій тут відбувається вельми активно, чути, що саме тут пульсує живе життя й творча енергія міста, — аж до появи «народних пам’ятників»: мені, наприклад, так і не вдалось допитатися, хто є автором пам’ятника, яким закінчується Алея Героїв на центральній площі. Миколаївці знай стенали плечима — «просто вилили», казали, на одному з місцевих заводів, — так забувають автора пісні, яку «співають усі», бо й справді пам’ятник вийшов універсальним, «про всіх», і на місцевість, включно з розбомбленою озією обладміністрації на задньому плані, теж «ліг» ідеально (жаль, на фото цього не передаси, мусите вірити мені на слово).

Може, саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна деколонізує Україну — як московські ракети збивають з нашого Півдня двохсотлітні нашарування імперського міфа. До вивільнення похованого під ним міфа козацького (і, відповідно, теми участі наших козаченьків у розбудові імперії, котра без нас, як з’ясувалося, «не їде») діло, правда, ще не дійшло — пам’ятник Миколі Аркасу (другому), обіцяний, було, містові на світанку Незалежності окремою стелою, так досі й не стоїть там, на місці зруйнованого більшовиками Аркасівського палацу. І вже жодної згадки в міській топоніміці ні про маму Миколи Миколайовича, Софію Богданович-Аркас, ні про діда, Петра Богдановича, якраз одного з тих козаченьків, котрі після падіння Гетьманщини попереходили з бунчукових товаришів у царські контрадмірали, чи пак, за Шевченком, в «дядьки отечества чужого» ©, але чиї внуки нам і засновували, сто літ опісля, «Громади» й «Просвіти», і не лише в Миколаєві…

По хребту одної лиш цієї династії можна було б реставрувати власну, не імпортовану «від Лужкова» й Катерини ІІ, історію міста як показову для цілого нашого Причорномор’я, — але це ще не стало предметом тутешніх війн за ідентичність. Тож ми поки що обмежилися тим, що з'їздили на цвинтар покласти квіти на могилу Аркаса, в його родинному склепі (гаразд, хоч цей зберігся!)".