Трагедія українського села під російською окупацією: "Мы вообще-то миротворцы. Но вам всем п*здец…"

24-го лютого під дахом родового гнізда в глухому селі неподалік Чорнобильської зони й кордону з Білоруссю зібралися лінгвіст, філософ, юрист, фінансист і 14-річний підліток-бандерівець, передають Патріоти України.

Виїхати звідти вони зможуть лише 7-го квітня. Далі цей сюжет можна розгортати в будь-який бік і на будь-який смак. Від трагіфарсу до мелодрами, від фільму жахів до казки. Це історія виживання в окупації "під росіянами" трьох поколінь однієї сім'ї.

Вона про крихкість людини, яка в мирний час захищена роботою, соціальними зв'язками та банківськими картами. А в блокаді все це схлопується, як картковий будиночок.

Про те, як швидко нами починають керувати архаїчні страхи – смерті, голоду, руйнівного вогню. І про те, як не дозволити цим страхам розлюднити нас.

Про флешбеки Другої світової війни, які виявилися живішими за живих. Зрештою, про почуття гумору, яке рятує, коли інші шість чуттів міцно сплять. Чи про війну ця історія? Більше про те, чому ми третій місяць вигризаємо у ворога кожен метр своєї землі. І ще про те, яким довгим може бути шлях додому.

Місце дії

Село Обуховичі в Київській області. Відстань до столиці – близько 100 км, до райцентру Іванків – 10 км.

Дійові особи

Світлана Мусієнко – за 35 днів в окупації з "Юриста року в сфері оподаткування" і гедоністки перетворилася на стоїка, берегиню і "мародера на мінімалках". У вільний від боротьби за виживання час ходила до лісу розмовляти з сосною.

Чоловік Світлани – фінансист. В окупації створював коаліції з сусідами, аби здобути бензин для генератора.

Свекруха Світлани – професор-лінгвіст. Родом із Обуховичів, знає культурний код села – як, з ким і про що говорити, щоб купити або обміняти продукти.

Свекор Світлани – народився в 1945-му році, був вивезений радянськими військами з Австрії, за національністю австрієць. Виховувався у дитячому будинку на Західній Україні. Доктор філософських наук.

Син Світлани – підліток 14 років. Юний бандерівець. Безстрашний – через недосвідченість. В окупації писав англійською твори на теми "Як я ненавиджу русню", "Куди я поїду, коли все це закінчиться?" і "Що б я з'їв?".

Політрук Євгєній – російський окупант, безуспішно намагався знайти в Обуховичах українську владу.

Українська влада – присутня в Обуховичах незримо.

Сосна – свідок Другої світової війни, співрозмовниця Світлани.

Сенека – філософ-стоїк, уявний друг Світлани. Брав участь у її бесідах із сосною.

Жителі Обуховичів – пережили розкуркулювання, Голодомор, сталінські репресії, німецьку окупацію, Чорнобильську катастрофу, російську окупацію.

Далі пряма мова Світлани Мусієнко, яка розповіла "Українській правді" цю історію.

Дія перша: роуд-муві

Життя без агронома, долари в бідоні, перепрошивка цінностей, борошно та бензин – нова валюта

Обуховичі – типове українське Полісся, яке перетікає до Білорусі. Місцеві жителі розмовляють на своєму діалекті. Те, що в українській мові "кінь", "віз", "стій", у них – "кень", "вез", "стей".

Тут живуть дуже практичні та земні люди. Це маленька комуна, де всі знають усіх до третього-четвертого коліна. В Союзі була така приказка: "Четыре дождичка в маю – и агроном нам по х*ю". У цьому суть тутешньої психології, принаймні як я, міська, її бачу.

Потрібно мати свою картоплю, потрібно, щоб свої кури несли свої яйця, своя корова давала своє молоко, треба посіяти свою пшеницю. Незалежність, помножена на натуральне господарство…

24-го лютого о 9-ій ранку ми виїхали з київської квартири у бік Іванкова. У тривожній валізі були документи, ліки та гроші. За кілька годин в Обуховичах, куди ми приїхали рятуватися від росіян, вже стояли росіяни. Перші наші страхи були ще міськими: караул, пограбують!

Ми кинулися рятувати гроші. Замотали долари у фольгу, поклали в бідон, той сховали у сільському туалеті. Через день свекор-філософ каже: "Ви їх неправильно запакували. Відволожаться". Перепакували. До кінця окупації вони й лежали в нужнику.

Але ми швидко зрозуміли, що боятися треба іншого. Виявилося, що ти легко можеш обійтися без усього, що мало цінність у Києві – квартири, машини, нової прикраси-"картьєшечки".

Я перепрошилася миттєво. У новому житті не було нічого важливішого за здобуте дивом борошно. Тому що це означало – голод на якийсь час скасовується. Немає електрики, не працює котел-обігрівач, не гріють батареї. А нам усе це – як у примовці про агронома. Тому що є грубка, дрова і вода у колодязі. І є свекруха, яка вміє пекти хліб із саморобних дріжджів і будь-якого борошна.

Дія друга: історична реконструкція

Важний гебес, "Германія ворушить", росіяни – нові німці

У нас у сім'ї є багато дивних виразів. Свекруха часто казала: "Диви, який їде, важний, наче гебес". Я почала з'ясовувати. Виявилося, що це ім'я якогось дрібного чиновника часів окупації села німцями. Ще є "Германія ворушить". Що "ворушить"? Чому "ворушить"? Напередодні Другої світової мужики сиділи біля сільського клубу і один із них читав газету. На запитання "Що пишуть?" відповів: "Оце Германія ворушить".

Щойно росіяни увійшли до села, їх миттєво почали називати німцями. Це були такі типові німці-окупанти з радянського кіно, які ходять по хатах із автоматами та вимагають "яйкі, млєко, курку".

Ми одразу згадали розповіді бабусі чоловіка про те, як німці стояли в їхній хаті. Їй тоді було 16. Бабуся говорила, що вони були ще "більш-менш пристойні". Не все молоко забирали – кожній дитині залишали по кухлю. Щоправда, то були не німці, а австрійці. З того часу вона вважала австрійців у цілому порядними людьми.

Дія третя: сюр

Дзен української влади, старенька та БМП, маніфест політрука Євгєнія

Окупувавши село, росіяни почали шукати владу. Марно. Не можна знайти те, чого немає. Децентралізація ж. Село тепер є частиною об'єднаної територіальної громади Вишгородського району. Вся влада десь далеко. Є клуб, пара магазинів, закритий під час окупації фельдшерський пункт. Влади у них зроду не було.

Оскільки захопити владу в селі не вдалося через її відсутність, росіяни зігнали місцевих жителів на збори. Виглядало це так: якась бабуся, спираючись на ціпок, шкутильгає по дорозі, за нею повільно їде російська БМП, підлаштовуючись під її темп.

Зібрали людей і вимагали обрати старосту. Старосту! Жителі села з розумінням переглянулися – одразу вловили це слово з часів німецької окупації.

Люди відмовилися обирати старосту, сказали, що у нас є законно обраний секретар сільради. Але де вона, ми вам не скажемо. Згодом, щоправда, хтось здав секретаря. І вони до неї приїжджали на тій самій БМП. Намагалися вручити гуманітарку. Вона відповіла: "Нам вашого не потрібно. У нас своя картопля й огірки".

Перед присутніми на зборах задвинув промову російський політрук Євгєній. "Ми, – сказав він, – взагалі-то миротворці. – Але вам усім пі*дець, якщо хоч одна волосина впаде з голови російського солдата. А так живіть, як хочете. Ми вас не чіпаємо – і ви нас не чіпайте. Тільки за межі села не виходити, переміщатися з білими пов'язками на руках, городами не ходити, на воротах будинків повивішувати списки мешканців – перевірятимемо".

Дія четверта: сімейна сага

Бравий солдат Швейк у полоні в росіян, випробування Толстим, ненависть во спасіння, страх голоду та радість читання

5-го березня зникли світло і мобільний зв'язок. Ми зачекали кілька годин і зрозуміли, що це надовго. Можливо, назавжди. Якийсь час на обличчі сина, якого загарбники позбавили інтернету, була помітна робота думки. Потім він запитав: "Мамо, що робитимемо?".

Я взяла його за руку, відвела в кімнату з книжками, витягла навмання томик і сказала: "Насолоджуйся!". Це був "Бравий солдат Швейк у полоні". Син відкрив і почав читати. Через чотири хвилини я почула хрюкання, що переходить у регіт. В тому епізоді хворий на ревматизм Швейк виїхав на інвалідному візку й кричав, трясучи милицями: "На Белград!".

Після того як наш юний бандерівець втратив свій цифровий рай, він страждав під гнітом необхідності вчитися. На його біду, в будинку знайшлися підручники з алгебри та геометрії. Свою французьку він удосконалював, перекладаючи "Війну і мир". Після чергового випробування Толстим він прийшов до нас і обережно запитав: "Схоже, я ненавиджу росіян. Як ви вважаєте, це погано чи нормально?".

Головною фігурою у нашому блокадному житті була свекруха. Вона обвалила на нас всю свою господарську мудрість і позбавила найменшого шансу не врятуватись. Я впала до неї на хвоста й у прискореному режимі проходила курси берегині.

Почистити картоплю або підлатати труси – чудова медитативна практика, особливо коли від тебе нічого, окрім картоплі й трусів, не залежить.

Дві головні емоції, між якими я тусила ці 35 днів, – страх голоду та радість читання. Хемінгуей, Роллан, Достоєвський, Моем, біографії Ейнштейна та Наполеона – близько сорока книг, що опинилися у домашній бібліотеці. А картоплі я начистила більше, ніж за попередні 25 років подружнього життя.

Дія п'ята: альтернативна реальність

Звідки беруться новини, одна баба сказала, "ДНР" – Іванків: "мир вашему дому", ткачі з Іваново

Локальні новини в окупації стають найважливішими. Велика країна живе своїм життям, яке дуже відрізняється від твого. Ні, нам не здавалося, що нас всі покинули. Здавалося, що ми зможемо врятуватися, тільки якщо самі подбаємо про себе.

Новини в Обуховичах здебільшого були у жанрі ОБС – одна баба сказала. На одному кінці села хтось чхнув, на іншому через пів години розповіли, що він хворий на ковід.

Серед інших каналів наша "тарілка" ловила російський Перший, коли ще було світло. Оскільки українське телебачення не тішило нас інформацією про гуманітарні коридори, вирішили послухати, чи не кажуть "мыжебратья" про нас щось "локально інформативне".

Що ви думаєте, побачили сюжет, як до Іванкова нібито з самої "ДНР" приїхала машина з гуманітарною допомогою. На машині написали "Мир вашему дому". Не думаю, що когось із російських глядачів здивувала логістика – через усю воюючу Україну з "ДНР" до Іванкова пробиралася машина з гумдопомогою.

Загалом, російські канали були для нас в окупації нескінченним джерелом чорного гумору. Ми тріумфували, почувши, що швачки міста Іваново винайшли новий спосіб економного крою. Ми щиро бажали цим швачкам кроїти якомога економніше.

Дія шоста: мелодрама

Годування калиною червоною, сосна, Сенека та страх смерті

"Світлана знову пішла до своєї сосни", – казали у нас вдома. Сосна росла за 400-500 метрів від хати. Дуже висока і стара. Не знаю, скільки їй років, але, гадаю, це не перша її війна.

Мені потрібен був мовчазний співрозмовник, спокійний і мудрий. Двічі на день чоловік проводжав мене до неї. Дорогою ми їли калину. По-перше, це романтично: "Люба, підемо на прогулянку, я нагодую тебе калиною". По-друге, допомагає від тиску.

Поки я спілкувалася з сосною, чоловік охороняв наше з нею усамітнення. У мене дуже прагматичний чоловік, дуже земний. Але він жодного разу не спитав мене: "Слухай, а чим ти, власне, тут займаєшся з сосною?".

Я говорила з сосною про Сенеку. Переказувала їй "Моральні листи до Луцилія". Я пам'ятала із Сенеки, що страх смерті – батько всіх страхів. А значить, і страху голоду, який мене переслідував із перших днів у блокаді. Я чесно ділилася з сосною всім, що мала – своїми страхами й Сенекою. Сосна не заперечувала. Вона була мовчазна й з усім згодна.

Дія сьома: казка

Баба Яга та жіноча ініціація, казкова нора та розслаблені котики

Мій внутрішній стан під час окупації якнайкраще передають два малюнки. На першому – баба Яга на ганку хатинки. Вона мудра. Вона все бачила. Вона все знає про лють, про смерть, про страх, про кохання, про кров. Про все.

До війни я перечитувала книгу Клариси Пінколи Естес "Та, що біжить з вовками". Це збірка казок про архетип стародавньої жінки. Одна з казок – про Василісу та бабу Ягу. Василіса приходить до баби Яги, і та вручає їй череп, що світиться. Після чого героїня повинна навчитися не боятися життя, очищати розум від дрібниць, наводити лад у думках і почуттях. Вона має вбити в собі надто хорошу дівчинку, щоб навчитися правильно реагувати на агресію.

Це казка про жіночу ініціацію. І то була моя історія в окупації. Тепер я точно знаю, що в мені сидить ця баба Яга – сильна, невидима, всезнаюча. Я навіть шукала в лісі пень, щоб сісти на нього й довершити цей образ. Але пня поряд із моєю сосною не виявилося, а далі в ліс я боялася йти, там могли бути міни.

Друга картинка – казкова нора. Так я уявляла наш будинок, щоб вмовити себе, що ми в безпеці, розслабитися і заснути, незважаючи на росіян за 500 метрів від будинку та арту ночами.

Нагодувати себе та рідних, відчути тепло, безпеку, якщо просто зараз над твоєю головою немає ракети. Ноги в теплі? В теплі. Ти сидиш попою на теплому ліжку? Так. Ну, так розслабляйся, дурепо! І ти розслабляєшся. Ми вже не міські мешканці, щоб стресувати без причини. Поки залізного приводу для стресу немає, ми – розслаблені котики. Безцінне вміння, хочеться його зберегти в повоєнному житті.

Дія восьма: трагікомедія

Мародерство "на мінімалках", два пакети борошна, зубна паста і лікер "Моцарт"

У нас є сусідка, подруга свекрухи. Війну вона зустріла поза селом, але сказала телефоном, поки був зв'язок, що в разі чого ми можемо забрати з хати її запаси та все, що треба.

Якось свекруха пройшла повз її будинок і побачила, що збиті замки. У селі іноді підмародерювали. Не знаємо хто – росіяни чи місцевий п'яниця горілку шукав. А в нас якраз середина окупації, нічого немає. Кажу: ходімо навісимо нові замки й заразом подивимося, може, знайдемо щось корисне.

Заходимо в будинок і починаємо обстежувати. Свекруха з бойовим кличем кидається до двох пакетів муки. Я намародерила половину пачки меленої кави і згребла до кишені чайні пакетики. Кинулася до ванної і знайшла там три тюбики засохлої зубної пасти.

Ще зазіхнула на маленьку пляшку з шоколадним лікером "Моцарт". Вісім років тому я привезла її з Відня на подарунок свекрусі. Свекруха передарувала сусідці. Та теж пити не стала, але вирішила, що річ гарна, у господарстві потрібна, і поставила у шафу. І ось через роки лікер повернувся до мене.

Ми прийшли додому, виклали все це багатство на стіл і дружно розреготалися – наскільки деградували приводи для радості в юриста та професора-лінгвіста. Так я відкрила в собі мародера "на мінімалках". Який все, що намародерив, ретельно переписав, щоб потім компенсувати сусідці.

Дія дев'ята: хоррор

Театр військових дій, щілина у світломаскуванні, траншея для майбутньої зачистки

Ніч. Сиджу біля вікна. Воно у світломаскуванні, але я проколупала маленьку щілину й дивлюся. Літаки, бомби, працює арта, червоні сигнальні ракети. А ти розумієш, що сховатися нема куди, навіть льоху немає. Ти сидиш на підлозі й дивишся на цей нереальний театр бойових дій.

Порівняно з іншими нашому селу пощастило. Росіяни зруйнували лише кілька будинків і спалили одну хату. Я не маю пояснення цьому, бо логіки жодної. У сусідній Термахівці за 4 кілометри від нас, половини села немає, могили на городах. Коли вони пішли, ми знайшли глибоку і довгу траншею. Народ вирішив, що копали для майбутньої зачистки. У селі були й АТОшники, і їхні сім'ї. Але перед відходом росіянам було вже не до них.

Окупанти залишили по собі розриту, зґвалтовану землю, купи сміття та лайна й ікону на блокпосту – швидше за все вкрадену в когось із місцевих.

На тих місцях, де стояли їхні танки, випалена земля. Сьогодні трава росте скрізь, крім цих місць. По полях натягнутий дріт. Цвинтар замінували. Огида – слово, яке найточніше описує те, що відбувалося. Після їхнього відступу хотілося зробити дезінфекцію.

Дія десята: знову роуд-муві

Вихід і повернення в Обуховичі, перші хот-доги, довга дорога до себе

Ми виїхали машиною зі звільненого села. Дороги не було, мости зруйновані, через понтони проїхати не можна. Замість того, щоб їхати у бік Києва на південь, їдемо на захід у Житомирську область.

Доїхали до заправки у Радомишлі. Чоловік побіг заправлятися, повертається з криком: "Є бензин!". Свекруха метнулася кабанчиком, прибігає вражена: "Є хот-доги!". Пхає мені хот-доги та біжить у сусідню крамницю. Вибігає звідти, притискаючи до грудей мішок борошна. Кричить: "Є борошно!".

Продавщиця на заправці, дізнавшись звідки ми, розплакалася і до купленого свекрухою борошна подарувала їй олію. Свекруха була щаслива…

Я 25 років заміжня й усі ці роки чоловік возить мене у своє родове гніздо. Я завжди ставилася до цього… як би сказати, щоб нікого не образити... ввічливо ставилася. Знала, що йому там добре, і з ним туди їздила.

7-го квітня ми вибралися зі звільнених Обуховичів, а 24-го повернулися – відзначити день народження чоловіка. Тому що стало зрозуміло, де і з ким ти хочеш розділити цей день. У мене є українська, російська, єврейська кров і, здається, навіть трохи латвійської. І тільки зараз усе зійшлося.

Моя мала батьківщина весь час була навколо мене, тиха і чудова, але в нас не збігалася конфігурація. А тепер збіглася. Наче я знайшла ключ від дому. І всі ці знаки українського Полісся – лелеки, сосни, проліски у лісі, кури у багнюці – стали рідними. Щоб впустити цю маленьку частину України в серце, мені знадобилося 25 років життя. І ще 35 днів окупації.

***

"Я ніколи до війни не лаялася. А в окупації й одразу після – постійно. Звідки це взялося? Така інтелігентна дівчина. Юрист. І тут таке", – смуткує Світлана Мусієнко.

Нині вона під Стокгольмом. Тут багато сосен – несхожих на ту, що в Обуховичах. Вони нічого не знають про війну. Цікавляться. Світлана не відмовляє жодній.

"Я думаю про те, що нам треба зберегти в собі людяність – попри все, незважаючи на зрозумілу ненависть до ворога. Бути більшими, ніж вони. Не дати їм шансу розлюднити нашу боротьбу та нашу майбутню перемогу.

І намагатися позбутися страху, наскільки це можливо. Нехай маленькими кроками. Це я кажу собі щодня. Виходить коли як, але я пробую.

Все найгірше починається зі страху – так казав Сенека. Я йому вірю".