"Мойсей Фішбейн. R.I.P. Така трудна доля. Таке переїхане навпіл гебістськими 1970-ми акурат на зльоті – як у всього його покоління, згодом охрещеного "постшістдесятниками", – життя, і здоров'я, і кар'єра (в еміґрацію тоді від'їздили – як на той світ, і повернення з неї було не легшим)... Все – крім Голосу", - пише українська письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Голосу йому, поетові од Бога, забрати не змогли – ні КГБ, ні злидні, ні хвороби. Цей голос не сплутати з жодним іншим. Раз почувши, раз прочитавши – впізнаєш будь-де й будь-коли. Послухайте запис ("Я ще благаю сторожу високу...").

А тоді прочитайте нижче "І вже вуста судомою звело...": цей вірш я чи не найдужче в нього люблю, і чула в його виконанні десятки разів, але тільки вчора, 26 травня, мене пройняло морозом, коли зрозуміла, що це по суті кадіш – єврейська поминальна молитва: кадіш вигнанця по собі самому, написаний ще в еміґрації, в Мюнхені, обличчям на схід – до Києва і Єрусалима водночас. (Стіна – це Стіна плачу, а Ріка – це Дніпро.)

Йому вийшло вмерти в Києві.

Його є кому оплакати в Єрусалимі.

Все збулося, Мойсею.

Спочивай із миром.

* * *

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, –
Мого буття недоторканна рима, –
Солодке і розвогнене жало, –

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5–6 лютого 1989 р., Мюнхен".