Ідеальний сюжет для костюмованого серіалу: історія кохання некоронованого короля Русі-України, що знатністю та багатством міг тягатися не лише з монархами Польщі та Литви

До 500-річчя від дня народження князя музейники Державний історико-культурний заповідник міста Острога нагадали про менш відому сторінку його життя — історію кохання та шлюбу, який поєднав не лише два магнатські роди, а й дві конфесійні традиції, передають Патріоти України з посиланням на публікацію розміщену на сайті ДІКЗО.

Навесні 1553 року в місті Тарнів відбулося весілля Василя-Костянтина Острозького та Софії Тарновської. Цей союз був особливим: шлюб уклали одночасно за православним і католицьким обрядами. Молодят благословили і священник, і ксьондз — рідкісний випадок для XVI століття.

Острозькі — найпотужніший руський (український) князівський рід XIV–XVII ст., походження якого більших дослідників виводять від Рюриковичів (зокрема, Романовичів — короля Данила Галицького). Є також версія, що цей княжий рід відгалуження династії правителів Великого князівства Литовського, Гедиміновичів. Першим історично достовірним представником вважається князь Данило Острозький (друга половина XIV ст.), який розбудував замок в Острозі.

Софія, донька великого коронного гетьмана Ян-Амор Тарновський, була освіченою, вродливою й розсудливою. Історик Томаш Кемпа наводить слова княгині, у яких вона радила чоловікові керуватися сумлінням і пам’ятати про своє князівське покликання, попри її польське походження.

У шлюбі народилося п’ятеро дітей:

• Іван (Януш) — 1554 р.
• Єлизавета — 1559 р.
• Катерина — 1560 р.
• Костянтин — дата народження невідома
• Олександр — наймолодший син

Більшість дітей були охрещені за православним обрядом, хоча згодом частина з них прийняла католицтво.

У 1570 році Софія померла у віці 36 років під час народження сина Олександра. Її поховали в родинній усипальниці Тарновських у кафедральному костелі Тарнова.

Монумент княгині — масштабний надгробок (5,8 × 2,9 м), виконаний із пісковику та червоного й жовтого мармуру. Авторство приписують скульптору Войцех Кущич, тоді як головний родинний монумент створив італійський майстер Ян-Марія Падовано.

Епітафія звеличує красу, мудрість, шляхетність і побожність Софії, а також із болем згадує її передчасну смерть.

Після смерті дружини князь більше не одружувався. Його мовчазна вірність стала частиною особистої біографії так само, як і політична діяльність.

Найвідомішим плодом цієї внутрішньої трансформації став масштабний культурний проєкт — Острозька Біблія (1581). Для князя це було не лише релігійне чи освітнє видання, а й акт відповідальності перед дітьми та майбутніми поколіннями.

Слова апостола Павла «Любов ніколи не минає» стали своєрідним символом цієї історії. Любов князя не зникла разом із життям дружини — вона змінила форму, перетворившись на служіння культурі, вірі та своєму народові.

Так постає інший образ Василя-Костянтина Острозького — не лише «некоронованого короля Русі», а й людини, чия особиста історія кохання залишила глибокий слід в українській історії.