"Нам не дають випробувань, які нам не під силу": Журналістка-вдова загиблого офіцера ЗСУ навела список найгірших фраз для підтримки

Українська журналістка Анастасія Федченко, в якої на фронті загинув чоловік, офіцер-морпіх, редактор Андрій Кузьменко, поділилася списком фраз, які вважає найгіршими для підтримки. Про це вона написала на своїй сторінці у Facebook, передають Патріоти України.

Серед найгірших фраз для підтримки журналістка наводить "Тримайся", "Ти маєш жити заради дитини", "Ти сильна", "Час лікує" та інші. Вона детальніше пояснює:

" — ”Тримайся”. Це найдурніше слово для співчуття. Чесно. За що триматися? Спущусь у метро потримаюсь за поручень. Можна ще за голову. За попу. За кружку. Мені виходило триматися хіба за повітря. І за спогади. Зараз так само.

— ”Ти маєш жити заради дитини”. Знаєте, я досить доросла, аби сприймати вказівки від незнайомців, що ж мені робити, як спам. Дитина не дорівнює чоловіку. Я — все ще особистість, а не функція. Я би хотіла пожити для себе, не тільки для когось. І я дуже хотіла би пожити для нас як пари: чекати Андрія з війни, звикати до чоловіка, коли він повернеться, планувати майбутнє: відпустки, ремонти, свята, радіти успіхам доньки та обговорювати хлопчаків, які їй подобаються.

— ”Ти сильна”. Повірте, я не претендувала бути сильною. А надто в такий спосіб. Я часто кажу фразу: “Все пішло не так“. Вона і про це теж. У нашому житті, якби воно було таким, як ми собі вимріяли, я би була зараз просто жінкою в декреті, про чиї потреби дбає чоловік. Тією, яка йтиме на роботу, бо важливі реалізація і соціалізація, а не тією, яка повинна буде відтепер завжди дбати про дитину, яку хотіли двоє, сама.

— ”Принаймні в тебе є дитина. Я знаю жінку, яка дуже хотіла завагітніти, а не встигла, бо чоловік загинув”. Тут треба сказати, що я співчуваю тій жінці. Правда. Але немає шкали горя і шкали розради. Мені не стало легше від фрази про дитину. Горе так само гостре. Любов до чоловіка так само пече у грудях. Серце так само лежить на цвинтарі. І вище я вже писала, що дитина і чоловік — це зовсім різне. Я кохаю Андрія і дуже люблю Катрусю. Але ж ви не скажете пораненому: “Ну нічого, що тобі відірвало руки. Принаймні ноги є“.

— ”Назвіть доньку на честь чоловіка”. Так, мені писали навіть таке. Дивіться, справа в тім, що я нікому не забороняю називати доньку на честь мого чоловіка. А нашу назвала так, як ми з ним домовилися.

— ”Час лікує“. Піду потицяю в себе секундною стрілкою. Розібʼю пісочний годинник і висиплю пісок на голову. Як час має лікувати? Ніяк. Ніщо не вилікує втрату. І коли ви кидаєте цю фразу, аби було, в такий спосіб ніби кажете, що фігня твої переживання, пройде пару місяців, і все мине, наче вавка загоїться. Тільки ця вавка з незагойних. І так буде до кінця моїх днів.

— ”Відпусти його”. Так я його не тримаю! А хотіла би тримати за руку. Я не привʼязала його до батареї. Як відпустити навіть не людину, а спогади і кохання до неї? Розкажіть. Може, існують робочі рецепти.

— Псевдодуховна маячня про те, що смерть — це кінець усього, він нічого не чує, не бачить і не знає. Навіть якщо ви так вважаєте, не ви***айте ці думки людині у втраті. Думайте мовчки далі. Мовчання — взагалі золото, кажуть.

— ”Треба молитися“. Якщо вам треба, моліться. Я — не релігійна.

— Важливі думки на тему, як страшно мати стосунки з військовими, бо військові можуть загинути. Я розумію, що інтернет усе стерпить. Але наживо за таке дала би в обличчя. І пошкодувала би хіба про те, що мало і слабко.

— ”Нам не дають випробувань, які нам не під силу“. Серйозно? Я завжди думала, що випробування — це обливатися холодною водою чи проходити щодня по 7 кілометрів. Бо втрата рідної людини — це величезне горе, а не випробування.

— Бздури про спільну втрату. Втрата ця моя і нашої родини. Вам може бути гірко кілька секунд чи навіть хвилин. Але від цього не ваша донька ростиме сиротою, не ви зможете побачити коханого чоловіка тільки на фото чи відео.

— ”Ваш пост довів мене до сліз“. Ну вибачте! Я більше не буду. Останнє, що хочу знати я, — хто плаче або скаче через мої пости".

Серед інших також наводить "Скажи, що це неправда", "Я не можу повірити" та "Принаймні в тебе було це щастя".

Натомість наголошує, що одного слова "співчуваю" буде цілком досить:

"Якщо ж “я не маю слів, не уявляю, як тобі”, то краще не майте слів далі і не витрачайте час на такий коментар. Можна запропонувати вислухати або допомогти, тільки якщо маєте на це сили. Не потрібно писати кучеряві абзаци про памʼять, про дитину, яка має замінити все на світі, і всяке таке".