"О, бандерівські лярвочки! Це ж ви протестували на хімкомбінаті, чи не так? Знаю я вас! Зараз будете танцювати! Негайно роздягайтеся! Хочу, щоб ви були голі!": "Втеча з Криму", - Светослав Нахум

Светослав Нахум – болгарський письменник і публіцист, народився 24.12.1970 р. в Софії. Здобув філософську освіту в США, повідомляють Патріоти України. Пише прозу, есе, драматургію, критику. Автор повісті «Вовче виття» (1994), збірки оповідань «Упійманий Єдиноріг» (2007), романів «Raptus» (три видання – 2009, 2014, 2015) і „Доктринер“ (2015). Твори перекладені англійською, німецькою, французькою, іспанською, сербською, українською, російською, турецькою, китайською, угорською та ін. мовами. Оповідання неодноразово друкувалися в часописах Болгарії, Європи та США. Член редакційної колегії газети «Словото днес» («Слово сьогодні»).

Член Спілки болгарських письменників. Прес-секретар Болгарського ПЕН-клубу. Лауреат премії газети «Словото днес» за публіцистику (2014). Переможець у конкурсі на кращий сценарій серіалу «Домашній арешт» (bTV). Редактор часопису «Audience Magazine» (Н’ю-Йорк). Співпрацює з Міжнародною фундацією «Європейський форум» та часописом «Pegasus» (Німеччина).

Роман «Raptus» перекладений англійською і опублікований в США (Hammer & Anvil Books, Las Vegas, 2013). У 2013 р. переміг у конкурсі есе, організованому польським рухом «Солідарність», і був нагороджений під час Зустрічі Нобелівських лауреатів миру в Варшаві. Асоційований член Американського ПЕН-клубу.

Оповідання письменника опублікувало видання Суспільний Кореспондент.

Светослав Нахум. ВТЕЧА ІЗ КРИМУ

Оповідання (на основі реального випадку)

Над Добруджанською рівниною, на вільному Заході, сонце заходить, стаючи вогненно-червоним, і останніми обпалює соняшники. За моєю спиною – Чорне море, яке принесло мене з Криму сюди, врятувавши від тиранії, яке подарувало мені свободу й звільнення від оскаженілого нахабства диктатора. Та спогад про страждання і досі живий, він обпікає мене, ніби ота вогненна куля навпроти. Перед очима в мене плутаються епізоди мого дотеперішнього життя, а тут, у реальності, я бачу тисячі вітрогенераторів, розтиканих по величезній рівнині, які крутяться від бризу, і кожен їхній оберт, кожен помах крил уривчасто й красномовно нашіптує в простір: «Чому? Чому? Чому?». Озираюся на Схід, до Чорного моря, вдивляючись у далечінь, за темну воду. Десь там – мій Крим.

Я – Таня, українка із Севастополя. Працювала інженером-хіміком на одному великому комбінаті з виробництва штучних добрив. Завод потребував великої кількості природного газу, а він надходив із Росії за ціною, вдвічі вищою, ніж тут, у Європі.

До 2014 року я жила спокійно, хоч і мала скромну платню. Мені двадцять дев’ять років, я все ще незаміжня. Мій рід походить із невеличкого села, що неподалік від Львова. І зараз там мешкають мої батьки і моя сестра зі своїм чоловіком. Службову квартиру я ділила зі своєю колегою Машею, котрій пощастило вирватися з Казахстану, втекти від режиму Назарбаєва і знайти тихий прихисток в Україні. Вона була інженером із ядерної фізики.

Я – не націоналістка. Ніколи особливо не переймалася політикою, проте хотіла, щоб наші керманичі були порядними й чесними людьми. Моїм захопленням була наука, і я мріяла про докторантуру на Хімічному факультеті Севастопольського державного університету.

Коли ми, звичайні українці, висловили протест проти тодішнього корумпованого Президента Януковича і його кримінальної кліки, сталося щось дивовижне. Багато чого змінилося. Так, стріляли на Майдані в Києві, нас били «беркутівці», але врешті-решт ми перемогли. Януковича скинули, і він утік до Москви, звідкіля його і раніше смикали за мотузочки. Перед нами зблиснули воля, надія, можливість для нового, незалежного життя. Ми взяли курс на Європу, до Європейського союзу, відірвавшись від кайданів Путіна і від його імперського мракобісся, що нависло над нашою Батьківщиною. Справді, для більшості українців було саме так. Але не для нас, українців Криму.

У березні 2014 року в Криму оголосили референдум про приєднання до Росії. Це суперечило Конституції України, проте Крим вже був на практиці захоплений російськими спецчастинами, парамілітарними загонами, таємною російською міліцією, озброєними групами й спецпризначенцями. Обрали собі коменданта, губернатора, начальника міліції. За наказом Кремля оголосили й призначили дату референдуму.

За день до референдуму нас зібрали на подвір’ї комбінату. З’явилися важко озброєні чоловіки без розпізнавальних військових знаків. Ними керував високий, кремезний чолов’яга середнього віку, який представився Чесняковим. Згодом ми дізналися, що він – полковник із російських спецслужб і ветеран війни СРСР у Афганістані у 80-х роках минулого століття.

– Зважайте, як завтра голосуватимете! – голосно, наказовим тоном відрубав Чесняков.

– Пам’ятайте, що Крим був і буде російським! Хто голосуватиме проти, нехай потім сам думає, де працюватиме і як житиме.

Ми понуро мовчали. Наш старий директор, достойний чоловік, стояв у глибині двору і не наважувався подати голос.

Коли ми голосували, всі виборчі дільниці перебували в облозі нової проросійської міліції Криму. Були танки, кулемети, гармати, було багато солдат і офіцерів.

Біля школи, в якій мені випало голосувати, молоді українські хлопці проводили мирну демонстрацію проти приєднання Криму до Росії. Зненацька на них напали напіввійськові угрупування, а також гангстери – колишні беркутівці. Вони перебили частину демонструвальників і поскидали їх, наче здохлих собак, в один великий контейнер для сміття. Інших залишили лежати закривавленими на тротуарі. Ще інших, майже мертвих, запхали в якійсь військові вантажівки.

Я голосувала проти. Більшість моїх колег теж були проти. Та коли ввечері оголосили результати референдуму, несподівано виявилося, що дев’яносто три відсотки мешканців Криму голосували за приєднання до Росії. І так почалося моє пекло.

Вже за тиждень після так званого „референдуму”, який був проведений під дулами автоматів Калашникова, нашого старого директора замінили новим. Почали звільняти із заводу українців.

Ми провели страйк перед комбінатом, тримаючи плакати: „Перестаньте звільняти українців!”, „Вимагаємо енергетичної незалежності від Росії!”, „Подбайте про хліб для наших родин!”.

Я, моя співмешканка Маша і ще з десяток наших колег тримали величезний транспарант українською та англійською мовами:

ЗУПИНІТЬ ОКУПАЦІЮ КРИМУ!

STOP THE OCCUPATION OF CRIMEA!

Раптом бозна-звідки висипалися дві роти кремезних спецпризначенців і цивільних напіввійськових формувань. Вони накинулися на нас із кийками. Волочили людей по землі і штурхали їх ногами в голови.

Тоді упіймали начальника нашого цеху Іванчука і поставали його перед нами – так би мовити, для напучення. До нього підійшов полковник Чесняков, який вже офіційно був призначений начальником кримської міліції.

– Я вас про щось попереджав! – гаркнув Чесняков. – А вам чого треба? Га? Паскудні бандерівці! Вискочки! Йолопи! Я ж вам сказав, що Крим – наш! Гівнюки ви нещасні!

Чесняков дістав пістолет і вистрілив за головою в Іваничука. Чоловік подумав, що помирає, і від страшного переляку впав на землю. Ми зітхнули полегшено, коли побачили, що він живий. Але тієї ж миті Чесняков своїм міцним лапищем підняв його за комір із пилу, направив дуло йому в потилицю і вистрілив. Це було жахливе видовище – кров, змішана з мозком, бризнула прямо на нас, забруднивши людей у перших рядах. Я дивилася, як Іваничук б’ється в агонії і корчиться на землі. Потім він закляк. Вперше в житті я бачила, як помирає людина. Повернулася вбік і почала блювати. І жінки, і чоловіки блювали, клялися, молилися, плакали і кричали.

Чесняков вишкірився на нас.

– Іще протестуватиме, падлюки, га? Чи хтось із вас бажає відправитися вслід за Іваничуком?

Ми тремтіли й мовчали.

Бійці заарештували дванадцятьох наших синдикальних організаторів, повантажили їх у броньовані джипи і зникли під проводом страшного полковника Чеснякова.

Всю ніч я не могла стулити повік. Перед моїми очима стояла розтрощена голова бідолашного Іванчука. Ввижалося викривлене й потворне обличчя Чеснякова, котрий кричав до мене: „Я відправлю тебе на дно Чорного моря, нехай тебе там з’їдять риби!”. Далися взнаки і давні страхи й травми. Я згадала свою найпершу роботу – інженера-початківця на одній газовій станції, розташованій на кордоні між Росією та Україною. Я мала відслідковувати транзит газу, регулярно брати його на проби, стежачи за його якістю та кількістю. Під час нічних чергувань я встановила, що вночі Росія подає менше газу і з нижчою консистенцією, і позаяк Україна платить високу ціну за визначену взаємними домовленностями кількість газу, то регулярно залишається ошуканою. Я сумлінно записувала дані до чергового щоденника. Тоді я не знала і навіть не здогадувалася, що начальник газорозподільної станції – ставленик Москви. Він знищив дані з мого щоденника, а щоб помститися мені, прийшов до мене вночі, коли я чергувала, притис мене до контрольного табло й почав грубо мацати. Я відштовхнула його і дала йому ляпаса, а потім уночі, затемна, тікала зі станції, в грудневий холод прочалапала пішки шість кілометрів, щоби повернутися до себе в гуртожиток. Добре, що на мене тоді не напали злі бездомні пси, які часто вешталися в тій прикордонній зоні.

Уранці, із підпухлим обличчям і червоними очима, без краплі сну й відпочинку, в сильному шоці від пережитого напередодні жаху й насилля, я пішла на роботу. Мої колеги мало чим відрізнялися від мене: були такими ж розчавленими, зневіреними, спанеличеними, зануреними в депресію людьми. Нас почали по одному викликати до нового директора. За якусь годину надійшла й моя черга.

Я увійшла до кабінету директора комбінату, тремтячи від страху.

Він сидів за масивним столом, що лишився ще з часів СРСР, коли завод носив ім’я Леоніда Брежнева. Над головою в нього висів великий і новісінький портрет Володимира Путіна.

Єхидно усміхаючись, директор навіть не запросив мене сісти, змусивши стояти біля дверей, а тоді витріщився на мене і низьким голосом проторхтів:

– Вважайте, що від сьогодні вас звільнено з роботи. До вечора маєте удвох із Машею звільнити і службову квартиру, яка є власністю нашого заводу.

– Але ж я… залишаюся на вулиці… Чи є якісь мотиви для мого звільнення?

– Є. Неналежне виконання роботи і порушення трудової дисципліни. Крапка. До восьмої вечора помешкання має бути порожнім, а ключ від нього переданий портьє. Ви вільна.

Я повернулася, вхопилася за ручку дверей, натисла на неї, та вмить озирнулася до директора й прошепотіла:

– Злодюги!

Він лише посміхнувся – ще єхидніше, а тоді потягнувся до свого службового телефону, щоби наказати секретарці викликати чергового бунтаря, на якого теж чекало звільнення. Звів на мене погляд, сповнений ненависті, і промовив насуплено, знову низько, підкреслено, майже прошипівши:

– Геть звідси, назавжди, наволоч бандерівська!

Після обіду ми з Машею зібрали свої скромні пожитки, звільнили квартиру, залишили ключі і вийшли на вулицю, безпритульні та безробітні. Вона мала намір їхати в Київ до свого брата.

Ми вирішили зайти на прощання до одного приморського клубу, бару й кав’ярні „Адмірал”. Адже були не лише співмешканками, а й добрими подругами. Разом брали участь у страйку, разом були звільнені.

Пригнічений страшними хвилями, прибій ревів унизу, ніби підступно поранений

велетень, що піднявся проти потолочі невірників – аби помститися.

І тоді ми з Машею в одну мить збагнули й усвідомили: для нас настає кінець тому, що досі називали Батьківщиною.

Ми замовили по горнятку кави, аж раптом відчули якусь невидиму загрозу й почали сполохано роззиратися довкола, на сусідні столики. Із жахом помітили полковника Чеснякова.

Розсівшись, наче цар, у забороненому для звичайних відвідувачів, спеціально відгородженому місці і відштовхнувши вбік порожню пляшку коньяку „Louis XIII” за дві тисячі доларів, Чесняков попросив сигару. Він був спохмурнілий і п’яний. Кельнери поводилися, наче лакеї – із рабською догідливістю принесли йому масивну дерев’яну коробку і вклонилися. Той вибрав собі одну гігантську кубинську сигару, а старший кельнер вирішив подати йому вогонь із газової запальнички. У підсумку бідолашний і дурний слуга отримав ляпас від Чеснякова і, якби вчасно не ухильнувся, то мав би ще й стусана. Бармен зметикував, що й до чого, тож одразу прибіг зі спеціальними, дуже довгими й товстими сірниками. І мовчки залишив їх на столі. Полковник запалив один сірник і з насолодою провів ним уздовж сигари, вертячи її в руці. Потім повторив те саме з іншим сірником. Знищив і третій. І ще один. І потім – іще один. Нарешті запалив сигару, кивнув і відкинувся назад.

Задзвонив його телефон.

– Привіт, Серьога! – прогримів на весь бар командирський голос Чеснякова.

Після чого він уважно вислухав пояснення по той бік зв’язку і наказав:

– Так, добре. Купуйте нафтоперегінний завод у Генуї! Переведіть два мільярди з офісу в Лозанні! Із Берлусконі я домовлятимуся потім, маю з ним зустріч у наступний понеділок!

Очевидно, співрозмовник поставив йому якесь дурне запитання, бо Чесняков миттю насупився й почав його ганити:

– Не твоє діло, де! Дій і доповідай! Це все! До наступного спецзв’язку! І якщо продірявишся, згадай про Маяковського! Ти ж знаєш, якими були його останні слова перед «самогубством»? «Друзі, не стріляйте!» Кінець! Over and out.

У цей час із сусідньої кабінки котрийсь, родратований гамором, відвідувач гнівно загорланив:

– Гей, козаче, ти взагалі на якому світі перебуваєш, га? Навіщо заважаєш людям насолоджуватися спокоєм?

Чесняков не озирнувся. Лише підняв ліву руку, зігнув пальці під прямим кутом, сховавши під ними великого пальця, і легким відстороненим рухом різко спрямував оце своєрідне вістря до лівого боку власної шиї.

З-за столика, що стояв у кутку, миттю скочили четверо елітних спецпризначенців, професійно вхопили відвідувача і, гамселячи його по голові, виволокли надвір. Кинули на пірс, якийсь час місили ногами, а потім зіштовхнули із хвилелому. (Наступного дня газети писали, що він напився і втонув).

Цей кривавий випадок мав би припасти до смаку Чеснякову, однак і він не зміг його розважити, позбавивши понурої і темної п’яницької зневіри.

Чесняков був людиною з московської верхівки – навіть тоді, коли курив свою дорогу кубинську сигару. Він почав говорити в порожній простір перед собою:

– Прийшли люди, які прагнуть встановити єдиний порядок. Залізні, металеві. А я – витвір і продукт саме цих людей – людей, які зараз тримають кермо Кремля. Тепер корабель – у руках нового, великого Адмірала. Зв’язалися із приреченими й відреченими, зі зрадниками матері-Росії, з лібералами? Нате вам тепер, скоти! Ех, гарно ж ви пожили десять років при троляці Єльцині, так! Крали, грабували, продали нашу батьківщину американцям! Але тепер вам прийшов кінець! Я вас усіх знищу!

За іронією долі, сам він брав участь у керівництві величезної нафтової корпорації – цілої імперії. Був одним із перших у Росії і вечеряв лише з першими. Навіть отой готель навпроти – і він був черговим діамантом у його короні. Просто так, для різноманіття.

Чесняков промимрив сам до себе:

– Дід Алєксєй, ветеран із Севастополя… Ех!

Потім підняв голову і затягнув високо, хрипло й страшно:

– Ех, ґром арудья раздавайся-а-а,

Вражья сіла расступайся-а-а,

Русь ідьот!

– Це йде з моря! – заревів Чесняков. – Так, із Чорного моря! Пісня Адмірала Ушакова!

Затим повернувся до своїх бійців, більшість із яких теж вже були добряче напідпитку, до бармена й кельнерів, і наказав їм:

– Співайте зі мною, хлопці! Не будьте страхопудами!

Над прибоєм здійнявся незлагоджений, хриплий, понурий голос – ніби співав п’яний морський, чи радше – піратський хор:

– Вална па борту бйот,

Вална па борту бйот,

Вална рєвьот,

Вална рєвьот,

Матросав в бой завьот.

– Паскуди-американці в усьому винні! – волав Чесняков. – І їхній підлий агент, зрадник Горбачов! Я ніколи йому цього не пробачу, я – ветеран битви за Кабул! Хто кого покинув? Старша сестра – молодшу? А молодша потім її зненавиділа? Маячня! Ні, Україна – це молодша сестра, і вона знову буде нашою, нашою, нашою! Крим – уже наш! Слава героям Севастополя!

Раптово каламутний погляд Чеснякова спинився на нас із Машею. Ми здригнулися.

– О, бандерівські лярвочки! Це ж ви протестували на хімкомбінаті, чи не так? Знаю я вас! Зараз будете танцювати! Негайно роздягайтеся! Хочу, щоб ви були голі!

Бійці Чеснякова витягнули нас із-за столу, одні спрямували на нас дула автоматів, інші накинулися зі стусанами, тоді розірвали на нас одяг – роздягнули мене й Машу догола і змусили нас танцювати арабський танок перед столиком Чеснякова. Я пригадала, як мене колись мацав уночі російський начальник газової станції на кордоні. Цього разу приниження було в стократ важчим, і моя психологічна травма потроїлася. Із нас глузували, реготали, а п’яний хор продовжував по-дикому горланити:

– Ех, гром арудья раздавайся-а-а,

Вражья сіла разступайся-а-а,

Русь ідьот!

Чесняков клацнув пальцями, і йому принесли нову пляшку. Він вхопив її і по вінця наповнив пузату чарку коньяком.

– До дна, полковнику! – наказав сам собі.

Потім висушив іще одну. Потім – іще одну.

Обернувся до охорони й попросив автомат.

– Віддаю честь! – заволав несамовито. – Залп за полковника Чеснякова! З того, котрий був і зостанеться вірним матері-Росії! За офіцера честі Павла Чеснякова! За те, що він, якщо доведеться, готовий померти із високо піднятою головою, чесний і простий! За полковника Чеснякова, котрий почув голос Адмірала! Голос істинного Президента! За Президента, салют!

Випустив усі набої з автомата Калашникова у стелю. Згори посипалися уламки срібних секстантів.

Потім повернувся до нас:

– А тепер геть звідси, українські шльондри! І дивіться – щоб ви мені провалилися крізь землю! Протестуватимуть вони мені тут! Називатимуть окупантами нас, господарів Криму! Помізкуйте, як вам тепер сховатися на місяці, бо я вас знайду в будь-якому куточку України! Скрізь є мої вірні агенти! Я вже перевірив ваші біографії. І тебе, Машо, знайду у брата в Києві, і тебе, Таню, виловлю – задовольнятимеш моїх хлопців! Ага, в отому твоєму селі під Львовом, де живуть твої батьки і сестра зі своїм чоловіком, ага, звідти тебе витягну – станеш ротною іграшкою, брудна бандерівська ганчірка! Марш звідси, українська потороча! Обидві бандерівські курви – геть!

Спецпризначенці викинули нас голих на вулицю. Ми були налякані до смерті й відчували сором, ховалися по темних закутках, подалі від світла вуличних ліхтарів. Нарешті знайшли прихисток у дворі одного дому, неподалік від пристані, в густих темних чагарниках. Плакали, хлипали й трималися одна за одну. Для нас не було місця ні в Криму, ні в Україні, Чесняков нас про це попередив – він знав наші імена й адреси наших близьких.

Зненацька у вікнах хати блиснуло світло. Двері відчинилися, і на порозі постала старшого віку пара з ліхтарем. Посвітили на нас. Чоловік, побачивши, що ми голі, враз обернувся, а жінка гукнула:

– Ходіть сюди, дорогі, ми вже знаємо, що сталося, наші сусіди були в клубі „Адмірал”, то розповіли нам, що Чесняков знущався із двох молодих жінок. Отже, це ви? Ходіть сюди, заходьте, не бійтеся.

Вона надала нам можливість сходити в душ, ми помилися й отримали чистий одяг.

Потім господарі накрили стіл і запросили нас на вечерю. Це була родина Савченків. Обоє – пенсіонери.

– Що ви тепер робитимете? – запитав мене господар.

– Не знаю, – відповіла я йому. – Хочу втекти в Болгарію.

– Чому в Болгарію? – запитала мене пані Савченко.

– Бо це єдина можливість, яка мені спадає на думку – моя двоюрідна сестра живе в одному невеличкому приморському містечку у північній частині болгарського Чорномор’я. Якщо не помиляюся, містечко називається Шабла.

– Ти там була? – враз ожив пан Савченко.

– Ні. Я була в Болгарії лише раз, на відпочинку, на курорті Золоті піски, в іншому місці і досить давно.

– Як же ти тоді збираєшся шукати свою двоюрідну сестру? Знаєш її прізвище?

– Її звати Наталя. Наталя Харченко. Але вона вийшла заміж за болгарина, за одного моряка, і тепер, мабуть, має інше прізвище. Сподіваюся розпитати в людей про українку Наталю, вона – вчителька фортепіано. Наскільки мені відомо, місто – невеличке, тож хтось таки впізнає, про кого йде мова. Дасть бог, вона мене прихистить на перший час. Крім того, Болгарія зараз в НАТО та Європейському союзі. Кремль не має над нею влади, як раніше, слава Богу… Там я буду в безпеці, подалі від лап Чеснякова.

Моя співмешканка налякано мовчала. Пан Савченко подивився на неї з тривогою і зміряв прискіпливим поглядом, ніби батько, стурбований тим, чи його дитина дасть сама собі раду в житті, тоді зітхнув і знову обернувся до мене:

– І як ти збираєшся дібратися туди?

– Не знаю. Автобусом?

– Гм… Кордон між Кримом та Україною зачинений. Та й усі нові прикордонні міліціонери – росіяни. Коли вони побачать твій паспорт, можуть одразу донести Чеснякову, бо, певно, й мають від нього таку вказівку. Не сподівайся, що, коли він був намертво п’яний, то про все забув. Це – небезпечний московський собацюра, котрий понівечив не одну людську долю.

– Ну… Тоді що ж мені робити? – запитала я засмучено.

– Я можу тобі допомогти, – відказав пан Савченко. – Моя пенсія мізерна, тому додатковий прибуток я отримую завдяки рибальству. Маю невеличке моторне судно. Якщо море буде спокійним, моє судно зможе віднести нас до північного берега Болгарії. У мене є навігатор, тож знайдемо Шаблу. Наскільки мені відомо від колег, там є маяк, а біля нього – рибальський пірс і пристань, де можна пришвартуватися. Я залишу тебе там і повернуся назад. За тихої погоди це займе від десяти до п’ятнадцяти годин в один бік. Але… Це коштуватиме і неабияких грошей. За пальне і не лише. Якщо нас винюхає берегова варта, то ризик – величезний. Тоді в мене конфіскують судно, штрафонуть, ще й до в’язниці можуть запроторити за нелегальне перевезення людей… Небезпечно, розумієш?..

– Скільки? – гарячково запитала я, узрівши можливість втекти на волю.

– Ну… Близько трьох тисяч доларів…

Я на мить замовкла. У мене в банку лежали збереження – дві тисячі доларів. Врешті-решт сміливо зізналася:

– У мене є лише дві тисячі. Це все, що я маю, Бог мені свідок.

Пан Савченко тихо зітхнув, на мить замислився, потім кивнув головю і мовив:

– Гаразд. Що тут з тобою вдієш. Ти – наша дитина, українська, загнана, налякана, постраждала. Я тобі допоможу. Принеси мені завтра гроші. Зараз буря, якщо вірити синоптикам, вона має стихнути за два дні. Потім прогнозують, що принаймні дві доби море буде спокійним і тихим. Мені цього вистачить, щоб доплисти туди, залишити тебе і повернутися назад. Ми вирушимо в першу ніч після бурі.

Маша тривожно мовчала.

– Ти поїдеш зі мною? – запитала я її. Але враз подумала: може, у неї немає грошей.

– Пане Савченку, а чи зможете ви перевезти нас обох – за ці мої дві тисячі? – благально подивилася я на господаря.

– Можу, – коротко відказав Савченко. – Це правда, що…

– Проблема не в грошах, все ж таки і я дещо назбирала! – нервово й різко перебила нас Маша. – Мені лячно! Я не хочу потрапити до лап отих, із берегової варти! Не хочу, щоб мене мацали! Не хочу танцювати голою! Не хочу їхніх глузувань, вони можуть і зґвалтувати мене!

– Гаразд, гаразд, заспокойся, – погладила я її по плечу. – Але що ти робитимеш?

– Ризикну поїхати автобусом до свого брата в Київ – що б не сталося, мушу дістатися туди! Не можу залишатися тут! Свого часу я втекла з Казахстану, від нахабного й деспотичного Назарбаєва, знайшла собі прихисток у Криму, але тепер Путін вдерся сюди зі своїми гангстерами! Ніде немає спокою для простої людини! Немає миру й гідності! І свободи ніякої немає! Лише диктатори!

Наступного дня Маша попрощалася зі мною і з родиною Савченків. Я провела її до автостанції. Вона сіла в автобус, що відправлявся до Києва. Я спостерігала за нею, як та, розплакана, знайшла собі місце серед інших пасажирів, сіла біля вікна й усміхнулася. Мені думалося: яка доля чекає на неї, чи все складеться добре? Стало лячно – і за неї, і за себе, аж защеміло серце. Автобус повільно рушив. Вона не витримала і знову розплакалася. Почала посилати мені повітряні поцілунки й махати рукою крізь шибку.

– Бувай! – читалося за її вустами.

– До побачення, Машо! – кричала я з платформи севастопольсткої автостанції.

А тоді подалася в банк, забрала свої вкладення і ввечері вручила гроші панові Савченку.

– Завтра ввечері вирушаємо, – мовив він і повернув мені банкноту в п’ятдесят доларів. – Купи собі все необхідне для дороги – їжу, насаперед – консерви й сухарі, візьми достатньо води, хоча б одну теплу одежину, батареї, ліки, цигарки і відро. Бо моє дуже брудне.

За день до відплиття я пішла на базар, купила все необхідне, навіть відро, яке мені замовив Савченко, хоч і не розуміла, для чого воно йому потрібне. Проте цигарок ніде не було – відколи росіяни захопили півострів, почався дефіцит на цигарки. Я пішла до одного спекулянта, котрий завжди мав таємні запаси. Останні кілька тижнів лише в нього я могла знайти рідкісний товар, щоправда, і за подвійну ціну.

Мовчазний і зосереджений, він подав мені блок цигарок. Я дістала гроші. Проте він заперечливо похитав головою і відмовився взяти банкноти.

– Сьогодні твої гроші – не для мене, – обережно промовив той, – заховай їх, вони тобі ще знадобляться. І не думай про шлях назад – знай, поки що його просто не існує. Твою Машу заарештували на кордоні. Невідомо, що з нею станеться. Тому – зникай звідси якнайшвидше.

Мене проштрикнув біль. Бідолашна Маша. Жаль наповнив мої очі слізьми. Та за мить подумалося про інше – і моя душа затремтіла від жаху.

– Але як… Звідки ти знаєш про це? – запитала я налякано.

– Ми, контрабантисти, знаємо все, – понуро відказав той. – Ну ж бо, мерщій тікай звідси! І нехай тебе береже Господь!

Щойно настала ніч, ми з Савченком сіли в його судно і тихо відпливли від рибальського пірса. Коли вже виходили із затоки, побачили потужне світло ліхтарів у морі. Савченко пояснив мені, що це – російські ракетоносці, торпедоносці, ескадрені міноносці, крейсери, фрегати, канонерки, а ще є і підводні човни. У небі кружляли гелікоптери, було чути гудіння двигунів літаків.

– Навіть авіаносець приперли сюди, кляті, – сварився Савченко. – Ось, одні їхні винищувачі постійно злітають, а інші приземляються. Ет, не можуть залишити нашу Україну у спокої! Вже відібрали в нас Крим, хай їм грець!

Ми віддалялися від тих ліхтарів, і я з надією молилася, щоб нам вдалося прорватися. Аж раптом бозна-звідки крізь темряву на нас блиснув сильний прожектор, і з якогось мегафону пролунав грубий чоловічий голос:

– Стояти! Берегова варта!

– Трясця його матері! – вилаявся Савченко. – Мерщій за мною.

Савченко сховав мене в одній бочці, а зверху накидав старі рибальські сіті, мотузки та якісь промаслені ганчірки, що смерділи нафтою. Бочка стояла в темному кутку палуби, а я могла обережно спостерігати за тим, що відбувалося, крізь невеличку шпарину в дошках.

Російський катер зупинився впритул до нашого судна, з їхнього боку було перекинуто гачки з мотузками. Чотири сильні й кремезні чолов’яги спритно перескочили й опинилися біля Савченка, на маленькій рибальській палубі. Один із них грубо оперся на бочку. Я відчула запах диму від запаленої цигарки.

– Куди ви в таку пору, дядьку Савченко? – хитро поцікавився командир катера.

– А… та я кинув сіті на калкана, хочу подивитися, що там упіймалося.

– Та ну тебе! Посеред ночі?

– Ну, ви ж знаєте наше ремесло, зараз вже стало тепліше.

– Таки тепліше, але ти нам баки не забивай. Зараз – кінець березня, який калкан, дідько б його узяв?

– Е-е… ну, я переплутав, бо вже старий і кажу дурниці. Я вийшов за бичками.

– І для бичків іще рано.

– Та ж не рано. Можна знайти. Он, три дні тому, перед бурею Ковальчук дві сіті витягнув і…

– Годі! Годі! – гостро перебив його комендант берегової варти. – Досить дурниць! Ми знаємо, що за рапанами ти не виходиш у море, а зараз є лише рапанолови, і то – вдень, коли видно. Ти не за рибою вирушив, тут пахне контрабандою цигарок! Тому краще пригости нас чимось!

Савченко зітхнув, дістав стодоларову банкноту і простягнув її морському коменданту. Той наморщився й сердито вивергнув на старого:

– Чи ти знущаєшся з нас? Хочеш провести цю ніч у буцегарні? Ану, щедріше!

Савченко зітхнув іще глибше, дістав іще одну стодоларову банкноту, простягнув її і мовив:

– Хлопці, більше не маю, це все.

– Добре, – комендант сердито заховав гроші. – Зараз пушу тебе, але хай це не входить у твою звичку – бути таким скнарою. Сам знаєш, що дав мало, і наступного разу тобі це так не минеться, запам’ятай мої слова! Якщо ж башлятимеш нам регулярно і як годиться, то не матимеш із нами проблем. Нумо, забираймося звідси!

Капітан заскочив назад у катер, а за ним – і його матроси. Вони ввімкнули двигун і хутко зникли в темряві, а наше судно розгойдувалося від хвиль, викликаних швидкохідним катером.

Я зітхнула глибоко й полегшено. Почула, як Савченко мені прошепотів:

– Посидь іще трохи в бочці, поки ми не вийдемо в нейтральні води, бо мало хто ще з’явиться! Бандити!

Десь за годину він нарешті дозволив мені вилізти з бочки. Мені страшенно хотілося пісяти, і я запитала, де туалет. Савченко нахилився й подав мені відро, яке я купила.

– Ось твій туалет. Користуватимешся ним у кутку, отам за бочками, у спокої, де нічого не видно. А я маю інше відро, але воно дуже брудне, мені було соромно, тому я і попросив тебе купити окреме, чисте як для початку.

Ми засміялися – вперше за три останні дні.

Море було гладеньким і спокійним, по небу вряди-годи пропливали хмарини, та все ж таки було ясно – проглядалися місяць, наповнений до половини, і багато зірок.

Мотор судна гуркотів рівномірно й тихо. Я заснула в кубрику, Савченко дав мені ковдру, а сам стояв за кермом, курив цигарку за цигаркою і наливав собі каву з великого термоса, вряди-годи додаючи туди й рому.

На світанку Савченко мене розбудив, злегка штовхнувши у плече.

– Прокидайся, побачиш щось красиве!

Я миттю розплющила очі, спершу не могла збагнути, де ми, злякалася, спробувала закричати.

– Спокійно, спокійно, дівчинко! Ти – серед своїх! Вже немає нічого страшного!

Я прийшла до тями, заспокоїлася і подивилася туди, куди була спрямована мозоляста рука Савченка. Побачила кількох великих дельфінів, які вистрибували й пірнали дуже близько від нашого судна, видаючи характерні звуки. Мені стало весело й приємно.

– Ось ми і знайшли собі морських друзів, бачила? – усміхнувшись, сказав мені Савченко.

За годину ми вже пришвартувалися на рибальському пірсі за маяком у місті Шабла, в Болгарії.

Сонце показувалося на сході над морем.

Савченко допоміг мені вийти і вивантажив мій багаж на пірс.

– Бажаю тобі знайти тут дім і прихисто

Подався до судна і вже збирався заскочити в нього, та раптом озирнувся, глибоко зітхнув і повернувся до мене. Занурив руку в потаємну внутрішню кишеню і простягнув мені тисячу п’ятсот доларів:

– Серце не дозволяє мені залишати тебе саму в чужій країні без копійчини. Ти не можеш починати нове життя без ніяких грошей.

– Але хіба… – почала я схвильовано й спантеличено.

– Знаю, знаю, цього разу обійдуся без заробітку, – усміхнувся Савченко. – Того, що лишилося, мені вистачить, щоби сяк-так компенсувати витрати за пальне. Щастячка тобі!

Він хутко забрався у своє судно, завів двигун і вирушив назад.

Потім у мене все склалося добре. Я знайшла свою двоюрідну сестру, вона і її чоловік прихистили мене, допомогли мені знайти роботу хіміка-лаборанта на місцевому кабельному заводі. Люди в містечку – добрі й чуйні. Я собі винайняла окрему невеличку стару хатину біля берега моря. Мій двір наповнений смоквами й гранатами. Виноград піднявся над ними, його грона наливаються солодким соком, ластівки мостяться на дротах, море мерехтить і розкидає дрібні іскорки, на полі збирають соняшники, а на світанні рибальсьткі човни тихо відпливають із затоки, щоби потім, після заходу сонця, повернутися з уловом. Маленькі, бездоганно чисті кімнатки обставлені старими меблями, вкритими мереживом. Пахне чаберем, любистком, м’ятою, мелісою, чебрецем, лавандою, липою, селом, простим затишком, тихим забуттям під зорями. Життя якось продовжилося.

Така моя історія.

І наприкінці кожного дня я приходжу сюди, до Чорного моря. Рожевувате призахідне небо намагається з усіх сил приховати сліди синюватої сірості, яка от-от настане. Але по ньому виліплені дивовижні бурульки, витвори ніжної русалки, в котрої несподівано виросли чарівні крила. І громаддя божих витворів – на полотні безмовної долі – цього вечора теж гідне останнього польоту морського орла.

І тут, як у Севастополі, вряди-годи реве прибій, ніби підступно поранений велетень, що піднявся проти потолочі невірників – аби помститися. Помститися кому? Я не хочу помсти. Хочу лише спокою і волі. Я знайшла їх по цей бік Чорного моря. Аж не віриться, що пережила стільки страждань лише через те, що хотіла волі. Але такі вони, тирани. Із такого зліплені тіста.

У мене все ще жевріє надія, що мій Крим воскресне, звільниться від диктату й важких кайданів чужинського утиску, заживе новим життям без чеснякових і путінів. Мрію, що одного дня я повернуся туди, обійму своїх маму, тата, сестру, з котрими навіть не встигла попрощатися.

А поки що слатиму погляд через Чорне море, за темну воду, і моє серце стискатиметься від туги за втраченою батьківщиною. Намагатимуся забути всі страждання, рани й приниження. Багнутиму не спустошення, а нової весни, не отрути, а живої води. Не перестану сподіватися, навіть тоді, коли щовечора крізь гіркі сльози шепотітиму на схід, через усеньке море:

– Прощавай, мій Криме!

Светослав Нахум, Болгарія