Чи мала ОУН наміри винищити на Волині поляків?

Аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення в Західній Україні. Але важливо не лише те, що такого "наказу" не знайдено (адже немає й розпорядження Гітлера про винищення євреїв); важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа, наголошує директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович у своїй публікації для видання "Збруч", повідомляють Патріоти України, продовжуючи:

Підготувати цю статтю мене спонукала розмова, яка розгорнулася на сторінках "Збруча" не лише щодо історії польсько-української війни 1940-х років, але й щодо коректності використання та верифікації історичних матеріалів, на базі яких будуються висновки та історіографічні гіпотези. Подаю читачам короткий аналіз підстав для чи не найголовнішого аргументу тези про "геноцид на Волині" – а саме існування "наказу про знищення всіх поляків". Для зацікавлених у темі глибше, користаючись нагодою, пропоную ознайомитися із моєю новою книгою "За лаштунками "Волині-43". Невідома польсько-українська війна".

Поляків усіх виселити, давши їм можливість узяти із собою, що вони хочуть, так як їх будуть захищати Англія і Америка. Тих же, що не захочуть виїжджати, – знищувати. Активніших ворогів і серед них членів протиукраїнських організацій знищити в день перед оголошенням мобілізації. На облік вони будуть взяті завчасно районними та повітовими воєнними командами. Знищенням будуть займатися жандармерія і в окремих випадках СБ. Використовувати для цього вояків армії заборонено".

Це витяг із розділу "Організація внутрішньої безпеки" рішення військової конференції Організації українських націоналістів, що відбулась у жовтні 1942 року. Їй передували невдалі спроби ОУН порозумітись із польським підпіллям та еміграційним урядом, а також відкритий конфлікт між поляками та українцями на Холмщині.

Зауважте: рішення виселити поляків – у розділі про внутрішню безпеку, а не в тих, де йшлося про розгортання збройної боротьби проти окупантів. А саме постанови цієї конференції стали остаточними у переході до творення українськими націоналістами власних збройних сил, які згодом виросли в Українську повстанську армію. Отже, польський фронт керівництво ОУН не розглядало як головний. Крім того, окремо в рішеннях конференції наголошено на неприпустимості використання вояків створюваної армії для антипольських операцій.

Тож, усупереч тезі, поширеній у сучасній польській літературі, українські націоналісти не вважали поляків своїми головними ворогами, а виселення планували задля уникнення можливих загроз розгортанню національного руху.

До того ж, залишається відкритим питання, чи це рішення було вказівкою до дій, чи стратегічним баченням розв'язання проблеми в перспективі. Воно не було постановою найвищого керівництва українського визвольного руху – Проводу ОУН, у його прийнятті брали участь лише окремі члени Проводу. Про значущість цього зібрання свідчить факт, що саме його рішення стали відправним пунктом для творення УПА. Тому й позиція щодо польського питання мала бути визначальною для українського підпілля.

З іншого боку, дивує деяка його неадекватність реальній політичній ситуації, адже важко було сподіватися, що такі дії українських націоналістів не матимуть спротиву у поляків. До того ж, на той час українське підпілля лише розгортало збройні відділи й не тримало під контролем територію, з якої ОУН постановила виселити поляків. Там далі діяла німецька окупаційна влада, розгортали діяльність радянські партизани та, зрештою, і польські підпільні формування.

Польська самооборона із села Гути Степанської. Літо 1943 року

Це рішення також засвідчує, що ОУН не мала намірів винищити польське населення. На тому, що наказ про поголовне винищення існував, наполягають історики, які вважають антипольські акції геноцидом. Цю часто повторювану в статтях польських істориків тезу некритично повторюють науковці з інших країн. До прикладу, в дослідженні американського історика Тимоті Снайдера йдеться не лише про рішення щодо антипольської "етнічної чистки", але й цілу політичну програму її реалізації. При цьому солідний науковець навіть не намагається обґрунтувати свої твердження покликанням на джерела.

Жодних документальних підтверджень щодо існування наказу про знищення всіх поляків не виявлено, хоча пошуки тривають.

Відомий дослідник польсько-українських стосунків, автор багатьох статей і кількох монографій із цього питання Владислав Філяр у праці "Волинь 1939-1944. Екстермінація чи польсько-українська війна" наводить цитату з наказу Дмитра Клячківського про "ліквідацію польського елементу" на Волині. Ми перевірили посилання, зазначене у виданні, в архіві СБУ Волинської області: це кримінальна справа проти п'яти поліцаїв, яких звинувачували в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах справи немає. Про використання цієї та інших фальшивок, запущених у 1990-ті в медіа та історіографію українським комуністом з Волині Владиславом Наконечним, розповідає у своїй розвідці Сергій Рябенко.

В опублікованому 2003 року путівникові "Волинь та Східна Галичина 1943-1944" зазначено, що серед матеріалів одного з діячів ОУН в еміграції Збігнєва Камінського є оцінка "наказу № 1 Миколи Лебедя [...] про масову ліквідацію поляків на Західній Україні". Через два роки ці дані було опубліковано у збірнику "Поляки і українці між двома тоталітарними системами". Проте свідчення, якщо проаналізувати їхню форму, походження і зіставити з іншими документами, також не можуть фігурувати як серйозний доказ існування такого наказу. Камінський дає характеристику діяльності Лебедя й між іншим твердить таке: "У 1943 році[Лебідь] видає горезвісний і ганебний наказ № 1 про масову ліквідацію польського населення спочатку на Поліссі і на Волині, а пізніше ця "акція" перекинулася й на інші території. Це є гіркі, але правдиві факти".

У вічі впадає публіцистичність висловлювання, використання епітетів, дивує нумерація наказу. До того ж, Камінський був активним діячем Закордонних частин ОУН, що перебували у гострій конкуренції з іншою групою націоналістів, очолюваною Лебедем. Діячем не настільки значущим, щоб мати доступ до таких наказів. І, врешті, найважливіше: в інших документах Лебідь фігурує як той, хто засуджував антипольські акції, навіть вимагав відповідальності за них командира УПА Клячківського. Йдеться про протокол допиту члена Проводу ОУН Михайла Степаняка. Він, зокрема, розповідає про дискусію довкола питання антипольських виступів, яка розгорнулася на Третьому великому зборі ОУН у серпні 1943 року, в межах якої частина членів Проводу (сам Степаняк і Лебідь) виступила з критикою дій Клячківського під час конфлікту, більшість же його захищала.

Командири загону ім. І. Богуна. ВО "Турів". 1944 рік

У цьому протоколі маємо чітке свідчення, що принаймні станом на серпень 1943 року не існувало остаточного рішення Проводу ОУН із приводу польського питання. Протокол Великого збору Української головної визвольної ради з липня 1944 року свідчить, що й на той час у керівництві підпілля змагалися дві концепції стосовно поляків – вирішення питання через силові акції та спроба налагодження співпраці.

Малоймовірними видаються також свідчення одного з командирів УПА Юрія Стельмащука про те, що в "червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН "Клим Савур" передав мені усно секретну директиву Центрального проводу ОУН про поголовне і повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України".

Цитата взята з документа під назвою "Секретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення" одного з томів агентурної справи "Берлога", заведеної НКВД на Провід ОУН. Крім "секретної директиви" про винищення всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та "всіх осіб, запідозрених в антиоунівських настроях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих".

Уже сама назва документа, яка не відповідає змістові (за формою документ є витягом з протоколу, а не директивою), нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахливих таємних інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших документах, викликає підозри.

Чи не маємо ми справу з однією з численних спроб компрометації українського визвольного руху з боку НКВД? Підтвердженням цієї тези є те, що цитований документ подано як виписку із протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року, а в архівно-кримінальній справі на Стельмащука № 67424 маємо протоколи від 8, 9, 20, 22 та 25 лютого 1945 року. Жодного ж протоколу під датою "28 лютого" у справі немає!

Польські дослідники часто цитують із цього документа "зізнання" Стельмащука про те, що 700 вояків його відділу протягом 29-30 серпня вбили 15 тисяч поляків. Цю цифру справді знаходимо у кримінальній справі, у протоколі під датою 20 лютого. Проте із поданих далі показань свідків випливає інформація про кількасот (в одному випадку – кілька тисяч) убитих, але не про 15 тисяч.

Сам Стельмащук у серпні 1945 року на судовому засіданні заявив: "Звинувачення мені зрозуміле, винним себе визнаю, за винятком того, що моїм загоном було знищено не 15, а 5 тисяч поляків; 15 тисяч поляків було знищено по всій Волині".

У протоколі судового засідання, крім цього уточнення, є ще одна вкрай важлива інформація, яку поки не використовували ані в польській, ані в українській історіографії, й вона безпосередньо стосується того, чи існувало рішення Проводу ОУН про знищення поляків. "У цьому ж червні 1943 року, – подає інформацію підсудний, – в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром [Дмитром Клячківським - В. В.], заступником голови ставки головної команди Андрієнком [Олександром Луцьким - В. В.]. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в тому числі і я, виступили проти цієї пропозиції, але Савур погрожував мені польовим судом. Становище було важким. Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях, але конкретного нічого не сказав".

Стельмащук стверджував, що намагався якомога довше не виконувати наказ, але все ж провів антипольські акції між 25 та 30 серпня. Очевидно, до слів підсудного треба ставитися з упередженням, як до спроби виправдати себе і полегшити свою вину. Проте надзвичайно важливим тут є твердження, що не було рішення керівництва підпілля про проведення антипольської акції, мова велася про місцеву "ініціативу". Згодом саме ця "ініціатива" Клячківського і стала приводом для розгляду його діяльності Проводом ОУН на Третьому Надзвичайному Великому зборі.

Підтвердження цієї гіпотези знаходимо і в протоколі Луцького – "Андрієнка", відісланого у червні 1943 року Проводом ОУН для інспекції на Волинь. Звітуючи про свою поїздку перед керівництвом, Луцький зазначає, що він "критикував "Клима Савура" в питанні ставлення УПА до польського населення. Як відомо, створена на Волині "Климом Савуром" УПА дуже часто в масовому порядку знищувала польське населення. Я і Центральний Провід були проти масового винищення польського населення, тим паче, що саме в цей час між Центральним Проводом ОУН і польськими підпільними антирадянськими формуваннями велися переговори про контактування нашої роботи".

У свідченнях командира загону УПА "Котловина", що діяв на Волині, Степана Коваля – "Рубашенка" читаємо: "У червні 1943 року після того факту, що поляки разом із німцями стали нападати на українські села, Організація українських націоналістів [із цього свідчення незрозуміло, структура ОУН якого рівня видала цю вказівку – В. В.] наказала групам УПА знищити всі польські колонії на території Волинської області, а якщо десь буде вчинено опір, знищувати і людей". Отже, наказувалося нищити населені пункти, а їхніх мешканців - тільки у випадку спротиву виселенню.

Імовірно, в ситуації, повністю не контрольованій Проводом ОУН, були випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені рішенням військової конференції; коли проводилися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні мешканці.

Чому керівництво українського визвольного руху пішло на усунення польського цивільного елементу із західноукраїнських земель?

Насамперед тому, що це населення було основою для розвитку польського підпілля, конфлікт із яким на той момент уже набрав обертів. Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс, без якого його розвиток на етнічно чужих і часто ворожих теренах був неможливий. Припинення доступу до цього ресурсу розглядали як головну передумову ліквідації тут польського підпілля.

Через кілька років таку саму жорстоку логіку використали поляки на Закерзонні, "стимулюючи" нападами на українські села переселення українців, а згодом цілком депортувавши українську меншину в межах акції "Вісла".

Крім того, наявність чи відсутність цивільних поляків на західноукраїнських землях, на думку керівників еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій. Генерал Ровецький у депеші до свого командування стверджував: "Польща не зречеться жодних земель, які були в її кордонах в 1939 році, оскільки ці землі є необхідні для збереження Держави. Польща не дозволить заподіяння шкоди місцевому польському населенню, бо його існування у першу чергу є умовою залишення цих земель за Польщею".

У квітні 1943 року, коли вже почалися перші масові вбивства поляків, Волинський окружний представник уряду Речі Посполитої звертався до своїх земляків: "Керівні діячі польського життя в Краї, знаючи про тяжке становище польського населення Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде в їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій трагічній боротьбі". Солдатами на постах цивільне населення вважали не тільки представники польського уряду, але й вороже налаштовані до нього українські підпільники та звичайні місцеві мешканці.

"Польська Волинь, – читаємо у зверненні, – без польського суспільства не буде, це не підлягає жодному сумніву... Хто самовільно покидає місцеві території, той діє на шкоду польському народу і повинен розуміти це. Особистий інтерес кожного з нас говорить про те, щоб ми стояли незламно і безстрашно до переможного кінця". Зважаючи на те, що на той момент польське підпілля не могло власними силами гарантувати безпеку поляків Волині, ці патетичні заклики можна вважати зразком політичної безвідповідальності еміграційного уряду.

Рішення українського підпілля щодо необхідності виселення польського населення не було якимось винятковим в тодішній суспільно-політичній ситуації в Європі. Схожі плани щодо українців ще до війни і під час Другої світової війни виношували польські політики. Врешті, в післявоєнний період вони їх утілили.

"Німецька та радянська окупації, – писав із цього приводу Снайдер, – радикалізували підходи до вирішення національного питання, хоча ще до масового знищення поляків українцями в 1943 році деякі націоналісти, як і ендеки Дмовського, мріяли виселити з Польщі всіх українців. Різниця полягала в тому, що в 1943 році на таке рішення пристали також політики інших течій, які вже не бачили другої можливості відстояти Галичину і Волинь. Такі плани часів війни передбачали депортацію 5 мільйонів українців на схід від довоєнних польських кордонів, а у відповідь – переселення поляків з Радянського Союзу чи незалежної України".

На думку німецького дослідника Філіппа Тера, етнічні чистки, до яких в роки Другої світової війни вдавалися й українці, й поляки, були наслідком панування в обох національних рухах концепції національної держави, вони були "дитиною національної держави, а тому і центральним складником європейської сучасності".

Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств у другій половині 1942 року, наступного 1943-го набрала великих обертів. Уже взимку, крім Холмщини, вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців і Галичину. Коли конфлікт на одній території поступово пригасав, на іншій він набирав обертів. В епіцентрі протистояння знову опинилися ті самі території, що й під час попередньої війни між українцями та поляками. Та цього разу польсько-український конфлікт був значно кривавішим і брутальнішим, тому що розгортався на тлі найбільш кривавої і найбільш брутальної війни в історії людства.