Дві України під одним дахом: Для кого зі співгромадян патріотизм холодильника важливіший, ніж патріотизм прапора, — Казарін

В Україні у природний спосіб співіснують дві країни. Одна йде на Майдан, волонтерить, записується в армію. А друга — зосереджена на побутовому виживанні. Про це пише журналіст Павло Казарін у блозі Нового времени, інформують Патріоти України.

І мова навіть не про тих, хто хоче повернутися в Радянський Союз і бачить Москву своєю столицею. Навіть якщо вивести за дужки потенційну ірреденту, то всередині цих дужок все одно залишиться багато тих, для кого патріотизм холодильника важливіший, ніж патріотизм прапора.

Простір українських соцмереж оманливий. Він дарує помилкове відчуття єдності. Але соцмережі — не вся країна. У віртуальних війнах інтернету так чи інакше беруть участь ті, кого традиційно відносять до сегмента "політична нація". Так, це нерідко найактивніша і найпрогресивніша частина соціуму, але вона співвідноситься з іншою країною, як наконечник списа — з держаком. За розмірами і вагою зокрема.

Той-таки Міхеїл Саакашвілі може щиро вважати, що відставка з посади голови Одеської ОДА — крок у реальну українську політику. Але його трагедія в тому, що у своїй іміджевій ніші він, по‑перше, конкуруватиме зі вже наявним проектом молодореформаторів. А по‑друге, сумарна електоральна частка всіх цих проектів нині навряд чи виходить за межі умовних 15%.

Решта голосів традиційно розділиться між партіями "синиць у жмені" та партіями "журавля в небі". Перші — це чинна влада, до якої за всіх часів апелює частина населення, пов'язана з владою сотнями невеликих бюджетних ниточок. А "журавлі у небі" — українські популісти, готові заради своїх кар'єр привчати виборця до простих відповідей на складні питання.

Соцопитування підказують: втомлене війною та злиднями суспільство готове голосувати за світле завтра. Головний попит — на мир і добробут. Проблема лише в тому, що ні того, ні іншого Україна собі дозволити не може. Ключі від миру на Донбасі перебувають у руках Москви, і єдиний рецепт сталого швидкого затишшя для Києва — капітуляція. А заможність за умов воєнного часу, кризи та нереформованої економіки математично недосяжна.

Хтось скаже, що саме прогресивна частина суспільства може стати драйвером змін,— і матиме рацію. Але в решті дві України співвідносяться між собою як паровоз і вагони. У першій можуть задавати напрямок, але доля другої — це інерція, зокрема соціальна. Якщо скинути її з рахівниці, то весь потяг легко може зійти з рейок.

Українська державна розбудова нагадує капремонт двигуна. Проблема лише в тому, що доводиться перезбирати мотор, коли він працює. До того ж на горизонті немає нікого, хто готовий чесно пообіцяти виборцю кров, піт і сльози. Зрештою, Україна — не тільки не Росія. Вона ще й не Велика Британія.

А тому єдине, на що є сенс сьогодні витрачати час,— це створювати інститути: антикорупційні та судові, правозахисні та правоохоронні. І заразом — прибирати людський чинник у рішеннях звідусіль, де це тільки можливо.

Створювати все те, що працюватиме незалежно від прізвища першої особи. Те, що буде неможливо миттєво обнулити. Те, що має виконувати роль "захисту від дурня", який особливо страшний у своїй монополії на непогрішність.